АТО. Історії зі Сходу на Захід

У центрі я на власні очі побачила Інститутську. Вона була у квітах, хоча минуло вже стільки часу. Як сумно стало за Україну. За те, що Бог забирає найкращих. Вірю, що для них є ліпший світ. Справедливий. Сонячний. Теплий. У житті все виглядало не так, як по телевізору. Мені завжди було школа тих людей, які вийшли під кулі. Незважаючи на те, що наші погляди не збігалися, я вважала їх справжніми чоловіками й героями. А коли пройшлась місцем їхньої загибелі, то здалось, ніби ходжу по їхніх кістках. І відчула свою провину. Я ніяк їм не допомогла. Ні вчинками, ні бодай словом. А тепер я вилізла зі свого зруйнованого кубла в місто, в якому вони віддали своє життя. За мене. Напевно, я заслужила те, що маю.

Довго йшла центральними вулицями. Побачила костел, а через кілька метрів – ювелірну крамничку. У вітрині я побачила відображення брудної дівчини з жирною головою, поламаним нігтем, спітнілу, втомлену та перелякану. Зрозуміла, що то я. Мені стало соромно заходити туди. Певно, продавці подумають, що золоті прикраси я вкрала. Але треба було вчитись відкидати свою сором’язливість подалі. Знову згадала про те, що я бідний нещасний біженець і за статусом мені можна так виглядати. Я стала безхатченком і дотримувалась дрес-коду свого класу. Тому все ок.

У крамничці я продала свої сережки й ланцюжок. Таким чином, збагатилась на десять тисяч гривень. Дякую моїй мамі, що подарувала мені такий товстий ланцюг, які носили бандити в дев’яностих.

На вулиці вирішила пошукати супермаркет і купити собі їсти. Вже більш ніж добу я не їла нічого, крім двох печеньок з поїзда.

В центрі я бачила лише заклопотаних киян. Замість фашистів і націоналістів найчастіше зустрічалися бородаті чоловіки. Я навіть подумала про те, що це якийсь волосяний вірус. А може, саме так і виглядають націоналісти? У Гітлера були вуса, а от в українських фашистів вони еволюціонували ще й в пишні бороди.

Через годину блукань знайшла МакДоналдс. Нічого дивного, за столик у фаст-фуді до мене підсів бородань. Я пошкодувала, що не сіла за столиком, з якого можна дивитись на вулицю, а не на незнайомого мужика. При цьому я не мала нічого проти бороданя. Мені просто постійно здавалося, що він витріщається на те, як мені не влазить у рот величезний бігмак і випадає капуста. Ну вибачте, що мій рот має пристойні розміри. Нарешті я доїла всю їжу, але йти нікуди не хотілось. До того ж, и знайшла розетку й почала заряджати свій телефон. Бородань теж повільно попивав каву й навіть посміхнувся мені.

– Почему в Киеве так много мужчин с длинной бородой?
– спитала я на свій подив. Взагалі-то я не дуже комунікабельна. Певно, запах шкарпеток з поїзда якось подіяв на кору головного мозку.

– Хипстеры. Хотя я вот не хипстер, но борода нравится. А вам нравится?
– щось на зразок цього відповів мені бородань.

– Нравится. А вам кушать и целоваться не мешает?
– друге речення, а я вже про поцілунки. Ось так і стають повіями.

– Абсолютно не мешает.

Але тут до бороданя хтось подзвонив, він кивнув мені головою на знак прощання й забрався геть зі своїм порожнім підносом. Ще мить – і біля мене сиділа дівчина. Без бороди. Звичайна собі дівчина, яких і в Луганську багато було.

* * *

У МакДоналдсі я нагуглила купу гарячих ліній для біженців. Але вирішила спочатку зупинитись у хостелі. Почала шукати той, що розташовувався біля ювелірної крамнички. По дорозі знайшла інший.

Вперше я зупинилася в хостелі. Зняла найдешевше місце в кімнаті з вісьмома людьми. Один хлопець спав, а інших сусідів не було на місці. У душі я знайшла пучок волосся. Але ремонт у хостелі був гарний: стильно, креативно, зі смаком. На кухні були гарні чашки, у залі – багато книжок, м’який килим, крісла-мішки. Так затишно, що не хотілося нікуди йти. Хотілося сісти на підвіконня, думати про те, що ти безхатченко, і плакати. Але підвіконня було заставлене чиєюсь косметикою, а я в Києві перший раз, тому треба йти дивитись місто й культурно збагачуватись, чого я раніше ніколи не робила. Користуючись халявним вай-фаєм, я переписала телефони для біженців. Вирішила дзвонити в парку, де ніхто б не чув моїх розмов. Не хотілось зіштовхуватися з ненавистю патріотів до мешканців Донбасу або з жалістю. А викликала я в людей переважно ці дві емоції.

Як виявилось, я мешкала в хостелі біля парку Шевченка. Важко було знайти в ньому лавочку з вільним місцем. Я скористалася прикладом киян і сіла під деревом на траві. Як же тут було спокійно! Люди сміялися. Дехто з них був щасливим. Хтось квапився. Хтось сидів, ніби нікуди не поспішаючи. Мами прогулювалися з немовлятами. І я розуміла, що майбутнє тих дітей буде прекрасним. На відміну від тих малят, що народилися цього місяця в Луганську, або в біженців, які покинули місто.

Далі почалося найцікавіше. Я почала дзвонити на державні гарячі лінії. Там мене або кудись посилали, тобто перенаправляли, або просто записували мої дані. По одному телефону жіночка п’ять хвилин розпитувала про моє прізвище, прописку, пільги, а потім сказала, щоб я чекала письмової відповіді на адресу, за якою зараз проживаю упродовж двох тижнів. А якби я залишилась у Луганську, то де б мала шукати того листа? Адже там моя поштова скринька спочиває під завалами будинку. Вони надіслали б мені листа голубом? Я сподівалася на безкоштовне поселення в санаторій, але зрозуміла, що розраховувати варто лише на себе. Благодійники вже давно оселили в себе переселенців з Криму й перших біженців з Донбасу. Для нас нічого не залишилося. Крім дулі.

Певно, тоді в мене відбулося сильне душевне спустошення. Здавалося, що всі мрії зруйновані. Життя закінчене. Ще вчора в мене була хороша робота й затишна квартира, впевненість у завтрашньому дні, а сьогодні – лише 10 тисяч гривень, джинси, футболка й сумка. Шкода, що в ній не було мотузки й мила. Люди навколо почали дратувати. Вони були такі безтурботні і байдужі! У них багато речей у шафі, хороша робота, гроші на те, щоб поїсти в дорогому ресторані. У них були квартири й машини. А в мене – нічого. НІЧОГО. І я мала починати своє життя спочатку.

Я вирішила поблукати містом у пошуках супермаркету. У тому клятому Києві не було великих магазинів! Де люди купують собі їсти? Ноги занесли мене в гарний ботанічний парк біля станції метро «Університет». Але я так хотіла їсти, що не відразу оцінила його красу. Купила в переході страшенно дорогі пончики й каву. Замастила єдині джинси в шоколадну глазур. Невдаха й свиня. Наївшись, побрела кудись униз, поки не побачила великий торгівельний комплекс «Україна», а поруч «Велику Кишеню». У супермаркеті накупила засобів гігієни, булочок, печива і два літри пива. А ще – гречку. Моя колега сиділа на гречаній дієті. Мені також треба було скинути 5-10 кілограмів. Я вирішила, що АТО – це чудова нагода схуднути. Каші – чи не єдиний корисний продукт, що не містить хімії. Чудово втамовує голод, розвантажує організм, наповнює поживними речовинами. Пиво, звісно, не вписувалося до дієтичного харчування, але воно мало стати винятком цього дня.

Йти назад було так важко, що я спитала в таксиста, за скільки він мене довезе до хостелу. Почувши про сто гривень, відчула в собі сили йти назад угору. За сто гривень я ще когось донесла б. Гроші витрачалися просто зі швидкістю вітру. Я нічого не купувала, а їх різко поменшало. Як прожити на 10 тисяч гривень у Києві? Ніяк. Мені навіть на квартиру надовго не вистачило б. Треба було їхати зі столиці. Але спочатку потрібно було напитися, помитися й виспатися.

* * *

Душ – це найкраще, що зі мною сталося того дня. Він очистив мої думки й тіло. Вода – це прекрасно. Але на чисте тіло знову довелося надягнути брудні джинси й футболку, які нагадували мені про те, що не все так чудово. У кімнаті вже було кілька людей. Вони переважно мовчки займалися своїми справами. Переглядали щось у ноутбуках і планшетах. Одна дівчина видавлювала прищі. Моє пиво самотньо стояло в пакеті. Пити наодинці було так незручно, що я довго гіпнотизувала дволітрову пляшку й вдавала, що я не алкоголік і в мене в житті все чарівно. Пішла на кухню й вирішила зробити собі зеленого чаю. Він був, на щастя, безкоштовний. По телевізору йшли українські новини. Як же я скучила за ними! У Луганську вже три місяці показували пише російські канали. А я так любила дивитись на нові костюми ведучих ТСН. Українські дизайнери мають хороший смак. По «1+1» якраз розповідали про Схід і успіхи антитерористичної операції. Тут її чомусь називали не каральною. Як тільки я доробила чай і сіла на стільчик, показали мій будинок. Мій будинок, мою діру в стіні, мою вулицю. Я ледве не захлиснулася чаєм. Ось вона – популярність. Коли б то ще мою оселю показали по центральних каналах? Зйомка була зроблена на мобільний телефон. З діри в стіні було навіть видно шматок зеленої кухні й пральну машинку, на яку ще була гарантія. Десь там стояло улюблене горнятко. А я зраджувала йому з іншим - київським. Від побаченого стало так сумно, що я пішла до кімнати по пиво. Було вже все одно, що про мене подумають.

На кухні поруч сиділа дівчина років двадцяти п’яти. Вона їла бутерброди.

– Не составите мне компанию?
– чемно спитала я.

– Пиво? А давайте. Складу, – сказала дівчина й підсунула склянку. Я зраділа, що матиму не такий жалюгідний вигляд, як могла б. І водночас різко напружилася, почувши українську. Добре, що дівчина їла бутерброди руками, а не вечеряла картоплею чи м’ясом, користуючись виделкою. Бо ще б виколола мені око.

– Только что мой дом показали. Тот, что в Луганске. Видели?