Амаркорд (Збірка)

Тепер, коли минуло багато років від того дня, коли він востаннє бачив Аллу, він розумів, що вони поводилися неправильно. Намагалися ні в чому не наслідувати власних батьків, але чим стараннішими були ці намагання, тим мізернішим результат. Хоча він не був переконаний, що, якби вони поводилися по-іншому, це могло б їм допомогти. Якби він зустрівся з Софійкою і не посилав їй тої вигаданої історії, якби розповів їй про те, що батьки завжди все приховували від нього, а вони з Аллою все приховували від Софійки, і що люди, які все приховують, рано чи пізно перестають бути чесними навіть із собою і вже не знають, які вони насправді. І що він не знає, як правильно, хоча завжди був переконаний, що знає. Що він шкодує зараз, бо прожив життя тільки для себе і тепер дуже самотній, хоча і не впевнений, що було б по-іншому, якби він присвятив своє життя комусь. Що він так мало міг дати Софійці, бо завжди був зайнятий собою, але не переконаний, що зміг би дати більше, якби примусив себе займатися нею. Що він не знає, чи його батьки дійсно жили так гармонійно, як удавали, чи вдавали це настільки майстерно, що з часом заплуталися самі. Що він хотів би порадити щось Софійці, дати якийсь перевірений власним досвідом рецепт на життя, який зробив би її щасливою, або принаймні якесь застереження, чого не варто робити, аби не стати нещасною. Але він нічого такого не може порадити, і тому нехай між ними залишається та безглузда й нікому не потрібна історія про сільських партизанів, нехай Софійка так ніколи й не довідається про шухляду в «Зінґері», нехай спробує протриматися на тому, що змогла і встигла дати їй бабця. У бабці принаймні була переконаність, що вона знає, як потрібно. Або вона тільки вдавала таке знання перед Зеноном, а можливо, і сама перед собою.

Зенон вирішив, що потрібно написати про все це Софійці, але визирнув за вікно і побачив, що майже все листя на каштані у дворі вкрите чорними пухирцями й покручене, так ніби надворі уже пізня осінь, хоча насправді ще тільки липень. Він щось чув про те, що по всій Європі вимирають каштани: дивна хвороба починається з листя і вбиває дерева, а зарадити цьому неможливо. І ось тепер ця хвороба дійшла і до них, до каштана, який він пам’ятав з дитинства. Зенон перевів погляд із каштана на біле полотно щойно створеного файлу, який ще не мав назви і в якому він збирався набирати листа до Софійки, рішучим рухом вимкнув комп’ютер і пішов на кухню запарювати каву. Вже багато років він пив каву тільки з улюбленого жовтого горнятка Алли, хоча робив це не з сентиментальних міркувань, а просто за звичкою.

Микола Іванович

Протягом останніх двох років роль третього у житті Лілі з мамою виконував Микола Іванович, який захистив докторську ще до тридцяти й тепер належав до найперспективніших учених своєї галузі — його регулярно запрошували з лекціями за кордон, а незабаром він мав переїхати до Києва і працювати там в Академії наук. Невідомо, як його переїзд вплинув би на стосунки з мамою Лілі, Дариною. Можливо, що й ніяк, бо добиратися з Києва йому було б навіть простіше, ніж зі Стрия, звідки він їздив досі. Але Миколу Івановича знайшли мертвим уранці, у суботу, — Ліля запам’ятала лише, що це була субота, хоча і не могла точно пригадати, якого місяця. Можливо, пізньої осені, можливо, ранньої весни, у кожному разі надворі не було достатньо холодно, аби він міг замерзнути на смерть у тому штучному ставку поміж дитсадком і поліклінікою, де працювала мама. У ставку, де ніколи не бувало води більше, ніж по кісточку. Було встановлено, що пролежав він там усю ніч, іще з раннього вечора: мабуть, ніхто не хотів підходити, бо чоловіки його віку в п'ятницю ввечері у тому районі часто лежать на асфальті зовсім не тому, що їм погано і що вони помирають. Він часто міг приїхати без попередження, через термінову роботу, тому Дарина не стривожилася, коли в п'ятницю ввечері він не з'явився, і не стала дзвонити в Стрий, де він жив із матір'ю, яка ненавиділа коханку сина, хоча до похорону ні разу її не бачила.

Ненавиділа не за щось конкретне, а просто за те, що «зовсім не так уявляла собі майбутню дружину єдиного, а до того ж такого талановитого сина», хоча і невідомо було, як саме уявляла вона собі Дарину. Можливо, свою роль у цьому віртуальному конфлікті відіграла наявність дорослої доньки, і не допомогло навіть те, що Дарина зовсім не збиралася в дружини Миколи Івановича. А можливо, мама Миколи Івановича так само ненавиділа б кожну іншу жінку на місці Дарини. Раніше у житті перспективного тридцятидев'ятирічного фізика не було жінок, а самі лише формули й дисертації. Тож мати так і не встигла отямитися від шоку за два роки їхніх із Дариною стосунків.

Вони познайомилися завдяки запаленню сечового міхура, яке привело Миколу Івановича на прийом до маминого шефа, одного з найкращих у місті урологів. Запалення вилікувалося достатньо швидко, і відтоді Микола Іванович час від часу мешкав у них третім. Він працював одночасно у двох містах — на кафедрі науково-дослідного інституту в їхньому місті і в лабораторії в Стрию, і постійно мотався між обома роботами і між обома домівками — материною і Дарининою.

У його крові не було виявлено алкоголю, як не було встановлено причини, через яку в нього так раптово, просто посеред дороги, зупинилося серце. На його тілі не було слідів побоїв, не вкрали навіть гаманець із професорською зарплатою за місяць.

Ця загадкова смерть коханця Лілиної матері змінила щось у їхньому житті, навіть якщо Ліля і не змогла б із певністю сказати, у чому саме полягали ці зміни. Місце третього незабаром зайняв якийсь полковник, якого привозила і забирала службова машина і який кілька років підряд возив їх відпочивати до моря, але відтоді все вже було по-іншому.

На той момент Ліля вчилась у дев'ятому класі, її найкращу подругу звали Софійка, найкращу подругу її мами — Ірина. Саме Ірина першою почала ворожити на картах, згодом навчивши цього і Дарину з Лілею. А Софійка не схотіла вчитися: вона не вірила у ворожіння.

Дарина з Іриною і раніше любили розкладати пасьянси, а коли збиралася більша компанія, то грали в бридж або преферанс. Ірина була одружена і мала двох десятирічних доньок-близнючок, з чоловіком у них давно були лише ділові стосунки, хоча вони й продовжували жити разом. Чому вони не роз'їжджалися, Ліля не знала, на думку Дарини, так було б краще, але чоловік Ірини, мабуть, був іншої думки. Можливо, він боявся, що не зможе бачити дітей. Можливо, вона боялася, що він перестане віддавати їй зарплату. Можливо, йому просто було зручно, що його годують і перуть його шкарпетки, а її влаштовувало, що не потрібно самій викликати сантехніка, займатися побілкою і гострити ножі. А можливо, їх обох просто задовольняли такі стосунки або вони зберігали видимість сім'ї, щоб не травмувати дітей. У кожному разі, Ірина приводила своїх коханців до Дарини, і вже багато років їм удавалося жодного разу не посваритися через котрогось із них. Навіть тоді, коли в Дарини зав'язався короткотривалий роман спершу з чоловіком Ірини, а потім із її коханцем. І хоча після коханця стосунки їхні злегка напружилися, та знову повернулися до попередніх, коли в Ірини почався роман одночасно з двома колишніми коханцями Дарини.

Ірина приносила з собою спеціально куплену для ворожіння колоду, на якій задля певності просила посидіти Лілю, хоча необхідності в цьому не було, бо цими картами ніхто ніколи не грав. Але Ірина в усьому любила перестраховуватись, тож у моменти, коли в житті обох жінок відбувалися особливо важливі події, Ліля сиділа на картах мало не щодня. Щоправда, тривало це лише півроку, бо потім у її житті з'явився Антон із 11-Б, у якого були пухнасті вії і погляд сполоханого птаха, а також вологуваті прохолодні руки й лупа з волосся, яка осипалася на плечі. Антон ненадовго затримався у Лілиному житті, але після цього на картах уже доводилося сидіти Софійці, яка залишалася нецілованою аж до самого випускного.

Коли Ліля згадує той період, завжди шкодує, що не зберегла усіх тих сонників, нотатників із різними способами ворожіння, ксерокопій посібників із хіромантії, яких тоді прочитала з десяток, чи хоча б зошита з тлумаченнями різних сполучень карт, чимось схожих на запис шахових партій, коли надзвичайно важливим, у прямому сенсі доленосним було знати, чи червовий валет випадає в купі з піковою десяткою, чи з хрестовим королем, і які чотири карти випали перед тим, і про що думала ворожка в момент, коли лівою рукою знімала частину колоди. Мабуть, зараз читати все це було б не менш весело, ніж шкільні конспекти: «Байрон був великим поетом, який багато написав, зате рано помер», — записувала вона колись за вчителькою із зарубіжки.

У пам'яті залишилося значно менше, ніж вона б хотіла. Наприклад, якщо бубнова дама випадає три рази підряд, то карти застерігають: «Приховуйте ваші думки, за вами спостерігають!», а якщо чотири, то: «Будьте обережні, небайдужа до вас людина може зрадити». Такого типу сентенції вже тоді вражали Лілю своєю загадковою логікою, їй ніяк не вдавалося уявити собі, як можна спостерігати за думками, тим більше чужими. Не розуміла вона і того, яка саме обережність вимагається, якщо тебе можуть зрадити, чи навіщо зраджувати небайдужу тобі людину.

Вона туманно пригадувала і ще кілька дрібниць, наприклад, коли лінія серця на лівій руці занадто близько підходить до лінії розуму, то це означає неабияку обдарованість, але якщо котрась із цих ліній не суцільна, а розірвана, то це обіцяє смерть у ранньому віці. Більшість долонь, які їй доводилося бачити у той період особливо активного ворожіння, вона пригадує саме через відчуття полегкості, коли всі лінії на руці були суцільними, або ж страху, коли лінії були розірваними. Можливо, їй запам'яталося саме це, бо і в неї самої, і в Дарини всі лінії на руках були розірваними й дуже близько підходили одна до одної. Лілі завжди хотілося пересвідчитися в правильності цього ворожіння, і вона не раз потім намагалася пригадати, яким був малюнок на руці Миколи Івановича, але пригадати їй так і не вдалося.