Амаркорд (Збірка)
Шрифт:
Відповідь: Ні. Я не зобов’язаний.
Питання: А хто ще не випив?
Відповідь: Я не зобов’язаний стежити за процесом напивання своїх співробітників.
Питання: Куди ви поїхали з «Інтерекстріму»?
Відповідь: Це моя особиста справа, чому я повинен про це звітувати?
Питання: Тому що це допит. То все ж таки куди?
Відповідь: А які у вас підстави мене підозрювати?
Питання: Тут я питаю, а ви відповідаєте, прошу не забувати.
Відповідь: Я поїхав до пана Фіалка.
Питання:
Відповідь: Я не вважав за доцільне якось до нього ставитися, він приїхав учити наших менеджерів продавати газету, при чім тут я? Я не торговий агент.
Питання: Отже, ви недолюблювали містера Гомосапієнса?
Відповідь: Якщо я не спілкуюся з кіоскерами, які продають нашу газету, це не означає, що я їх недолюблюю, просто у нас різні пріоритети.
Питання: Ви були проти тих змін, які намагався запровадити в газеті містер Гомосапієнс?
Відповідь: Не так просто все змінити тільки тому, що хтось раптом приїхав з-за кордону і вважає себе мудрішим за інших.
Питання: Про що ви розмовляли у вас удома з паном Незабудком і паном Айвазовські?
Відповідь: Це несуттєво.
Питання: Чи розмовляли ви про містера Гомосапієнса?
Відповідь: Так, але не викрадали його.
Питання: Коли, де і за яких обставин ви востаннє бачили зниклого громадянина Голландії містера Арнольда Гомосапієнса?
Відповідь: У тій халабуді за містом, «Інтерсрім» якийсь там, обмивали 500-й номер.
Питання: Як поводився містер Гомосапієнс?
Відповідь: Не помню, п’яний був.
Питання: Чи можете ви пригадати, хто саме і під які тости містера Гомосапієнса не випив чарки?
Відповідь: Не знаю, сам не пив.
Питання: Чому?
Відповідь: Якщо я хороший редактор тут, у Тигирині, це не означає, що я знаюся на комунальній політиці Амстердама.
Питання: Це означає, що ви недолюблювали містера Гомосапієнса?
Відповідь: Це означає, що я не в усьому з ним погоджувався. А долюблювати його в мої обов’язки не входить.
Питання: Чи розмовляли ви у пана Фіалка про містера Гомосапієнса?
Відповідь: Ні.
1. Фіалко, Незабудко і Айвазовські приховують, про що саме розмовляли, поїхавши з «Інтерекстріму».
2. Із результатів допитів усіх решта присутніх випливає, що до ранку в «Інтерекстрімі» залишився тільки сам містер Гомосапієнс, кілька працівниць рекламного відділу та Сніжана Терпужко, усі решта поїхали раніше.
3. Доброзичливо про жертву відгукуються тільки працівники рекламного відділу, Сніжана Терпужко і Горислава Галичанко, усі решта його недолюблювали.
4. Під час допиту підозрюваний Незабудко Ю.Й. попросив листок паперу, на якому написав: «Все, що серцем не обнять, заміняє слово „блядь“».
Щоденники української журналістки-1
Із рубрики «Не для преси»:
Людина должна розмовлять тією мовою, якою мати його
кормила груддю.— Чи можлива в Україні журналістика європейського зразка?
— А хіба існує такий зразок? В Україні можлива професійна журналістика. А професіоналізм залежить не від того, на яку аудиторію працює людина — на широку чи камерну. Зараз рівень професіоналізму молодих журналістів дуже низький, тому добрим вважається вже той, хто знає, як пишеться «плацкартний вагон» і не плутає прізвище людини, в якої бере інтерв’ю. На Заході рівень професіоналізму значно вищий, бо краща освіта і вища конкуренція. Думаю, у нас теж незабаром буде краще, принаймні з конкуренцією.
Протягом усієї розмови біля нас стояла дівчинка з диктофоном і уважно слухала. Дочекавшись паузи, вона сказала: «Перепрошую, що перериваю, пане Сухий. Я — Леся Піцик, газета „Подробиці“, тіраж 100 000. Скажіть, пожалуста, куди ви їздите відпочивати?»
— Ну от, будь ласка, — посміхнувся мені Василь Мокрий і відповів Лесі Піцик: — Відпочивати не їжджу вже десять років, бо маю багато роботи. Одружений, двоє дітей, дружина — лев за гороскопом. Я — рак. Улюблена страва — фондю із печерицями. Рекомендую пояснити вашим читачам, що це таке. На телебаченні працюю 15 років, перед тим був професором хімії у Московському університеті. За походженням — поляк. Живу в Україні понад 30 років. Вільно розмовляю п’ятнадцятьма мовами, перераховувати не буду, бо назви більшості переважно друкують із помилками. Люблю імпресіоністичний живопис, подивіться у словнику і не плутайте з експресіоністичним, у вільний час займаюся фотографією і кулінарією. Маєте ще якісь запитання?
— Скажіть, — Леся не виявляла жодних ознак розгубленості, — а «фон дю» пишеться через «д» чи через «т» і в якому словнику це все шукати?
— Запитайте у вашого редактора, — відповів телеведучий.
Дівчинка ображено відійшла.
— Замість таких журналістів на прес-конференції можна присилати факси із анкетними запитаннями, — обурилася я.
— Так, але тіштеся, що ви не на її місці. Якби ви працювали в такому виданні, то ставили б такі самі запитання.
Я згадала, як колись урок української літератури заміняла в нас учителька російської Евеліна Стєпановна, яка забороняла нам форму «Степанівна», вважаючи, що це звучить «по-сільському». Темою уроку була творчість Лесі Українки, і я досі пам’ятаю, як Евеліна Стєпановна бурмотіла, повільно пересуваючись між рядами: «Найбільшим, це саме, достоїнством її поезії щитається трагізм жіночої участі». А коли відмінник Костик Гриценко щиро перепитав: «Участі в чому, скажіть, будь ласка?», вчителька поставила йому двійку. Евеліна Стєпановна була дружиною начальника РАЙВНО, тому сперечатися з нею ніхто не наважувався, а тим більше сумніватись у її профпридатності. Василь Мокрий має рацію, ця проблема існувала завжди. І не лише в журналістиці.
П’ятий труп невідомого
Під такими заголовками вийшли три найпопулярніші газети нашого міста — «Подробиці», «Документи і аргументи», «Аргументи і подробиці» через двадцять три дні після зникнення містера Арнольда. Усі вони розповідали про понівечений труп повнуватого чоловіка середнього віку, знайдений уночі біля смітника однієї з новобудов. Біля тіла не виявили жодних документів, а відрізана голова зникла. «Ведеться робота щодо встановлення особи потерпілого, — писали газети. — Існує припущення, що у місті з’явився серійний убивця».