АТО. Історії зі Сходу на Захід

Посеред ночі я прокинулась і залишила в Інтернеті оголошення про те, що даю уроки англійської по скайпі. Я завантажила на свій телефон карти й додатки, які допомагають подорожувати. Зареєструвалась у Каучсерфінгу й на біржі фрілансерів. Зібрала рюкзак. І сказала собі, що я зроблю це.

* * *

Подорожувати й збирати гроші. Чи можливо це? Можливо, якщо сильно захотіти й не боятися ризикувати. Маршруткою доїхала до траси, по якій їхали автомобілі до Києва. Я дві хвилини наважувалась підняти руку вгору. Занадто стара машина. Переповнена. Просто підозріла. І нарешті я припинила шукати відмазки й підняла руку вгору. Машина зупинилася приблизно через десять хвилин.

– Вибачте, а куди ви їдете? – спитала я привітного чоловіка. Говорила українською, щоб ніхто не запідозрив, що я з Луганська.

– А куди вам треба?

– До Львова.

– Вибачте, – усміхнувся чоловік, подумавши, що я дивакувата.

Я захлопнула двері, а потім подумала, що треба було просити підкинути до Києва або Полтави, а звідти їхати до Львова. Інше авто зупинилось через п’ять хвилин.

– Мені в сторону Києва. Підкинете?

– А чому б і ні?

– Тільки в мене немає грошей.

– Ну нічого. Веселіше буде.

Я це зробила. Я була неймовірно щасливою. Мрія мого життя здійснилась, і я почала подорож автостопом.

Навіть записала у блокнот те, що моя перша машина – чорне «Рено». Чоловік, який мене підвозив, був родом з Луцька. Він з такою любов’ю описував своє місто, що захотіла побувати й там.

– Будьте певні, до Волині їм дійти ми не дамо, – казав мін про російську армію. – У нас би вже давно вийшли і і вигнали їх. Хай лише спробують сунути свого носа до нас.

Від слів того чоловіка ставало так тепло, що в мене з’являлась усмішка на вустах. Я розуміла, що чим далі їду під Сходу, тим у більшій безпеці перебуваю. Я нарешті відчула тепло на душі й усміхалась. Мені не хотілося зупинятися. Хотілося їхати дорогою цілу вічність. Дивитись у вікно на хмари й поля. Життя – це рух.

* * *

Після обіду я була вже в Києві. Велике місто, у якому всі ніби й посміхались, але варто було заговорити, як я починала розуміти: тут бояться війни; мобілізації чи російських танків; замінованих будинків, провокацій чи терактів.

У Києві я зупинилась у подружки, з якою познайомилась на мітингу в Луганську. Одного дня вона подзвонила мені й попросила допомогти їй розклеїти листівки. Я з радістю погодилася. Пам’ятаю весною відчуття багатьох громадсько активних луганчан. Ми хотіли щось робити, але не знали що. Ми хотіли зібратись і вигнати із СБУ терористів, але боялися. Ми хотіли бути таким ж мужніми, як в Одесі чи Миколаєві. Але нас було критично мало. Єдине, що ми могли робити, – виходити на мітинги, які стали буденною справою. Ми розуміли, що вони є бутафорією. Що на цьому етапі нам потрібні більш рішучі дії. При цьому дій не було. Тому, коли мені запропонували хоч якусь дію, я зраділа. Грошей на друк листівок у нас було небагато. Я здивувалась, що в тої дівчинки звідкись узявся агітаційно-патріотичний матеріал.

– Тільки не смійся, – сказала вона, коли ми зустрілись. Яна витягнула з рюкзака папірці формату А4, які були розмальовані аквареллю:

– Принтера в мене немає. Але є багато ідей. Ось ми із сином і намалювали ці листівки.

Я побачила написи «Ми за мир», «Луганськ – це Україна», «Я люблю своє місто й не хочу війни», «Мені 4 роки, я українець і хочу миру, а не війни» і тому подібне. Уже за годину сірі весняні луганські пейзажі прикрасили жовто-блакитні яскраві малюнки дитини й такі банальні, але істинні написи.

Ми клеїли листівки й боялись, що за це нас хтось посварить. Скаже, що ми бандерівці. Адже прикрашати сірість фарбами було так нетипово для Луганська.

Тепер Яна із сином і чоловіком жила в Києві, у тісній квартирі, зі старими шпалерами, килимом на стіні, старими меблями й рибками-чарками. Але всю ту київську сірість прикрашали малюнки їхнього сина на стінах. На них був зображений дім, родина, котики, собачки й квіти.

Не лякайся нашої квартири, – сказала Яна. – Вона трохи вбита, але знімаємо її за смішною для Києва ціною.

Ми довго спілкувалися з Яною на кухні. Коли ти слухаєш про чужі проблеми, свої завжди здаються меншими. Яна намагалася влаштувати дитину в садок і знайти роботу. Гроші поступово закінчувались, а до зарплати чоловіка було ще далеко.

– Я так сумую за Черрі, – сказав якось син Яни, зайшовши до кухні.

– Хто це? – спитала я.

– Мій хом’ячок. Він зараз захищає нашу квартиру в Луганську.

Від цих слів стало дуже сумно, я теж почала сумувати за Черрі, хоча жодного разу не бачила його. Але згадала своїх родичів з Луганська, які виїхати звідти не могли. Як би хотілося, щоб з ними все було добре! Тієї ночі я спала на старій розкладачці в компанії тарганів. Уранці Яна скачала, що я можу лишатись у неї стільки, скільки захочу, але я збиралася продовжити свою мандрівку. Прогулявшись трохи майданом і Андріївським узвозом, я попрямувала до метро. Доїхавши до станції «Академмістечко», вийшла іі продовжила свою мандрівку.

* * *

Другу машину я ловила хвилин п’ятнадцять. Водій висадив мене на півшляху до Луцька, бо повертав до якогось села. На небі почали збиратися хмари, дув вітер. Я побачила за кілька метрів заправку й пішла туди в пошуках чаю й шоколадного батончика.

Зі мною заговорили далекобійники, яким я розповіла про те, що подорожую автостопом. Вони спитали, чи маю я закордонний паспорт. Бо могла б так і до Польщі доїхати. Я відповіла, що не маю, і згадала слова Олексія Біди – нашого активіста. Він казав, що важко було щось робити в місті, де подорожувати їздять хіба що в Москву на заробітки. Звісно, у мене не було закордонного паспорта, бо була я лише в Росії. Але далекобійникам не розповідала про те, що я з Луганська. Згадувати про це було завжди дуже сумно. Шкода, що два привітні чоловіки їхали в сторону Києва, а не Луцька.

Наступне авто підвезло мене до іншого села. Біля нього почалася смуга невдач. Усі машини проїздили повз. Я стояла цілу годину. У мене навіть кілька разів німіла горизонтально піднята рука. Здавалось, що скоро вона відвалиться, як гілка з дерева.

– Привіт! Ну як ти, мандрувальнице? – сказав мені Денис, подзвонивши по телефону.

– Та ось вже годину ніхто не зупиняється. Певно, у мене погана карма. А може, Всесвіт карає мене за те, що я розважаюся під час війни.

– Ксюшо, дуже тебе прошу, не картай себе. Ти зробила, що могла, але життя продовжується. Усе що ти зараз можеш робити, - це економити гроші й надсилати їх армії, а також молитися за Україну й солдатів. То мені має бути соромно, що я не захищаю твій Луганськ.

Але я точно піду захищати Київ. А ти не втрачай часу дарма. Можливо, завтрашнього дня не залишиться. Що ти забереш із собою на той світ? Пізнавай чудову Україну й молися за неї.

І знову мій друг мав рацію! Я вирішила трохи пройтися трасою. Якщо в мене почалася смуга невдач, то, очевидно, дійти до Луцька можна було швидше, ніж піймати машину. А можливо, я стояла на зачарованому місці, де ніхто не зупиняється. Дорогою побачила вишню. П'ятнадцять хвилин об’їдалася смачною ягодою. Навіть трохи заспокоїлась. А потім знову підійшла до траси й відразу ж зловила авто, яке довезло мене прямісінько до Луцька. Чарівна вишенька подіяла.