Амаркорд (Збірка)

— Листя, — упевнено й чітко повторила мала, і сумніви зникли.

Відтоді як з'явилася Настя, у Дарини раптом вивільнилося багато часу. Вона продовжувала працювати, але тепер уже тільки на півставки, щоб більше часу проводити вдома й гуляти з малою. Їй було трохи дивно почувати себе у ролі бабці, тому вона уникала слова «онука», а Настя називала її Дариною. Прогулянки стали дуже важливим елементом існування Дарини — вона ні за що не погодилася б відмовитися від них і повернутися знову до того забіганого, зосередженого на дурницях і побуті ритму, у якому жила досі.

Спершу вона гуляла у їхньому мікрорайоні, який складався із висотних «спальних» будинків, панельних або цегляних, різниця у якості між якими була невеликою, — тут на кожному кроці стояли понурі цілодобові кіоски з вибитими шибами та товарами першої необхідності, чільне місце серед яких займав, ясна річ, алкоголь. Іншим важливим елементом архітектурного ландшафту були продуктові базари, чомусь аж п'ять, і всі п'ять поширювали довкола себе нестерпний сморід, мабуть, тому, що платні туалети довкола не користувалися серед працівників особливим попитом. Біля кожного продуктового ринку обов’язково ліпилися одна до одної розкладачки секонд-гендів, на яких Дарина любила шукати одяг для них із Лілею та Насті. Були в цьому районі і дитячі майданчики, на яких вперто бавилися діти, хоча і важко було збагнути, що саме їх туди приваблювало — розламані гойдалки, розкидані там і сям дохлі миші чи пісочниці без піску: навіть якщо хтось із батьків не витримував і привозив самоскид піску, насипавши його великою горою посеред майданчика, то вже через два-три дні з цієї гори все одно залишалася жалюгідна купка, — все решта безслідно зникало.

Колеса дитячого візочка застрягали поміж нерівними бетонними плитами тротуару, провалювались у глибокі ями на асфальті та буксували в болоті неасфальтованих стежок. І десь приблизно через місяць Дарина відчула, що більше не може щодня спостерігати за стрімким множенням сателітарних тарілок на балконах, стрімкішим за яке було лише зростання куп сміття, накиданого довкола помаранчевого кольору контейнерів, які зрідка вивозили комунальні служби. Кілька разів на день вміст цих контейнерів старанно екзаменувався місцевими бомжами, кількість і респектабельний зовнішній вигляд яких (ті самі секонд-генди) спонукав до припущення, що між ними були не лише бомжі, а й якась специфічна богемна публіка, якій порпатися по смітниках видавалося рентабельнішим, ніж заробляти на життя.

І тоді Дарина почала виїздити до центру, брала з собою в термосі їжу для Насті й проводила майже цілі дні на вузьких вуличках середмістя. Вона завжди мріяла жити в котромусь із таких будинків, де ще функціонують австрійські водотяги, на підвіконнях під’їздів стоять вазони, а стіни сходової клітки оточені старезними матовими дзеркалами у масивних бронзових рамах. Але на таке помешкання їй ніколи б не вистачило грошей, а якби вистачило, то тільки на якесь в аварійному стані, ремонт якого був би надскладним завданням і коштував би значно більше, ніж саме помешкання. Вона давно не бувала на таких вуличках, а ще давніше гуляла тут так неквапливо, розглядаючи орнаменти решіток на підвальних вікнах та балконах, ліпнину на фасадах, сигнатури на каналізаційних люках з минулого й позаминулого століть. Стрімке зростання кількості сателітарних антен біля балконів уражало й тут, але значно болючішим було те, що відбувалося з вікнами. Майже щодня Дарина натрапляла на процедуру вибивання із котроїсь стіни дерев'яних рам, на місце яких понурі чоловіки в комбінезонах намагалися притулити металопластикові конструкції стандартних розмірів. Для цього їм потрібно було щоразу проявити фантазію: наприклад, повідбивати ліпнину і заліпити гіпсокартоном овальні луки над вікнами, щоб нічого не заважало білити фасад довкола вікна яскраво-зеленою фарбою, чи причепити на місці повідбиваної ліпнини прозорий пластмасовий дашок. Дарина почала носити з собою фотоапарат і фіксувала те, що зникало в неї на очах. За кілька місяців назбирала три великих альбоми світлин.

Тривалі прогулянки спонукали до роздумів і особливо до спогадів. Їй пригадувалося, як виглядав ще кілька років тому овочевий магазин біля їхнього будинку. Нещодавно його зачинили, але він і так протримався найдовше з усіх. Цей запах, сформований з великої кількості складників, що змагалися між собою в інтенсивності, — пряні запахи з бочок, наповнених квашеною капустою, огірками та оселедцями, запах яблук у дерев'яних ящиках, — усе це доповнювалося вологуватим смородом сирої землі, що осипалася з підгнилої моркви й присохлих буряків. Можливо, це не був найприємніший у світі запах, але він і близько не був таким огидним, як сморід сечі й горілки, яким просякнутий асфальт, і не лише асфальт, попід усіма п'ятьма продуктовими ринками їхнього району.

Потім пригадувала молочні магазини і їхній добротний та лаконічний, хоча і далекий від вишуканості інтер'єр. Масивні алюмінієві бідони, літрові пляшки шляхетної форми, банки різного розміру, кефір у трикутних пакунках, сирочки з родзинками й сірі макаронні вироби у великих полотняних мішках.

Час її юності з певного моменту почав віддалятися з подвоєною швидкістю, і до цього важко було звикнути. Тепер її спогади про юнацьку подорож із двома шанувальниками до Криму були чимось не менш віддаленим, ніж, скажімо, ілюстрації і тексти з підручника іспанської мови, яку вона вивчала в школі. У більшості з цих текстів ішлося про те, як проводить свій день студент з якоїсь екзотичної країни, який вчиться в Москві. Дарину ще тоді значно більше за гіперболізованість напханої в ці тексти пропаганди вражала армійська невблаганність способу існування цих студентів. Те, з якою невтомною радістю вони підскакували з ліжка о 6 ранку, коли кожен, хто не був власником будильника, отримував безкоштовну нагоду бути розбудженим звуками радянського гімну, як старанно щодня робили зарядку, ставали під холодний душ і поспішали на заняття, після яких — до бібліотеки, а далі — знову додому, аби до пізнього вечора просидіти за книгами. У цьому житті з підручників іноземної мови не було нічого приватного: жодних вечірок, жодних прогуляних пар, ні найменшого натяку на особисте життя цих позбавлених статі студентів, які не мріяли більше ні про що, окрім пар, занять спортом і студіювання конспектів.

Щось армійське і справді відзначало той час, воно вже не йшло у жодне порівняння із тим, що довелося пережити попередньому поколінню в сталінські часи, але військовий стиль зберігся й у всіх пізніших трансформаціях радянського укладу життя. Це встигла відчути й Ліля, яка також мала у школі уроки військової підготовки, вчилася перебинтовувати поранених і правильно поводитися під час хімічної атаки, вчилася крокувати у вишикуваній за зростом колоні, реагувати на команду: «Кругом!», і не звертати уваги, коли викладач, забувшись, крикне: «Налє-ва», замість відповідного новим стандартам: «Ліворуч». А викладачка з кафедри військової медицини, знайома Дарини, зізналася, що на лекціях студенткам-медикам уже давно не розповідає про те, як виносити контужених з поля бою, натомість примушує конспектувати корисні поради, пов'язані з майбутнім материнством. Спершу вона робила це на власний страх і ризик, але потім про її ініціативу довідався декан, і замість очікуваного незадоволення вона отримала нову назву свого спецкурсу: «Військова медицина у приватному житті». Слово «військова» не дуже пасувало до змісту цих лекцій, але наявності його в навчальному плані вимагали інструкції Міністерства освіти.

Дарина не любила розповідати про Лілиного батька. Ліля бачила його лише двічі: перший раз на фото, другий — по телебаченню. Тоді й з'ясувала, що він був послом України в якійсь далекій латиноамериканській країні. Чи то Колумбії, чи то Аргентині. Не те щоб Ліля не усвідомлювала, яка велетенська різниця поміж цими двома країнами, але на той момент її більше хвилювало дивне відчуття, коли вона бачила перед собою обличчя зовсім чужої людини й усвідомлювала, що ця людина мала б бути їй найріднішою у світі. Це було кумедне відчуття і чомусь зовсім не трагічне, як вона цього очікувала після постійних співчутливих зітхань дорослих через те, що вона «росте без батька». Ліля була зовсім не впевнена, що хотіла б, аби цей огрядний лисуватий чоловік із позбавленим виразу чиновницьким обличчям активно втручався в її життя. Максимум, що він міг би для неї зробити, це запросити в екзотичну подорож до своєї Колумбії-Арґентини або ж залагодити їй навчання в престижному вузі. Але батькові, мабуть, також не хотілося втручатись у її життя, тому він не запросив її в подорож, — обмежувався лише досить нерегулярними грошовими виплатами.

Попри відвертість їхніх стосунків, які більше нагадували стосунки двох подруг, а не матері з донькою, Дарина ніколи не розмовляла з Лілею про обставини її народження. Тільки одного разу, коли Ліля народжувала Настю, а Дарина сиділа біля неї у палаті для сімейних пологів.

— Як тепер все змінилося, — сказала вона Лілі. — Коли я народжувала тут тебе, усе було зовсім по-іншому.

— Що саме змінилося? — не зрозуміла Ліля. — Адже дехто з персоналу тут працює більше двадцяти років, а деяким пристроям теж явно не менше.

Але тут на доньку накотився черговий напад переймів, обличчя її зблідло, і Дарина не стала розповідати їй, що зміни ці справді малопомітні зовні. Змінилося щось в атмосфері, а ще імовірніше, у самій психології лікарів і жінок, які народжують. Дарині здавалося, що у Лілі просто не могло виникнути такого відчуття панічного жаху, яке охоплювало саму Дарину перед кожним годуванням, — їй тоді здавалося, що їй вже ніколи не принесуть дитину, яку забрала войовничо настроєна няня, не звертаючи уваги на те, що немовля не встигло поїсти, що її визнають нездатною до повноцінного материнства, що все вона робить не так і ніколи не навчиться робити, як потрібно. Дивлячись на майже спокійне обличчя доньки, зосередженої на правильному диханні й тому, щоб заощадити сили на потуги, Дарина пригадувала власний клаустрофобічний жах від сірих стін у палаті, стогонів жінок на сусідніх ліжках, рудавих плям застарілої крові на запраних сірих простирадлах, сувору заборону носити труси й необхідність затискати між ногами ганчірки, які вбирають кров. Те, як складно було пересуватися з цією просякнутою кров'ю ганчіркою між ногами. Згадала обов'язкову клізму на третій день після пологів. Набряклі в камінь груди, з яких неможливо було вицідити й краплі молока, сувору няню, яка відмовлялася масажувати, поки їй до кишені не запихали відповідної купюри, далі витягала гроші з кишені, перевіряючи, чи їх достатньо, і, не відволікаючись на миття рук, бралася за болюче зціджування. Уже на другий день після пологів їх вишикували в коридорі, як на розстріл, усіх двадцятьох породіль, бо прийшов на огляд головний лікар із моторошним прізвищем Майданек, — він швидко пройшовся повз їхню сирітську колону (усі в поплямлених кров'ю сорочках, вихудлі й змарнілі обличчя із синцями попід очима, зігнуті в незручній позі тремтячі ноги, що намагаються втримати набухлу кров'ю ганчірку).

— Відкрити груди! — голосом тюремного наглядача скомандував лікар Майданек, і вони почали неслухняними пальцями шпортатись у ґудзиках. Він ще раз пройшов повз усю колону, помацав кожну за груди й кількох із них вивів наперед, серед них була і Дарина. Ще раз обмацавши груди Дарини й кинувши скептичний погляд на її худорляву постать, категорично заявив:

— Молока в тебе не буде, і не старайся!

Потім їй всю ніч снилися жахіття, у яких доктор Майданек відрізав їй груди й примушував власноручно згодовувати їх вуличним псам, які дерлися за ці невеличкі шматочки м'яса, намагаючись заодно відхопити й шматок руки.