АТО. Історії зі Сходу на Захід

Поруч з казармою була тренувальна база. Нас ознайомили з правилами першого ж дня. Один із командирів довго сварився через те, що до них привезли таких, як я.

– Ми перші! Ми йдемо попереду Нацгвардії! У нас ветерани Афгану й мисливці, військові запасу, офіцери, спортсмени! Навіщо ви записались до нас? – приблизно це казав нам командир, який хотів відіслати нас додому.

Та, слухаючи його слова, ми не опустили очей чи голови. Стояли рівно й мовчки слухали, поки він не пішов, грюкнувши дверима.

За час, що я провів в «Айдарі», познайомився з хлопцями зі всієї України. Там були архітектори, скульптори, водій-далекобійник, сноубордист, міліціонер, будівельник, фермер. І всі вони не могли сидіти вдома. «Ми тут за наших дітей. Ми тут для того, щоб зупинити їх вчасно,» – казали герої і з розумінням плескали мене по плечах, адже знали, що сидіти вдома неможливо, коли у твоїй країні війна. Тим більше неможливо сидіти вдома тоді, коли воюють за твоє рідне місто.

Я завжди був десь у тилі. Бачив багато трупів і відчував їхній сморід. Усвідомив той жах, що почав спокійно сприймати вид нутрощів, що лежать біля тіла. Хотів би викинути з голови ті тіла, які розкладалися під сонцем і які ніхто не міг винести з лісу, адже там була замінована територія. Кілька разів ми ховали трупи, скидаючи в яму тіла частинами. Хотів би я забути про це. Але, на жаль, не можу.

Не забуду й погляди місцевих, які боялись і ненавиділи нас. І одну дівчинку, яка підійшла до нас і подарувала квіти. Її очі того дня стали моїм сонцем, хоча на небі були (Щільні хмари. Не забуду зруйновані хати й людей, які питали, де їм тепер жити, що їм тепер робити.

Я допомагав на кухні й у побуті. А також постійно тренувався з хлопцями і вчився тримати зброю в руках. За два тижні мої руки стали накачаними, і я подумав, що нони точно сподобались би Каті.

Усе це було немов у кіно. Я не міг повірити, що перебуваю на справжній війні, очікував полегшення, думав, що моє сумління перестане мене гризти. Але на душі було гидко. Певно, через те, що доводилося воювати проти власних друзів, однокласників і сусідів. Певно, тому, що нас ненавиділи й проклинали в рідному місті. Певно, тому, що ми пізнали іншу сторону життя, про яку ніколи не розповідали в дитинстві. Ми пізнали трішки пекла.

Я мріяв увійти в Луганськ на танку з українським прапором. Але не судилося. На моєму першому чергуванні на блокпості ми з Павлом потрапили під обстріл. Я отримав поранення в ногу, а мій, тепер вже найкращий, друг – у живіт. Було пекельно боляче. Я мріяв втратити свідомість і дивився, як кров стікає на чорну землю і всмоктується, ніби дощ. Моя мрія здійснилась через десять хвилин.

* * *

Головне, що живі. Так сказала дружина Павла, коли зайшла до мене в палату. Вона принесла мені найцінніше з того, що я залишив у неї в гостях, – мій телефон, який я не вимикав, але й не брав із собою. Там було багато пропущених дзвінків і смс. І жодного від Каті. Тоді я зрозумів, що таке повна байдужість. Я, як і Україна, хвилювали мою колишню дівчину менше, ніж море й дискотеки.

Я виписався з лікарні через два тижні. Павло залишився там на місяць. Мені часто казали, що за два тижні я змінився. Не став старшим. Став старішим. І погляд мій наповнився глибоким сумом. Життя справді змінилося, адже відкрило свою страшну сторону, страшну таємницю про те, що воно аж ніяк не справедливе й не веселе. Коли ж це паскудне відчуття на душі зникне? Мови про те, щоб йти назад у «Айдар», не було. А ще мені було страшно. Я боявся, що мене будуть по частинах закидати в яму так, як колись це робив я.

Я зрозумів, що принесу більше користі країні, працюючи віддалено й віддаючи гроші моїм новим знайомим-героям. Тепер я точно знав, куди треба пересилати фінанси для того, щоб вони не залишились на рахунках бюрократів. АТО дає чудову можливість зрозуміти, яким є твоє покликання.

Оксана

Я поїхала з Луганська після того, як побувала біля захопленого сепаратистами СБУ. Тоді мене впізнали дві ватні жінки й почали кричати, що я продалась Бандері. Вони вважали, що на наші мітинги за Україну я ходила за гроші, з Америки отримувала гроші на фарбу для наших плакатів і стрічки, якими прикрашала ліхтарі й паркани. Вони кричали так голосно, що привернули увагу озброєного чоловіка в камуфляжі. Тут мені стало дуже страшно. Я знала, що в СБУ перебували в полоні наші активісти, і дуже не хотіла поповнювати їх колекцію. Чоловік з автоматом наближався, а в мене заніміли ноги. Так багато я жартувала про ватників, а тепер у мене самої ноги стали ватними. Втікати не було сенсу, адже навколо було три ряди барикад. Жіночки почали кричати сепаратисту про те, що спіймали шпіонку. Я впевнена, що ще півроку тому поступалася подібним жіночкам місцем у маршрутці. Ці дами могли викладати в школі або бути лікарями. Упевнена, вони ходили до церкви хоча б на Великдень. А зараз у їхніх очах була дика лють через мене, двадцятирічну дівчину, яка просто любить свою країну. І вони з радістю віддадуть мене на вірну смерть, у полон до СБУ.

Сталось якесь диво, і до чоловіка, що був уже за кілька метрів від мене, підбіг якийсь алкоголік чи наркоман у камуфляжі. Через щось сперечався, просив гроші. Я скористалася ситуацією й почала відходити назад.

– Беги, беги, фашистка. Мы тебя все равно найдем. И вот здесь повесим! Вы – нелюди!

Уночі я спала дуже погано. Мені постійно здавалось, що у квартиру хтось лізе. Я знала, що одного з хлопців із нашої луганської самооборони викрали й знущались над ним. І ніхто не допоміг визволити його. Усі знали про те, що його тримають у СБУ, всім було шкода, але ніхто не зробив нічого. Нічого! Всі дивились на відео, де його прикували до ланцюга й вигулювали, як собаку. Плакали. І лише розповсюджували це відео, замість того, щоб зробити бодай щось! Це вбивало. Вбивала безпорадність. Також я знала, що іншого нашого активіста викрали прямісінько з квартири. Тому боялась кожного звуку. Якщо мене викрадуть, усі будуть жалкувати, але мене ніхто не врятує. Це факт. Посеред ночі прийшла до мами й заплакала. Вона порадила їхати з міста.

– Вы проиграли, Ксюшенька. Уже ничего не поделаешь.

Я розуміла, що якщо я поїду, то це справді буде моєю поразкою. Моїм програшем. Але й залишитись не могла. Друзі з Громадського сектора запрошували їхати з ними давно. Дехто з них покинув місто ще раніше й гарно облаштувався в Києві. Вони продовжували працювати в столиці, розселяли біженців, допомагали знайти роботу. Та я вирішила пожити трохи у друга в Харкові й відпочити від громадської діяльності. Почувалася геть розбитою й не розуміла, навіщо продовжувати щось робити, якщо ми не змогли врятувати рідне місто.

* * *

Я приїхала до друга на початку літа. Сказала, що поживу в нього місяць і повернуся назад. Адже Президентом став Порошенко, а значить, АТО закінчиться за кілька тижнів. Друг працював, а я відкладала пошук роботи. Проте активно витрачала гроші. Модні крамнички спокушали гарними речами, кафе – смачними смузі й коктейлями. Я щодня дзвонила мамі, і вона запевняла мене, що Луганськ звільняють і скоро все буде добре. Та через два тижні я подзвонила татові. Він не прикрашав дійсність, і я зрозуміла, що Луганськ повільно котиться на дно. Постріли стають усе потужнішими й ближчими. У сусідів забирали машини, грабували квартири. Місто ставало все пустішим. Батьки планували покидати Луганськ і їхати до родичів у Дніпропетровськ. Попросили економно витрачати кошти. Мені соромно було зізнатися, що я витратила більшу частину з того, що вони дали мені із собою. Треба було шукати роботу, думати про власне житло, а не сидіти без діла.

– Але ж ти завжди мріяла про подорожі, – сказав мені Денис, коли я на кухні жалілась йому на життя. – Чому б тобі не поїхати в Західну Україну?

– Одній? Я мріяла подорожувати з кимось.

– Мій одногрупник завжди подорожує один. Так отримуєш від подорожі більше вражень. Тебе нічого не гримає, у тебе ще залишились гроші. Будеш допомагати мені з адмініструванням мого сайту, я буду тобі платити невеличку зарплату, залежно від прибутків. А можеш взагалі зайнятись фрілансом. Про це ти теж давно мрія- па. Чому б не робити переклади чи не почати викладати .англійську по скайпі?

– Не знаю... Це все... Так складно.

– Кам он, Ксюха! Ти сидиш у квартирі вже два тижні й навіть не виходиш дивитися на Харків. Ти втратила 14 днів свого життя, а могла би втілити в реальність те, про що мріяла! Мені зараз дуже хотілося би рвонута автостопом до Львова, але я офісний планктон, н кому треба оплачувати цю дорогу квартиру. А що тебе тримає? Менше думай про Луганськ, більше думай про свої мрії.

Він мав рацію. Ох, як же він був правий! Я не могла заснути й дивилась у стелю. 14 днів мого життя минули даремно. Я не допомагала своїм друзям з Громадського сектора, я не ходила на акції протесту, я не знайшла собі роботу, я лише витрачала батьківські гроші. Так більше не буде.