Амаркорд (Збірка)

Знаєш, я теж маю написати тобі дещо важливе. Але, мабуть, ще не зараз.

Лист Сарони

Знаєш, наші стосунки мені завжди здавалися в чомусь нелогічними. У хорошому сенсі цього слова. Я маю на увазі в порівнянні зі схемою, за якою переважно розвиваються подружні стосунки. Короткий період закоханості, окриленості, зустрічання, женихання, одруження, медового місяця, а потім довгі і нудні будні з поступовим, спершу болісним, а потім обридлим звиканням одне до одного. Хоча, можливо, я перебільшую і насправді все не так примітивно. Бо що можна знати про стосунки інших, якщо навіть у своїх власних почуттях часто годі розібратися.

У нас усе було не так. Ми пропустили цю першу, яскраву фазу, бо давно знали одне одного. Мабуть, ми щось втратили, завжди щось втрачаєш, але зате у нас не було болючості звикання і допасовування. Ми ніби завжди збиралися жити разом і в якийсь момент таки зібралися. Я навіть не можу сказати, що тепер, після стількох років, я ставлюся до тебе якось по-іншому, ніж це було на початку. Але, мабуть, я знову перебільшую, бо ж усе змінюється. Навіть якщо цього не зауважуєш.

Ми ніколи про це не домовлялися, але воно само так вийшло, що ми не розмовляли на певні теми. Не через бажання щось приховати, а тому що знали — така розмова не принесе нічого, крім суперечки. Наприклад, розмова про твоїх батьків, з якими ти не спілкуєшся відтоді, як відмовився залишитися з ними за кордоном. Мені завжди здавалося, що мати обов’язково пробачила б тобі, якби ти зробив перший крок, але ти відмовлявся обговорювати це навіть зі мною, чи особливо зі мною. Вона досі час від часу надсилає мені листи, з яких я знаю, що батько вже на пенсії і зовсім припинив малювати, а мати час від часу підробляє бебі-сіттингом у родині знайомих, більше для товариства, ніж для заробітку. Що вони їздили відпочивати до Греції, Італії, Єгипту і на Мальту, а наступного року планують навколосвітню подорож. Знаю, як виглядає їхнє помешкання, і те, що вони хотіли б переїхати до будиночка. Знаю і те, чого мати твоя не пише, але про це ми з тобою не розмовляємо. Ти не поїдеш до них, а вони не приїдуть до нас, якщо я запрошу їх потай від тебе. Навіть якщо моя мати запросить, вони не приїдуть. Хоча мені це і незрозуміло.

Так само ми не розмовляли ніколи і про подружню невірність. Тобто не так само. Тут наші погляди були значно більш схожими, і розмовляти про це не було особливого сенсу. Як нам здавалося. Ми обоє не надаємо ваги випадковим пригодам, і думаю, якби я довідалася про твою історію раніше, я так само швидко пробачила б тобі це. Адже це все не має нічого спільного з нашими стосунками. Така випадковість не змогла б підважити ці стосунки.

Але я багато думала про це, коли тільки почалося наше листування з Карлом. Ти знаєш його, він викладає літературу в університеті Гумбольдта, в Берліні. Ми навіть зупинялися у нього під час однієї з поїздок. Але це було ще до нашого з ним листування.

Я навіть не можу сказати, чи ці листи дають мені підстави розмірковувати про подружню невірність, адже в них так само мало тілесного, як і в наших стосунках із Карлом загалом. Але я не уявляю собі, що могла б показати тобі ці листи. Розумієш, я раптом усвідомила, що це якась зовсім інша частина мене, невідома навіть мені самій. І я досі не можу зрозуміти, чому так трапилося. Чи причина у тому, що я багато років намагалася змінити власний характер і стати такою, якою завжди мріяла бути. Чи зміни в мені відбулися під впливом наших з тобою стосунків, адже люди, які живуть разом багато років, поволі уподібнюються одне до одного і вже перестають помічати дрібні зміни, які трапляються. Я не знаю. Але в цих листах чомусь дуже часто згадується про все те, чого мені бракує.

Мені бракує твоєї спонтанності. Я б хотіла, аби ти здивував мене чимось, навіть якщо це буде неприємно. Але одночасно я боюся цього, бо звикла передбачати твої вчинки і реакції, і завдяки цьому почуваюся з тобою затишно і захищено. І якби у тобі раптом з’явилося щось нове, я ревнувала б до цього, бо у кожній зміні, навіть приємній, завжди є щось тривожне.

Мені бракує твоєї відвертості. Ми так багато знаємо одне про одного, що часто не обмінюємося простими побутовими новинами. Точніше, я розповідаю тобі про те, що відбувалося зі мною вдень, а ти обмежуєшся стандартними формулами: «все гаразд», «втомився», «багато роботи», «нічого не встигаю». Ці фрази схожі на погано пошитий одяг, в якому навіть вродливі та стрункі люди виглядають потворно. А мені часто хотілося б знати, про що ти подумав сьогодні, коли вдихав аромат свіжопокраяного базиліку, як ти вдихаєш його щоразу. Я люблю спостерігати за тобою в такі моменти — ти забуваєш про все, і риси обличчя у тебе розгладжуються, ти замріяно дивишся поперед себе, але бачиш те, що існує тільки у твоїй уяві.

Мені хотілося б знати, як ти почуваєшся, коли проходиш повз дівчину, яка миє у вас посуд. Тобі шкода звільнити її, бо вона колишня наркоманка, яку підлікували, і відтоді, як вона працює у вас, то тримається і не вживає наркотиків, але вона рідко миється, носить синтетичний одяг, і запах її несвіжого поту перебиває запахи миючих засобів. Я думаю, ти звертаєш увагу на те, як вона переодягається, знімає білий халат, під яким у неї якась, скажімо, чорна блузка з синтетичної тканини. Потріскують і розлітаються довкола іскри, а попід пахвами у неї розпливаються білі плями від поту. Тобі неприємно, але ти не можеш відірвати погляду.

Я хотіла б знати, про що ти думаєш, коли чекаєш у пробці на перехресті, тоді ти часто перемикаєш програвач із програми радіо і вмикаєш диск. Ти вслухаєшся в музику, і тебе починає дратувати хаотичний радіоефір, музика щільно заповнює салон автомобіля, і ти занурюєшся в меланхолійний джазовий настрій, який чомусь додає тобі значно більше енергії, ніж удавана бадьорість ранкової інформаційно-музичної передачі. Тоді ти проводиш пальцями по нагрівачу, напевно, перевіряєш щось, але доторк твій такий ніжний. Я б хотіла, щоб це був доторк до мого тіла.

Ми часто питали одне одного: «Про що ти думаєш?», але ніколи по-справжньому не відповідали на це запитання. Бо підбирання відповідних слів завжди займає занадто багато часу, і воно настільки неточне, що шкода навіть намагатися. Але якщо питання формулювалося інакше, точніше, не було питання, а просто якась невимушена розмова, що починалася традиційним зачином «а знаєш…», то формулювати думки виявлялося значно легше. Шкода тільки, що такі моменти трапляються дуже рідко, і переважно глибоко вночі або вранці, під час пиття кави, коли на нормальну розмову просто не залишається часу. А можливо, цінність таких розмов саме в їхній уривчастості, бо якби вони могли тривати довше, то не вдалося б уникнути вимушеності і банальностей.

Мені бракує вміння цінувати приємні моменти. Особливо коли наші настрої не співпадають, ти приходиш веселий і піднесений, а я чимось роздратована і реагую на твій настрій по-дурному. А потім шкодую, намагаюся все залагодити, але це переважно не вдається. А часом буває навпаки, мій радісний настрій наштовхується на твій похмурий, і дуже складно передати тобі хоча б трохи власних емоцій.

Одна моя знайома використовувала такий метод — коли їй хотілося посваритися з чоловіком, вона намагалася уявити собі, що з ним завтра може щось трапитися, автомобільна аварія, невиліковна хвороба, каліцтво, і уявити собі, як вона почуватиметься перед ним після сьогоднішньої дріб’язкової сварки. Не знаю, чи правильно це, але вона розповідає, що коли їй вдається переконати себе у тому, що всі її побоювання вже невдовзі можуть виявитися правдою, то роздратування дуже швидко зникає і їй стає радісно від власного благородства і вміння пробачати. Мабуть, якісь традиційні християнські методики покути правильніші і природніші, але її, як і мене, цього ніхто не вчив у дитинстві, а тепер прийняти все це вже не вдається.

Я навіть не знаю, чи має це все якийсь зв’язок із Карлом. Він ніколи не відписує мені у сенсі відповіді на мої листи, не аналізує і не оцінює того, що я йому пишу. Можливо, саме через це мені так легко писати йому, бо насправді про це все ми мали говорити з тобою. Але на тебе я не можу реагувати так беземоційно. І це, мабуть, добре.

Карл теж пише мені листи. Про те, як складно йому домовитися з колишньою дружиною, з якою у них двоє дорослих дітей. Карл пішов від сім’ї, бо закохався, але стосунки з іншою жінкою так і не склалися, а дружина відмовилася потім дати йому ще один шанс. Вона настроює проти Карла дітей, і йому дуже боляче від усього цього. А особливо від усвідомлення, що він сам у всьому винен.

Він пише мені і про те, які складні у нього стосунки з його теперішньою дівчиною Ліною, яка набагато молодша від нього і у якої якась дуже незвичайна форма лейкемії. Прогнози лікарів достатньо оптимістичні, деякі навіть припускають, що вона зможе повністю вилікуватися, але Ліна часто впадає в депресії і не вірить лікарям.

Я також ніколи не коментую написаного Карлом і не даю йому ніяких порад, бо які тут можуть бути поради. Просто йому, як і мені, потрібно комусь виговоритися.

Але попри те, що наші з Карлом стосунки виключають будь-який роман, навіть епістолярний, мені все частіше здається, що це значно серйозніша зрада тобі, ніж будь-який звичайний флірт.