АТО. Історії зі Сходу на Захід

– Справді? То був ваш будинок? Не може бути! Який жах! Як ви? Цілі?
– дівчина виявилась з тих людей, що мене жаліли.

– Ну да. Цела. Но состояние ужасное. Кажется, что все это плохой сон.

– Пригощайтеся бутербродами, - протянула дівчина до мене свою тарілку й полізла до холодильника.
– Ось ще ковбаса, помідори, хліб. Який жах! Коли ж це закінчиться?!

– Дякую, - сказала я, ковтаючи слинку. Дієта накрилася. Ну й добре.

Ми душевно посиділи тоді з тією дівчинкою, яку звали Оля. Вона постійно повторювала слово «жах», коли я їй розповідала про ситуацію в моєму місті. Я нарешті зрозуміла, що люди насправді небайдужі. Просто не треба мовчати, варто поділитися з ними своїми переживаннями.

Оля приїхала до Києва зі Львова, бо в місті були якісь танцювальні змагання, на яких виступала її сестра. Через годину біля нас сиділи ще дві дівчини, що приїхали з Білорусі на екскурсію. Оля побігла до магазину по ще одне пиво. Дівчата теж жаліли мене, а я дивувалася з того, бо думала, що мешканців Сходу ненавидять і тішаться, що їх стає все менше. Але логічно, люди виявились людьми, а не тими створіннями, якими їх описували по телевізору. «Фашистка» Оля принесла з магазину цілий пакет з їжею, який вручила мені. Там була ковбаса, сир, консерви, печиво, цукерки. Вона сказала, що їде завтра, а мені ще тут лишатися. Мені це знадобиться. Було так незручно, що я аж почервоніла.

Варто було лише лягти на ліжко, як я відразу ж заснула. Прокинулась о восьмій ранку. У коридорі побачила Олю, яка запропонувала поїхати в секондхенд. Сказати, що це була влучна ідея, – не сказати нічого. Ще ніколи не купувала речей у таких місцях. АТО – це чудова можливість почати робити щось вперше.

* * *

Яким же величезним виявився Київ того дня! Ми їхали до того секондхенду годину. Там довелося майже пірнати в гори мотлоху. Водночас серед жахливих речей інколи знаходились дуже стильні. Я витратила приблизно сто гривень на шорти, спортивні штани, дві футболки й одну дуже відверту червону сукню. Раніше таких речей, як та сукня, я не одягала, бо мені було соромно, що подумають люди. Але тут мене ніхто не знав. Ще й «фашистка» Оля почала кричати, щоб я купила ту сукню, бо в ній, як богиня. Королева переселенців. Найгарніша з безхатченків. Може, Оля вважала, що, коли гроші закінчяться, я піду на Кільцеву? Ця сукня допомогла б знайти клієнтів.

Потім Оля повезла мене на Контрактову площу й завела до італійського ресторану. Після обіду виявилося, що вона мене пригощала. Якби я знала, то замовила б більше смаколиків. Але думала, що платити доведеться мені, тому замовила лише салат і десерт з кавою. Взагалі економія – дуже цікава річ, яка не постійно працює. Принаймні у мене. Під час обіду до нас прийшла сестра Олі. Вона була така гарна, що в мене салат почав випадати з рота. Я подумала, що на дієту точно варто сісти. Та й на танці можна було б записатися...

За сусіднім столиком якась жіночка видала себе. Вона теж була зі Сходу. Розповідала по телефону, як все погано, що ідуть ешелони росіян, місто потроху винищують, усі з’їжджають з глузду або починають помирати з голоду. Скоро буде війна, скоро ми всі помремо, ядерна зброя знищить весь світ. Захотілося стукнути її по голові. І без неї було сумно. Навіщо нагнітати? Найголовніше, що жіночка повторювала про жахи по колу рази чотири. І нарешті пішла.

Ми довго сиділи в ресторані. Кондиціонер, Wi-Fi, дві хороші, милі дівчини, з якими я не відчувала себе самотньою. Сестра Олі теж почала мене жаліти. Але я посміхнулася, казала, що все буде добре, і змінила тему. Вже набридло, що сі ставилися до мене як до жертви. Хто ж мені винен, що я приросла до дивана замість того, щоб піти й вигнати мудаків з міста? Ніхто. Тому ми говорили про хлопців, стосунки, роботу, кар’єру, подорожі. Я зрозуміла, що в кожної людини є свої проблеми, неважливо, у якому місці вона живе, чи має чоловіка, дітей, роботу. Наприклад, сестра Олі не виграла в конкурсі, бо суддів підкупили. А ще вона не знала, як заробляти собі на життя, бо обожнювала танці, але вони приносили мінімальний прибуток. А Оля закохалася в одруженого чоловіка й обдумувала, чи варто переступати через свої принципи. Чужі проблеми відволікають від власних, тому стає легше.

Повернулися до хостелу ми близько четвертої. Хлопець рецепції наїхав на мене за те, що я не заплатила гроші за наступний день і не виселилась. Я віддала гроші ще за три дні перебування в хостелі. Оля вже давно зібрала сумки, вони стояли в коридорі. Вона забрала їх, і ми поїхали на вокзал. Перед тим, як сісти в поїзд, дівчина обійняла мене й поцілувала. Сказала, що телефонуватиме, побажала удачі. АТО – це чудова можливість познайомитися з прекрасними людьми.

* * *

Виявилося, що Київ тісний. Наступного дня я їхала в якийсь центр для реєстрації переселенців і зустріла в метро одногрупницю. Вона жила в Києві вже три місяці. Винаймала квартиру разом із чоловіком, знайшла роботу, навіть кілька разів ходила до музеїв і була на концертах. Я записала її номер. Аліна запросила мене разом сходити на джаз у клуб і прогулятися нічним прекрасним містом. Київ з кожним днем ставав все менш чужим.

У центрі для реєстрації мені не сказали нічого путнього. Я зрозуміла, що в Києві тих переселенців, як сепаратистів у Луганську. Скоро їх взагалі буде більше, ніж хіпстерів. У столиці важко знайти роботу, влаштувати дитину в садок, отримати тимчасове житло. Тому мені порадили поїхати в західні області або звернути увагу на села. Ще два дні тому я хотіла це зробити, а тепер мені було сумно покидати мегаполіс.

Увечері я зустрілася з Аліною та її чоловіком. Відчула себе самотньою. Коли в мене з’явиться хлопець? Ніколи. Та через дві години я вже раділа своїй самотності. Чоловік Аліни напився й почав кричати про бандерівців, про те, що він страждає через поганих майданутих, через яких це все почалось. Ще кричав, що Київ – це лайно. І ще щось. Не дуже багато, бо якийсь хлопець стукнув його по щелепі. Аліна почала кричати:

– Что вы творите?! Что же вы творите?! Что вы творите?!

А мені було цікаво, що в біса кричить її хворий на голову коханий і навіщо вона взяла цього пияка із собою. Найцікавіше, що вона швидко потягнула його з клубу, а платити довелось мені. А її коханий випив на 300 гривень. Це був епічний жіночий статевий орган! Я заплатила гроші й вийшла надвір. Своїх «друзів» не побачила й дуже розізлилась. Вирішила зайти назад до клубу. Посидіти й подумати, що робити й куди йти. З Wi-Fi думається легше. Кім найкращий натхненник і муза. Я хвилин десять думала, як дістатись хостелу. Погуглила, як дійти туди пішки. Треба було економити. Таксі коштувало занадто дорого, а метро вже не працювало. А йти пішки нічним Києвом було страшно. Раптом почнеться чергова революція.

Раптом до мене підсів гарний хлопець. Андрій. О-о-о! Коли згадую його, посміхаюсь. Яким же він був гарним. У Луганську таких гарних не було. З одного боку, я почала уявляти його батьком своїх дітей ще до того, як він промовив перше слово, а з іншого – розуміла, що такі солодкі красунчики не можуть не бути мудаками.

– Твої друзі трохи хворі на голову, так?
– посміхнувся він і показав свої божественні ямочки на щоках.

– Так. Мені було дуже соромно за них, - сказала я. Українською. Не знаю, як. Андрій мене загіпнотизував.

– Мене звати Андрій.

– Ліна. Приємно познайомитись.

– Вони до тебе приїхали зі Сходу? Як в тебе на них терпіння вистачає?

– Сама не знаю. Скоріше б вже вони поїхали.

– Скоро поїдуть. Думаю, через місяць все закінчиться.

Як же мені подобалося, коли люди говорили такі оптимістичні промови!

– Та я теж на це сподіваюся.

– Будеш щось? Ви пили віскі?

– Ні, я пила пиво. Але можна й віскі. Важкий день.

Але дарма я пила віскі. Бо після нього почала розмовляти російською. Хоча язик заплітався так, що то була більше білоруська, ніж російська. А ще через годину я видала всі свої секрети. Спочатку соромилася казати, що з Луганська, але коли ми вийшли на вулицю й Андрій щось мене спитав про Київ, я розсміялась і сказала, що уявлення не маю, про що він. Розказала, що я луганчанка. Але мачо-Андрій сказав, що в нього таких ще не було і його дуже збуджують східні жінки. У нас, звісно, нічого не було, бо я пристойна. Але ми дуже гарно гуляли Києвом. Спочатку йшли шукати таксі, але потім дійшли до Марийського парку. Цілувались на лавочці. Потім розмовляли. Зустріли схід сонця. Потім Андрій нарешті викликав таксі. Виявляється, якщо замовляти його, то воно не таке вже й дороге. Андрій взяв мій номер, але я його попередила про те, що не є легковажною особою. Можливо, тому він мені досі й не подзвонив. А дарма. Бо його ямочки надихали мене стати легковажною.

* * *

Оскільки до хостелу я прийшла близько п’ятої ранку, то вранці спала як немовля. Мене розбудив дзвоник телефону. Андрій чи Аліна? Аліна чи Андрій? Але виявилось, що це був незнайомий номер.

– Ангеліна Луцій?

– Так.

– Ви заповнювали анкету для переселенців. Ми знайшли для вас місце в родині з Яремче. Ви готові виїхати через годину? О десятій із залізничного вокзалу до Івано- Франківська буде відходити безкоштовна маршрутка.

О, я навіть не знаю, – я сильно сподівалася тоді, що мені подзвонить Андрій і запропонує вийти за нього заміж, жити в його квартирі в центрі Києва, їздити з нашими дітками на дачу щотижня. А тут якась там жіночка з якимось там Яремче. Я ледве не відмовилась. Але все-таки сказала, що встигну.