АТО. Історії зі Сходу на Захід

* * *

У Луцьку я знайшла кризовий центр, де можна було переночувати. До речі, того ж дня батьки перерахували мені кілька тисяч гривень на картку. Але я половину з тих грошей порозсилала в різні батальйони та на лікування бійцям АТО. У кризовому центрі мені порадили звернутись у міську раду для реєстрації як біженки. Спочатку я відкинула ту ідею. Адже в моїх планах була подорож до Львова, Ужгорода, Чернівців. Та варто було наступного дня прогулятись Луцьком, як я закохалася. Старовинне місто, величезний парк, привітні люди. Плани різко змінилися.

На Заході зовсім по-іншому ставились до переселенців, ніж у Харкові й Києві. Тепліше. Не байдуже.

Мене сама знайшла якась жіночка із центру соціального захисту і вмовила віддати ксерокопію паспорта й стати на облік як переселенка. Я того ж дня заїхала до неї в офіс біля ОРАЦСу. Там вона запропонувала поритись у горах одягу для того, щоб знайти щось собі. Такий собі секондхенд, але безкоштовний. Враховуючи те, що літо видалося холодним, я погодилася. У Луцьку постійно йшли дощі, а в мене була одна сорочка в клітинку з довгим рукавом. Та, порившись у горах одягу, я знайшла собі ідеальні джинси й теплу кофту, кеди й шарф. Жіночка також дала мені номер волонтерів, які могли допомогти з житлом. У кризовому центрі я заснула як убита. Навіть не познайомилася з іншими переселенцями, що ночували на сусідньому ліжку. Я втомилася від пройдених кілометрів і вражень.

Наступного дня до мене подзвонила волонтерка й повідомила про те, що я можу пожити у профілакторії університету, що розміщувався в центі Луцька. І знову я здивувалася гостинності Західної України. У профілакторії я могла жити й харчуватися безкоштовно два тижні. Вирішила, що це ідеальний термін для того, щоб подивитися чарівне місто Луцьк.

У моєму профілакторії жили переважно студенти. Він був дуже схожий на гуртожиток. Чотири роки тому я відмовилася від ідеї їхати в Київ чи Харків на навчання. Найбільше я боялася гуртожитків. Але доля має на нас власні плани. Користуватися спільним душем виявилося не так вже й погано. А засинати під гучну музику навіть приємно, особливо, якщо це «Океан Ельзи».

Я постійно дивувалася гостинності місцевих жителів. Одна бабуся, дізнавшись, що я зі Сходу, покликала мене до себе й сказала, щоб я рвала малину з її кущів і забирала собі. Мені було страшенно незручно. Інша жінка, що працювала у профілакторії у їдальні, принесла мені багато консервації й сала. Також вона постійно насипала мені величезні порції борщу й каші. Я щоразу їла ніби востаннє.

Одного разу я пішла до краєзнавчого музею Луцька. У відділі історії побачила каски й бруківку з майдану. За склом красувалися чотири Президенти України – Кравчук, Кучма, Ющенко й Порошенко. Янукович висів збоку, перекреслений і з написом «зрадник» знизу. Усі навколо говорили про війну й боялись її. Новини вселяли страх. А я згадувала слова Дениса. Жіночки з профілакторію майже плакали, коли телеведуча вчергове повідомляла про російські війська на кордоні. Я розуміла, що в такі моменти хтось радісно потирає руки. Бо ті каски й бруківку з майдану в музеї хтось старанно хотів перетворити на предмети ненависті. Хтось старанно мас залякував вже півроку. Хтось знав, що не такий страшний вовк, як його очікування. Тому постійно сіяв паніку. І це в нього виходило чудово.

Одного разу я начиталась «аналітики» про те, що через тиждень війська Статевого органа дійдуть до Києва. Вона була такою глибокою, обґрунтованою й виваженою, що мені стало погано. Я подумала, що не зможу більше подорожувати, не побачу батьків, втрачу друзів. Усі мої плани можна викинути на смітник. Той страх так паралізував мене, що я відклала заплановану поїздку до замку Люберта й пролежала весь день у своєму ліжку. На мене напала страшенна апатія. Страх війни вбиває ініціативу, мрії, бажання діяти, бажання жити. Він паралізує, паралізує... А значить, убиває. А значить, від нього потрібно позбавлятись якомога швидше. Звісно, за тиждень ніяких військ у Києві не було. А мені набридло постійно боятися.

Саме тому, я перестала звинувачувати себе через свій «програш за Луганськ» і перестала боятись. Я зробила все, що могла. Я виходила майже на всі наші мітинги. Я розклеювала листівки о п’ятій ранку. Я малювала з друзями графіті прапорів України о другій ночі. Я не вимикала «5 канал» і «Громадське» під час майдану. Але тепер це частина історії. У моїй голові й серці теж був маленький музей. І життя справді продовжується. І кожен повинен займатися своєю справою. Моя – утілювати мрії в життя.

Замість новин я почала брати замовлення з перекладу. Переклад розповідей, реклами, описів товарів. Я отримувала за це копійки. Але з тих копійок складалися гривні, які я перераховувала на армію. А закривши свій ноутбук, я відключала думки про війну й насолоджувалася життям. Я намагалась увібрати в себе кожну мить; цінувати смак морозива; гарні бризки фонтану; спів пташок; повільну течію хмар на небі; голос рідних по телефону. Хіба не соромно не слухати спів прекрасних пташок, а думати про війну? Соромно. Тому я бачила місто, слухала його, відчувала й раділа тому, що я жива.

* * *

Усе хороше закінчується. Так і моє перебування в профілакторії закінчилося. Волонтерка запропонувала мені поїхати до віруючої родини на Шацькі озера. Я погодилася. За час перебування в гостинному Луцьку мої речі подвоїлись і вже не вміщалися в рюкзак. Тому частину я піддала дівчинці-студентці із сусідньої кімнати. АТО дає чудову змогу звільнитися від зайвого багажу. Тільки свобода, тільки хардкор.

Зустріч

– Мамо, чому на Сході погані дяді?

– Бо вони більше не вміють нічого робити. Тільки стріляти. Хороші дяді проектують космічні ракети, знаходять нові ліки від хворіб, будують будинки. А погані дяді вміють лише руйнувати.

– Але чому в нашому місті нема поганих дядь, а на Сході є?

– Бо погані дяді – то як пухлина. Пам’ятаєш, у бабусі із сусіднього будинку була хвороба? У неї розросталася пухлина, бо її вчасно не видалили. Так і на Сході, пухлину вчасно не видалили. Погані дяді – то хвороба.

– Але чому її ніхто не видалив? Чому в нас нема пухлини?

– Тому що не знайшлось лікарів. Пухлина була й в Києві, пам’ятаєш, зимою? І справжні герої вийшли її видалити. Вона була така величезна, що багатьох дядь не стало. Але вони не злякалися. Вони вийшли. І тепер там нема пухлини, а є мир.

– А на Сході злякались?

– На Сході погано вчились і навіть не змогли зрозуміти, що то пухлина. А хтось зрозумів і побоявся вийти. Побоявся дістати свої хірургічні інструменти, бо ще ніколи не робив подібних операцій. Подумав, що ту пухлину має знищити хтось інший, не вони. Це величезна помилка – перекладати на когось відповідальність. Через якийсь час пухлина розрослася. Поганих дядь стало дуже багато. І пухлина стала потроху вбивати тих, хто побоявся вбити її.

АТО – це тисячі смертей: немовлята й пенсіонери, ідейні патріоти й найманці. Це зруйновані будинки й школи, мільярди витрачених на вітер грошей. Це страшне горе: сиві голови, овдовілі жінки, осиротілі діти, труни. Це тисячі життів, які були зруйновані, тисячі планів, які не були втілені в життя. Це тисячі ідей, які померли в зародку лишень через те, що ніхто не захотів вийти на головну площу свого міста й видалити пухлину тоді, коли вона лише починала розростатись. Але будь-яке горе завжди має дві сторони. Лише після нійни, що забрала мільярди жертв, у Європі настав мир, був проголошений плюралізм, а десятки країн назавжди забули про те, що таке війна. Лише після сотень жертв на центральних площах своїх міст нова влада починала чути свій народ і слухати його. Війна на Сході була звичайною фізикою, логічним станом речей у регіонах і низькою громадянською активністю. Але, з іншого боку, АТО дала можливість тисячам людей почати жити чаново. Жити краще, навчившись на власних помилках.