АТО. Історії зі Сходу на Захід

Тоді, будь ласка, покажіть свій паспорт водію. Я записую вас. Не запізнюйтеся, будь ласка.

Я завалилася на ліжко й натягнула ковдру. Та потім підскочила й почала збирати свої речі. Найціннішою була ковбаса, яку мені купляла Оля.

За годину я вже їду до Івано-Франківська, у якесь незрозуміле Яремче. Що це за село, що я там буду робити? Що я скажу Андрієві, і як я буду жити без його ямочок? Забігаючи наперед, варто сказати, що я ще два тижні постійно згадувала його й чекала дзвінка.

* * *

У маршрутці була жахлива спека. Я ледве не знепритомніла. Ми їхали цілу вічність. Позаду сиділа дитина. Мені іноді стає так сумно через те, що я неодружена й дітей у мене нема! Роки йдуть, я старішаю. Безвихідь. Темрява. Апокаліпсис. Але варто мені поїхати кілька і один з дитиною позаду, і я радію тому, що не маю їх. Або ще один приклад. Дивишся на пару, що обнімається, цілується, підтримує один одного. І починаєш дико бажати того ж самого: романтичних прогулянок під дощем, чекання коханого з роботи зі смачною вечерею, прекрасного продовження вечері в ліжку. І потім ти їдеш до подруги в гості. Її чоловік чухає своє інтимне місце, яке для нього, певно, не є таким вже й інтимним. Грає в комп’ютерну гру. Потім приходить у кухню для того, щоб розказати дружині, що чай уже холодний, а він просив гарячий чай. Ти хвилюєшся, що зараз цей чай буде на голові подруги, а в неї сьогодні так гарно вкладене волосся. Ще він спитає, що їсти. А подруга підскакує, забуває про тебе й починає щось готувати чоловікові. Ще один приклад з щасливого подружнього життя, це коли подруга виходить в туалет, а її чоловік починає питати тебе про розмір твоїх грудей. А ти думаєш: «Невже і я буду такою? Невже всі чоловіки такі?» Інша подруга жаліється на те, що її чоловік не працює. Третя розповідає, що він поганий батько. Четверта жаліється на зраду. І ти приходиш до своєї ідеально чистої квартири, замовляєш піцу, дивишся серіал і радієш тому, що ніхто не порушує твого спокою та комфорту.

Ми їхали так довго, що я встигла подумати про все на світі. В Івано-Франківську я пересіла до вже платної маршрутки й поїхала до Яремче. За вікном ставало дедалі красивіше. Гори були все вищими, дорога вони були дуже зайняті, але коли ми зустрічалися, вони посміхалися мені й казали, що скоро все буде дуже добре. Я дуже подружилася з їхніми дітьми – Христиною, якій було 14 років, дев’ятирічною Свєтою й тринадцятирічним Тарасом. А також з іншою переселенкою - Надією Анатоліївною.

Першого ж дня я прийняла душ і заснула у своїй кімнаті. Карпатське повітря подіяло як снодійне. А другий день був наповнений враженнями. Оскільки заснула я дуже рано, то прокинулась о п’ятій ранку. Вийшла пошукати каву, а знайшла дівчину, яка скрутилася на газоні в епілептичній позі. Я хотіла бігти рятувати її, але зрозумілі. і, що дівчина займається йогою. Вона з чоловіком і дитиною орендувала кімнату в нашій садибі. Я ж зробила собі каву, сподіваючись, що мене ніхто не посварить за це.

Дівчина-йог привіталась зі мною й зробила собі чай. Ми перекинулися парою слів, і вона втекла. Я ж допила каву й пішла чистити зуби. Трохи пізніше прокинулася господиня й почала швидко готувати сніданок. Я напилася допомагати їй. Ми смажили оладки, проклинали Януковича й обмінювалися рецептами приготування фірмових страв. Звичайно ж, господиня задала мені фірмове питання всіх тих, хто вперше чує про моє місце народження.

Ви хочете в Росію?

Я сказала «Ні». Взагалі-то мені було байдуже де жити. Я просто хотіла знати, що мою квартиру ніхто і ніщо більше не розбомбить. Жіночка так швидко рухалася по кухні, що я не переставала дивуватися. Вона встигала розмовляти, мити посуд, замішувати тісто, діставати мед, готувати чоловікові на роботу бутерброди, фарбувати очі й знаходити смішні образливі слова для характеристики політиків. Крутилась як бджілка. Не дивно, що в таких господарів був такий великий і гарний будинок. Пізніше виявилося, що сніданок ми готували гостям, які орендували кімнати. Але мені жіночка дозволила поснідати безплатно, бо допомагала їй.

Я присіла на ґанок і почала наминати оладки з медом і кавою. Одна з оладок мені чомусь нагадала Януковича. Думки матеріалізуються. Під час готування краще говорити про прекрасне, бо та оладка в рот вже не лізла. Раптом до мене присіла Надія Анатоліївна.

– Я живу с вами по соседству, – сказала вона. – Я тоже из Луганска. Меня зовут Надежда Анатольевна.

– Очень приятно познакомиться.

Далі ми розмовляли про те, про що зазвичай розмовляють між собою біженці: де саме ми жили до того, як по нашому місту почали повзати величезні божевільні озброєні таргани, чим займались. Улюблене питання, що плануєте далі робити, теж прозвучало в нашій розмові. Я підсунула Надії Анатоліївні оладку-зрадника. Вона, на щастя, людина психічно здорова, тому він їй не нагадував колишнього президента.

Потім Надія Анатоліївна попрощалася зі мною, адже їй треба було вирушати на кінну прогулянку. Я б теж дуже хотіла покататися на конях, але треба було економити гроші.

Екскурсію в Яремче мені зробили того дня Христина, Тарас і Свєта. Вони привели мене на височенний міст, який будували ще до війни. Міст, висотою з багатоповерховий будинок, простягався через гірську річку. Але найстрашніше те, що на мосту була залізнична колія. Коли я переходила по ньому, то думала, це мої останні секунди. Боялася, що зараз мене переїде поїзд або ж я впаду вниз. Можливо, так і вирішуються проблеми поселення біженців на Західній Україні? Виводять на «екскурсію», а потім просто скидають з мосту в гірську річку. І святкують. Але все обійшлось. Інфаркту не сталось, волосся не посивіло, дітки нікуди не скинули. Ми довго гуляли горами, бачили водоспад, кидали каміння у воду. Свєта питала мене, чому я розмовляю російською, адже живу в Україні. Я пообіцяла їй розмовляти українською. Дітки питали мене, як там, на війні. Чи я бачила танки. Чи люблю я Росію. Чи не боялась я до них їхати. Вони були такими кумедними й милими, що я знову пожаліла, що не маю дітей.

* * *

Якось з Надією Анатоліївною ми пили червоне вино й зі щирістю розмовляли. На небі світили зорі. Я згадувала свій балкон. Як я виходила на нього з кавою в махровому халаті й дивилась на ті ж зорі. Влітку я пила на балконі холодний компот, зварений з яблук і абрикосів. Я слухала ластівок і дивилась на захід сонця. Восени милувалась листопадом з чаєм у руках. А взимку зігрівалася глінтвейном і обдумувала, яке взуття вдягнути на роботу.

– А где ты бывала? – спитала мене Надія Анатоліївна.

– В «Блинке», в «Короне», в «Лиру» любила ходить.

Нет, я имею ввиду в каких странах.

А... нигде, – на свій сором сказала я. – Моя мама давно переехала к родственникам в Россию. Я планировала поехать к ней, посмотреть Ростов-на-Дону. Но как-то так и не сложилось. Вкладывала деньги в ремонт.

Жінка почала сміятись, але швидко вибачилась. Справді. Я була смішна. Смішна й дурна.

– А вы где успели побывать?

– О, я много где бывала. По работе часто ездила в Европу. Хотя сердце мое в Азии. Бывала в Малайзии, в Таиланде, на Филиппинах. Проездом была в Китае. Каталась автостопом по Южной Америке с местным рокером-неудачником. У меня была бурная молодость. Помню, как долгое время жила во Франции. Мы с подругой сидели на ее балконе и точно так же смотрели на звезды. Она спросила меня, когда же я наконец-то угомонюсь, перестану бегать по всему миру, увольняться и вновь наниматься на работу; когда же я стану типичной женщиной, у меня появится стабильность. Но быть такой, как все, для меня всегда было пугающим. Вот даже сейчас. Ты напугана, вспоминаешь о своей квартире, коте. А я счастлива. Я пью на удивление прекрасное вино, смотрю на звезды, я в любимых Карпатах, я дышу, я живу. Я счастлива.

Надія Анатоліївна не замовкала, і я закохувалась в її голос. Мені було анітрохи не образливо те, що вона трохи зверхньо до мене ставиться. Жінка так само, як і я, залишилася без квартири й стабільності. Але вона була багата. V неї були її спогади. Її досвід. Її розповіді. Вона цілий вечір розказувала мені про те, як купалась у Тихому океані, як украла булку в Малайзії, як її врятувала від холоду підвішена кава в Польщі, як вона ходила на безкоштовні курси французької, бо французи почали виставляти їй претензії за англійську. Я розуміла, що Надія не розповіла й десятої частини зі своїх історій. Хіба є багатством те золото, яке я продала і яке залишилось у моїй квартирі в Луганську? Ні. Багатством є такі історії, які можна розповідати поки не закінчиться вино й не захочеться солодко заснути в ліжку.

* * *

Молоко, яке подарували мені райські корови. їх доїли янголи. Трава, яку перед тим їла корова, певно, лишень прорізалася із землі й була солодкою й невинною. Молоко в Яремче було настільки смачним, що я пила його відрами. А коштувало воно дешевше, ніж у нашому «АТБ» коштує порошкова бражка під назвою «молоко».

Гори. Ми з дітьми піднімалися скелями Довбуша і йшли до самого верху три години. А звідти милувалися мурашником унизу, який називався містом. Ми купалися в гірській річці; спускалися на мотузках через ріку; блукали лісами. Я з кожним днем все більше розуміла, що таке Україна. Я розуміла, що значить любити її всім серцем. Я розуміла, чому чоловіки не бояться віддавати за неї своє життя.