Амаркорд (Збірка)

Аллі почало здаватися, що ця підкреслена толерантність штучна і нещира, що вона давно стала декорацією, за якою зручно ховати власні страхи й слабкості, небажання брати на себе відповідальність і невміння усвідомити те, чого хочеш насправді, а не лише удаєш, що хочеш, бо того вимагає старанно створений імідж. Вона відчувала, що у її житті, у їхньому із Зеноном житті настав переломний момент, від якого залежить, що з ними буде далі. Хоча, з іншого боку, до таких думок могла схиляти її лише надмірна емоційність, властива вагітним, а насправді, кожен момент у житті вирішальний, і немає потреби істеризувати, а якщо вони вирішать завести другу дитину, то зробити це ще багато років буде не пізно. Додумати до кінця вона не встигла, бо прийшла лікарка.

Пізніше, коли вона лежатиме вдома на дивані й тупо дивитиметься в стелю, а всередині все болітиме, і вона не зможе з точністю визначити, де саме знаходиться ця болюча середина, з якою робили щось, поки вона була без свідомості, тоді вона не матиме певності і в тому, коли саме почалося це отупіння, схоже на важке похмілля, — вже після того, як лікар, ледве намацавши вену на худій руці, вколов їй наркоз, чи ще до того, відразу як вона переступила обшарпаний поріг лікарні, з якої вийшла вже якоюсь зовсім іншою, чужою собі людиною. Коли вона уявляла собі раніше, як почувають себе після такого, то припускала все що завгодно: страх, розпач, розкаяння, сльози, істерику, бажання скоїти самогубство — тільки не таку повну байдужість, майже полегшення, ближче до отупіння, ніж до врівноваженості.

У її мозку раптом зупинилася швидка центрифуга, яка намотувала круги в один бік, намотувала так швидко, що всі краєвиди зливалися в одну суцільну лінію, а потім відступили кудись далеко. Центрифуга зупинилася лише на мить, щоб відразу ж почати розкручуватися в протилежному напрямку. Раніше ця центрифуга загрозливо підступала дуже близько, як земля у вікні літака, що іде на посадку, збільшувалась у розмірах і втрачала чіткість контурів та масштабність зображення. А тепер зображення, і раніше не надто чітке, ніби відступало, його контури залишались аморфними, зате чітко проступали окремі молекули. Мабуть, це були молекули. І вона не лише бачила їх — вона відчувала шкірою їх терпкий дотик. А можливо, це були молекули її власної шкіри і саме так її тіло виглядає збоку, коли душа, вийшовши з нього, востаннє оглядає свої володіння.

Разом із цією зміною напрямку прийшов страх і холод. Вона відчула себе частиною великого шматка льоду, на який і далі дивилася збоку, ніби на щось чужорідне. Окремі молекули, які вона продовжувала бачити й за рухом яких навіть могла спостерігати, були не круглими, як вона це завжди собі уявляла, а кубічними, і рухалися по складних, еліпсоподібних траєкторіях. Вона сама, ще не набувши якоїсь конкретної форми, була причеплена до цього велетенського куба десь ізбоку. Поза була незручною, постійно хотілося підсунутися вбік, щоб не впасти, хотілося натягнути на себе простирадло. Наявність простирадла вона усвідомлювала, хоча і не бачила його. Поміж кристалами, не порушуючи їхньої цілісності, швидко переміщалися кубічні молекули, причому їй було зрозуміло, яким чином вони потрапляють всередину цього кристалічного моноліту, але вона не бачила жодних щілин на тому місці, де вони заповзали всередину або виповзали назовні. Можливо, це було пов'язано з тим, що такої різниці між внутрішніми й зовнішніми площинами не існувало, і те, що її не існувало, зовсім не дивувало її. Вона відчувала себе одночасно і частинкою кристалу, і однією з молекул. Постійний рух по невидимих капілярах кристала дуже заспокоював її, і якби не те, що постійно хотілося підтягнути на себе невидиме простирадло, вона могла б перебувати в цьому гармонійному стані вічно. Відчувала себе причетною до якогось таємного знання, до існування іншої форми свідомості, набагато досконалішої за знану їй досі, такої, що не потребує слів та інших умовностей і здатна до комунікації, позбавленої усіх тих спотворень, які накладає на зміст необхідність виражати все недосконалою системою вербальних, візуальних чи інших символів. Це було схоже на відчуття, коли довго дивишся якийсь фільм незрозумілою тобі мовою, що супроводжується дуже поганим синхронним перекладом, який годі розчути, і вже під сам кінець, коли майже втрачаєш надію що-небудь зрозуміти, актори раптом переходять на знайому мову. У перший момент ти ще навіть не знаєш, чи це вони перейшли на твою мову, чи ти раптом починаєш розуміти їхню, але це і не важливо, як не важливо і те, чи подобається тобі цей фільм. Тут ідеться про зовсім інші речі.

Раптом центрифуга майже зупинилася і безшелесну гармонію порушив якийсь звук. Тепер вже відчувалося, що десь існує невидиме «зовні», і з нього долинають ці гугняві звуки. Якщо напружитися, то навіть можна розгледіти неясні білі контури. Найчіткішим враженням від цього вторгнення був запах цигарок, ледь вловимий, як з'ясувалося згодом, коли Алла вже прийшла до тями й розмовляла зі своєю лікаркою, від якої було трохи чути цигарковим димом і ще кавою та парфумами. Коли лікарка розмовляла, темний пушок над її верхньою губою було видно чіткіше, ніж коли вона мовчала.

Далі видиво зникло, але тепер існування в цій масі з розмитими контурами було позбавлене попередньої безхмарності. Аллі стало страшно, вона вже відчувала, що у неї є не лише ця невизначено-кристалічна сутність, а і цілком реальне тіло, яке наразі її не слухається, і саме тому не вдається натягнути на себе простирадло, обриси якого стають усе чіткішими. Рештки тепла поволі зникали, натомість все більше утверджувався на своїх позиціях холод, а найбільше лякала безпорадність, нездатність поворухнутися і страх, що так буде завжди, що доведеться провести невідомо скільки часу в цій похмурій кімнаті з вікнами, до половини зафарбованими білим, терпіти цей холод і відчувати тільки те, якими складними траєкторіями пересуваються кубічні молекули твого власного тіла.

Коли вона сказала про все Зенонові, нічого не пояснюючи й не розповідаючи деталей, просто повідомивши факт, він промовчав. А в очах у нього знову з'явилося те саме чуже й вороже відчуття, яке вже раз налякало її, і Алла відчула раптове, хоча, як з'ясувалося потім, лише тимчасове полегшення, щось схоже на переконаність у правильності вчиненого. Хоча ця переконаність швидко минула, натомість почав регулярно снитися один і той же сон. Відтворити подробиці цього сну їй ні разу не вдалося: він складався з самих лише відчуттів, і головним серед цих відчуттів був страх. Паніка, схожа на ту, що охоплює в натовпі, який раптом зривається з місця і незрозуміло навіщо кудись біжить, страх перед чимось невідомим, чого чекаєш і боїшся не тому, що воно погане, а тому, що не знаєш, чи потрібно цього боятися. Час від часу цей сон урізноманітнювали багатоніжки, схожі на кубики молекул, які повзли не кудись далеко, у непрозору білу кристалічність, а навпаки, виповзали з неї і загрозливо насувалися, непропорційно збільшуючись у розмірі з кожним наступним кроком. Але найгіршим було повернення вві сні цього відчуття злитості з чимось великим і позбавленим форми, відчуття розплавленості, яке пекло або морозило і встромляло дрібні болючі жала просто в мозок, ніби не могло відшукати впаяних в моноліт інших частин тіла.

Мабуть, десь тоді й сталася перша з тих непомітних мікротрішин, які поволі накопичуються на м'язовій тканині подружніх стосунків і потім виявляють себе так несподівано. Одного разу він зізнався їй, що вже не почуває себе закоханим і відсутність цього почуття дуже його засмучує. Після цієї розмови, яка поступово перейшла в бурхливе з'ясування стосунків, обоє відчули, що їх це зворохобило, вивело зі стану небезпечної летаргії, і тепер все знову на якийсь час налагодилося. Вона навіть почала прокидатися вночі від бажання притулитися до його теплої спини й почути нерозбірливе сонне буркотіння. Але відтоді ця думка не давала їй спокою, бо насправді він лише висловив (він завжди краще давав раду словам) те, що вона також почувала. І це не дратувало її, не обурювало, а просто засмучувало.

Саме тоді вони вирішили, що йому потрібно навчитися танцювати. У дитинстві він займався танцями, але не бальними, а народними, і вважав себе непоганим партнером. Алла на той момент покинула професійні танці, так і не знайшовши партнера на заміну, і заробляла на життя уроками танцю. Вони вирішили, що буде романтично, коли він щовечора приходитиме до неї, до танцкласу, і вони вальсуватимуть удвох у приглушеному світлі вуличного ліхтаря, який стояв просто за вікном і дискретно освітлював кімнату з дзеркалами.

І це було справді романтично, кілька разів вони навіть кохалися просто на брудній підлозі зі стертим лаком і специфічним запахом припудреного поту і вивітрілих парфумів під шаром пилу, який панує в усіх гримерках і танцкласах. Єдине, що в них зовсім не виходило, — це танці. Вона була страшенно терпляча і намагалася не вразити його самолюбства необережним зауваженням. Але вже через кілька занять їм обом стало ясно, що танцювати в парі вони не можуть. Щось спрацьовувало, точніше, не спрацьовувало, ніби вимикач на стіні, коли вони ставали в шосту позицію, з якої починається більшість класичних бальних танців, і уважно слухали музику, відлічуючи подумки до трьох, коли це був котрийсь із вальсів, або до восьми, коли справа доходила до танго.

Чим більше взаємної толерантності й терплячості вони виявляли, тим гірше все ставало. Вони почували себе, ніби дерев'яні маріонетки, за шнурівки яких хтось смикає згори випадково, думаючи при цьому про щось зовсім інше. Їхні рухи видавалися обом незграбними й позбавленими сенсу. І найгірше, що це важко було пояснити, бо танцювали вони нібито правильно, рухаючись у такт музики і рідко збиваючись. Але кожна його дрібна помилка страшенно дратувала її, так ніби їй не доводилося цілими днями спостерігати за десятками безнадійних і позбавлених слуху та відчуття ритму дітей і дорослих, які приходили до неї на уроки й ніяк не могли збагнути, що так ніколи нічого й не навчаться. Вони зовсім її не дратували, навпаки, кожен їхній дрібний успіх сповнював її радістю за свої педагогічні таланти. А тут, коли Зенон танцював зовсім пристойно, тільки час від часу робив дрібні помилки, виправити які не так уже й складно, вона ледь стримувала лють, а він дратувався не менше, відчуваючи і її лють, і несправедливість цієї люті. Коли вона танцювала з кимось іншим, то ніколи не згадувала про світло прожекторів, сцену, страх перед швидким темпом музики, з якого так страшно збитися, про підбадьорюючі посмішки, якими постійно обмінюються у паузах між танцями досвідчені партнери, щоб додати впевненості одне одному. Вона не наважувалася зізнатися собі, що насправді їй бракує не перемог у конкурсах, не квітів і не оплесків, а напруженої роботи, яка приносить невидимі недосвідченому оку результати, дає відчуття руху вперед, перемоги над чимось у собі, відчуття, що ти можеш примусити своє тіло слухатися і переступати через власні межі. Усі ці танці були зовсім іншими й не мали нічого спільного з її минулим і з тим майбутнім, якого її було позбавлено. І тільки коли її ноги ставали в шосту позицію поряд із ногами Зенона, ці спогади накочувалися на неї холодними ностальгійними хвилями, і вона починала дратуватися через кожен його дрібний промах.