Автограф для слідчого

Відпустивши дільничних, Козюренко залишив двох, дільниці яких прилягали до другої просіки.

— Майор Шульга детально пояснить вам завдан­ня, — мовив. — Не маємо права втрачати жодної хви­лини, бо небезпечний злочинець може втекти. Працю­вати доведеться всю ніч. Переберіть усіх Федорів на ваших дільницях і знайдіть цього рудого пройду.

Шульга залишився з дільничними, а Козюренко спустився до вестибюля, де на нього вже чекала опе­ративна група.

Олександр Степанович Левинський мешкав на п’я­тому поверсі.

Зручна трикімнатна окрема квартира для трьох осіб — самого Олександра Степановича, дружини та сина — начебто й забагато: для її одержання Ле­винський прописав у старій квартирі ще матір, випи­савши її мало не одразу після переселення. Зараз удома був тільки Олександр Степанович — дружина з сином-дев’ятикласником усе літо розкошували в Алушті, до них і збирався Левинський, завершив­ши справи в Одесі.

Олександр Степанович вийшов на дзвінок у сму­гастій піжамі, вже встиг заснути — після коньяку і шампанського потягло на сон, не додивився навіть фільм по телевізору. Ноги затрусилися, коли почув: “Відчиніть. Міліція!” Інстинктивно ступив два кроки назад, та взяв себе в руки і клацнув замком, зобра­зивши на обличчі здивовану посмішку.

— Чим можу бути корисним? — знайшов у собі сили, щоб запитати спокійно, хоча знав, що трапилось найгірше.

— Ось постанова на обшук, — простягнув йому па­пірець Козюренко.

Левинський позадкував до вітальні, намацав ви­микач, засвітив люстру.

— Прошу проходити, — ввічливо нахилив голову. Нараз він упізнав Козюренка, блимнув одним оком і мовив іронічно: — А я подумав, що ви вирішили принести мені пальто на квартиру… Але ж у такий час і з такою компанією!..

Полковник не звернув увагу на його іронію. Від­повів коротко й сухо:

— Вимушені обшукати вашу квартиру, громадя­нине Левинський. У присутності понятих, — вказав на двірничку та сусідку Левинського з першого по­верху.

— Але ж які підстави? У чому звинувачують мене?

— Маємо сигнали про незаконні операції в комі­сійному магазині. — Козюренко вирішив не відкривати карт. Помітив, як Левинський полегшено зітхнув, на­віть посмішка торкнулася його вуст.

— Наклеп! — мовив твердо і впевнено. — Чистий наклеп, і ви переконаєтесь в цьому.

— Мені завжди приємно, коли людина доводить свою непричетність до злочину, — в тон йому відпо­вів Козюренко і зробив знак оперативникам, щоб починали. Запропонував Олександру Степановичу сісти в крісло посеред вітальні, сам пройшовся по квартирі.

Левинський жив скромно, і все у квартирі підкрес­лювало це. Звичайні стандартні меблі, правда, імпорт­ні, та не дуже дорогі — чехословацький гарнітур у вітальні, угорська спальня ціною в п’ятсот-шістсот карбованців і дешевенький кабінет румунського ви­робництва, де, певно, хазяйнував син Олександра Сте­пановича: стіл був забризканий чорнилом і півстелажа займали підручники, навчальні посібники. Єдина розкіш, яку дозволив собі Левинський, дві вази коштовного старовинного кришталю, оздоблені сріб­лом, і сервіз саксонського фарфору — цей сервіз, який займав цілий сервант, дивно контрастував з ко­пійчаними літографіями, розвішаними по стінах, що свідчило про не дуже вибагливі естетичні смаки хазяїв квартири.

Порпання в чужих речах не дуже подобалося Козюренкові, і він намагався не втручатися в дії оперативників, то більше, що працювали в карному розшу­ку люди досвідчені, справжні знавці своєї справи. Полковник сів у вітальні так, щоб мати можливість у разі чого бачити обличчя Олександра Степановича. Витягнув з кишені свіжу газету — протягом дня не мав можливості навіть зазирнути в неї. Тільки почав учитуватися в якусь статтю, як один із оперативників приніс і поставив на стіл велику, оздоблену перламут­ром і бронзою китайську шкатулку.

— Стояла у шафі під білизною, — пояснив байду­жим тоном, та Козюренко зрозумів його: якщо в замкнутій шафі та й ще під білизною, мабуть, не­даремно.

— Де ключ від шкатулки? — запитав у Левинського, уважно втупившись у нього: як реагуватиме?

Олександр Степанович не виявив жодних ознак хвилювання.

— Прошу вас, — одповів люб’язно, — в лівій кише­ні піджака, що в спальні на стільці. Там гаманець із дріб’язком і ключ від шкатулки.

Оперативник виразно зиркнув на полковника й пі­шов по ключ. Козюренко пересів до столу, взяв шка­тулку в руки.

— Що тут? — запитав.

— Мої скарби, — зсунув брови Левинський і впер­ше подивився на Козюренка одночасно обома очима. Та відразу одне око стрельнуло кудись убік, Олек­сандр Степанович моргнув і мовив жалібно: — Які в мене мо­жуть бути скарби? Зарплату маю не дуже високу, жінка не працює, перебиваємось якось. Прав­да, теща три роки тому померла й залишила дещо. Гарна була в мене теща, все життя відмовляла собі заради дочки…

Козюренкові стало весело. Цей Левинський старий вовк, а розповідає таку казочку. Проте казочка ця, так би мовити, непробивна. Спробуй довести, що теща так нічого і не залишила… Ось і користуються цією версією усі пройдисвіти — в міру можливості, звичай­но, в межах розумного.

— І скільки ж залишила вам теща? — поціка­вився.

— Одна жила, старушенція, — пояснив Левинський. — Грошей у неї було не так уже й багато, всього близько тисячі, та деякі цінності зберегла. За клятого царського режиму ще придбані…

— Тут? — поплескав по шкатулці Козюренко.

— Тут, — зітхнув Левинський, дивлячись, як оперативник відмикає шкатулку. — Нічого там особливо­го нема…

Оперативник висипав усе, що було в шкатулці, на стіл. Ощадна книжка, гроші зеленими папірцями по п’ятдесят карбованців, золота брош з рубіном, справді старовинна, три персні, один з алмазами, нитка дріб­них перлин і два звичайних ключі від стандартних врізних квартирних замків.

Козюренко зазирнув у книжку. Залишок — чотирис­та п’ятдесят сім карбоваців, двісті карбованців знято місяць тому, либонь, коли відправляв дружину на ку­рорт.

Оперативник перерахував гроші.

— Триста карбованців рівно, — присунув їх до книжки.

Козюренко обдивився золоті речі: не дуже кош­товні, і справді два персні та брош старовинної робо­ти. Байдуже зсипав усе знов до шкатулки. Кинув ту­ди ж і ключі.

— Від чого? — запитав.

Левинський опустив очі долу.

— Від робочого приміщення. Ви ж бачили, там дещо зберігається.

Козюренко згадав: справді, в комірчині Олексан­дра Степановича лежали деякі речі. Але ж ключі потрібні кожного дня, для чого ж ховати їх у шка­тулку? Запитав у оперативника:

— Ще є такі?

Той похитав головою.

— І ви, прийшовши з роботи, заховали ключі до шкатулки? — обернувся до Левинського.

— Ну, що ви! Це дубль. Ключі від свого примі­щення я залишаю в магазині.

Левинський дивився на Козюренка заскаленим проти світла оком, відповідав спокійно, та все ж пол­ковник уловив якусь нещирість у його словах. Козюренко на мить заплющив очі, пригадуючи, як усе було в комісійному магазині. Мав виняткову спостережли­вість — і вона не підвела його і цього разу. Згадав, як рудоволоса жінка, що заходила поперед нього до комірчини оцінювача, відчиняла двері, і запитав: