АТО. Історії зі Сходу на Захід

Наш сусід по садибі жалівся на те, що його не хочуть брати захищати батьківщину. Він розповідав про відмову з таким жалем, що мені хотілось його обійняти. Наші чоловіки тікали, а шістдесятилітній чоловік ображався, що його не беруть до армії. Місцеві мешканці крутилися на своїх городах, старалися догодити своїм клієнтам, готували їм сніданки, проводили екскурсії, віддавали в прокат велосипеди. І не чули про те, щоб їх колись годував Донбас. Ночами хтось кричав пісню про Путіна, і я посміхалась. Я дякувала Путіну за те, що він подарував мені море вражень за ці два тижні. Більше вражень, ніж за рік життя в Луганську. АТО – це чудова можливість пізнати справжню Україну.

Толік

З Луганська ми виїхали в середині червня. Моя дівчина наполягала на тому, щоб їхати до Криму разом з її батьками. Але я вмовив її поїхати до Кривого Рогу. Там можна було пожити в мого друга, зекономити гроші, знайти роботу. У Криму ж у нас могли лише відібрати автівку. Я пам’ятаю, як ми проїздили блокпости ЛНР. Дівчина фліртувала і озброєними чоловіками, які в мене викликали огиду. Ми домовилися розповідати, що їдемо з міста на весілля нашої подруги й через три дні обов'язково повернемось. Один раз нас запитали, чому в машині так багато речей. Дівчина сказала, то через те, що вона полюбляє часто перевдягатися. Вийшло не дуже переконливо. Чоловік у камуфляжі, з тижневою щетиною й перегаром почав станіни нам купу питань з матюками. Як же хотілося вдарити його, але це було б неймовірною дурістю. Хвилин через десять він все-таки відпустив нас. У Дніпропетровській області я зітхнув з полегшенням і розслабився. Здається на вустах навіть з’явилась посмішка. Там нас зустрічала Нацгвардія. Але полегшення було тимчасовим. Я відразу усвідомив, що луганчанин – це діагноз. Нас не сприймали за людей. Ми були пацюками, які втікають з корабля. На блокпосту мене обшукував хлопець мого віку з українською стрічкою, який захищав свій край від бандитів. А я ганебно втікав і мою ганьбу бачив увесь світ. Я ніяк не міг позбутися нав’язливих думок про те, що я вчинив неправильно. Кілька разів я думав лишити дівчину в Кривому Розі й поїхати в Луганськ. Але що б я робив у Луганську? Махав кулаками? І кого б я там захищав? Людей, які при першій же нагоді здали б мене сепаратистам? До того ж моя дівчина постійно скиглила про те, що я маю заробляти для нас гроші, а воювати - це не моє покликання. Не моє, але чиє? За мій край мають віддавати життя хлопці із Західної України?

У Кривому Розі я шукав роботу програміста. У мене не зникало враження того, що люди ставляться до мене як до втікача. Можливо, саме тому з роботою нічого не виходило.

– Я познакомилась с одной девочкой из Донецка, и мы договорились пойти на дискотеку сегодня.
– одного вечора сказала мені Катя.
– Она будет с мужем, и мы с тобой. Правда, классно?

– Катя, какая дискотека? Ты думаешь, мне сейчас до танцев и музыки?

– Ох, не волнуйся. До двенадцати вход бесплатный, а выпивку можно пронести с собой.

– Да не об этом я! Люди умирают, ты понимаешь? Это война! Какие могут быть танцы, когда идет война и в эти минуты кто-то отдает жизнь за Донбасс?

– Война осталась там! Здесь нет войны! Мы две недели торчим в городе, в который ты меня притащил! Мне скучно, у меня здесь нет работы, я живу с твоими друзьями, которые, по ходу, не особо счастливы, что мы у них гостим! У меня здесь никого нет, никого! Я нашла одну подругу, которая меня понимает, а ты не хочешь со мной идти? Что ты предлагаешь делать? Сидеть и грустить? Плакать? Что? Война там, а мы здесь!

– Война везде! Там умирают молодые парни из Львова и Черновцов, из Днепра и Киева! Это война всей Украины! И здесь не может быть мира! И от войны не убежишь! И какое ты имеешь право радоваться жизни, когда кто-то воюет за твой город? Лучше бы помолилась!

– О ужас! Каким ты стал невыносимым! Я должна в монастырь уйти и молиться? Жизнь продолжается! Сколько можно киснуть? Ты сидишь в себе, мучаешься, а пора бы уже начать видеть мир вокруг! Хватит с нас всего этого, стрельбы по ночам, взрывов! Мы имеем право отдохнуть! А отвечают за все это пусть те, кто по начал.

– Кто?

– Эти майдауны! Кто еще? Это справедливо, что они умирают!

Після цих слів розмова закінчилась. Її було неможливо слухати. Я не став опускатися до рівня собак, які перегавкуються, а просто вийшов з кімнати. У вітальні сидів мій друг, який не міг не чути цієї емоційної розмови. Як же мені було соромно за неї. Не міг дивитись в очі другові, який ходив на мітинги, підтримував матеріально армію, а тепер дав притулок невдячним створінням. Хотілось піти кудись і забутись. Я купив у магазині горілки. Коли повернувся, Каті не було.

На дискотеку пошла?

– Да, - промовила дружина друга.

Я поставив на стіл горілку. Вона подивилась на пляшку, а потім підійшла до мене й обійняла. Як же багато тепла було в тих обіймах! Не потрібно було слів. Я чи не вперше за місяці зрозумів, що мене хтось розуміє й підтримує. Ми пили втрьох. Дружина друга тієї ночі взагалі пила горілку вперше. Але всім нам було так погано, що ми вирішили опуститися до рівня сепаратистів.

– Убегаешь из Луганска, но от себя не убежишь, - сказав тоді я.

* * *

Дівчина повернулась додому під ранок. Полізла до мене цілуватись. Я відштовхнув її. Удень, коли проспалась і протверезіла, вона вибачалась. А під вечір знову почала скиглити про те, що їй нудно й нема що робити в цьому місті. Потім почала звинувачувати мене в тому, що я досі не маю роботи, а їй потрібен новий одяг.

– Зачем мне нужна новая работа, если я ухожу воевать на Донбасс?

– Очень смешно.

– Я не шучу.

– Хватит уже такое говорить! Совсем с ума сошел!

– А ты будешь меня ждать?

– Еще чего! Если ты вдруг и вправду надумал уходить, то я уйду от тебя!

– Да, ты была бы хорошей и верной женой, правда?

– Я была бы хорошей женой, если бы ты был адекватным мужем! За что ты хочешь умереть? За кого? За олигархов, которые свои капиталы не поделят? Люди - это пешки в больших играх политиков! И ты хочешь быть марионеткой, которая так легко распрощается со своей жизнью?

– Я хочу быть мужчиной, а не крысой.

– Ты просто сошел с ума, знаешь? С меня хватит. Я уезжаю к родителям в Крым.

І вона поїхала. Того ж дня. Більше я її не бачив. А я подзвонив до батальйону «Айдар» і сказав, що хочу піти воювати за Схід. Мій друг Павло сказав, що піде зі мною. АТО – це чудова можливість перевірити стосунки й зрозуміти, хто тобі друг.

* * *

Я був на фронті 14 днів. Ніколи не воював на передовій. Спочатку мене взагалі не хотіли брати до «Айдару». Дарма я не зняв окуляри перед тим, як увійти до одного з кабінетів, у якому записували добровольців. Там мене відразу відправили додому й сказали, що добровольців вистачає. Але наша з Павлом наполегливість усе ж таки переконала їх записати нас у батальйон. Наступного дня ми вже їхали до Щастя. Нас розмістили в казармі. Досі пам’ятаю той запах. Запах поту, шкарпеток і запах гордості за те, що ти один із воїнів України. Певно, саме так і пахне війна.

Нам було дуже страшно. Особливо першу добу. Я ніяк не міг забути, що десь тут, зовсім поруч, живе смерть. І вона може прийти до нас щомиті. Я не міг викинути з голови бездумні доручення нашої влади, відсутність адекватних наказів, нашої ролі в цьому пеклі. Я усвідомлював, що солдат - це лише маріонетка в чиїхось іграх. Та всі ці думки немов вітром видуло з моєї голови. На фронті я почав менше думати, більше качатись і вчитись тримати зброю; більше допомагати й діяти, ніж філософувати. Пару разів, наприклад, я просто готував їсти для кількох десятків людей. І навіть тоді відчував, що роблю щось корисне, замість писання коментарів у соціальних мережах.