Автограф для слідчого

— Але ж, громадянине Левинський, наскільки я пам’ятаю, у дверях, які ведуть до вашої комірчини, один замок, чи не так? Для чого ж вам два ключі?

Левинський удав, що його дратує незастебнутий верхній гудзик піжами. Застебнув, і цих кількох се­кунд йому вистачило, щоб знайти відповідь.

— Замок поміняли, — пояснив, — а новий ключ я просто почепив на старе кільце. Чомусь того ключа не викинув, сам не знаю чому…

Козюренко дістав ключі із шкатулки. Уважно роз­дивився. Так і є: не оригінальні, а виготовлені за зразком. Від замків різних систем. Удав, що повірив Левинському, недбало кинув ключі назад і помітив, як Олександр Степанович ледь помітно перевів дух.

Щось у цій ситуації з ключами було нечисто. Але що саме?

Полковник дав знак оперативнику, щоб продовжу­вав трус, а сам опустився в крісло. Скоса зиркав на Левинського, бачив, як той стиснув долонями ручки фотеля так, що пальці аж побіліли. Знав, що означає це — ключі!

Але ж від чого вони?

Завтра він переконається, що не від комірчини оцінювача, власне, він знає це і зараз, але від чого?

Нараз одна думка прийшла в голову полковнику, і Козюренко вирішив: зрештою, вона не така вже й безглузда. Відклав газету й запитав у Левинського:

— Ви знаєте, шановний, своїх сусідів?

Видно, потрапив у ціль, бо той нервово сіпнувся й різко повернувся до полковника.

— У якому аспекті? — поцікавився.

— У самому прямому. Хто вони?

— І це має відношення до цього безглуздя? — зне­важливо вказав на оперативників, що вистукували підлогу.

— Може, й має… — Козюренко відчув, що нареш­ті взявся за нитку, а інтуїція рідко підводила його. — Розкажіть мені про своїх сусідів.

— Але ж я з ними майже незнайомий.

— Не має значення. Хто мешкає поруч?

— У сто восьмій? Там слюсар заводу електропри­ладів Турчак Сергій Володимирович.

— У сто дев’ятій?

— Хижнякова. Здається, Тамара Іванівна. Якщо не помиляюсь, директор ательє.

— А напроти?

— У сто десятій? Заслужений артист, чули, ма­буть, Дрогайцев Леонід Володимирович.

— І чув, і бачив, — ствердив Козюренко. — Теле­фон у нього є?

— Йому б не поставили!

— І ви іноді користуєтесь ним?

— Дуже рідко.

Козюренко дістав ключі із шкатулки.

— Не від квартири Дрогайцева? — підкинув на долоні. Побачив, як одразу зблід Левинський. — Мо­же, ви щось хочете повідомити, шановний?

Левинський підвівся. Стояв і дивився на Козюренка з неприхованою ненавистю.

— Робіть свою справу і не чіпайте мене! — вигук­нув раптом високим голосом.

— Наша справа якраз і полягає в тому, щоб чіпа­ти отаких, як ви! — на секунду не втримався Козю­ренко: все ж таки Левинський розізлив його. Круто повернувся й попросив понятих: — Прошу пройти зі мною до сусідньої квартири.

Спектакль тільки недавно закінчився, і Дрогайцев ще не спав. Відчинив двері сам і стояв на порозі в ат­ласній тужурці, невдоволено мружачись.

— Що вам потрібно? — запитав добре поставле­ним голосом, у якому звучали одночасно і подив, і образа. — На якій підставі?

— Хвилиночку… — Козюренко вставив ключ до отвору верхнього замка. Повернув без усякого зу­силля. Другим ключем відімкнув і нижній за­мок.— Прошу вас, Леоніде Володимировичу, зафіксу­вати це.

— Ви фокусник? — знизав плечима Дрогайцев.

— Ні, ми з міліції. — Козюренко простягнув по­свідчення. — Й вимушені будемо потурбувати вас.

— У мене щойно закінчилась вистава, я втомле­ний. До того ж ми з дружиною збираємось вечеряти.

— Ми почекаємо, поки ви повечеряєте.

— Але що потрібно міліції від мене? Я — ар­тист, сподіваюсь, знаєте мене? — Дрогайцев закопилив губу.

— Маєте справу з шанувальником вашого талан­ту, — завірив Козюренко, — і тільки надзвичайні обставини вимусили мене…

— Прошу! — Дрогайцев відступив з порога.

Підлога в передпокої квартири Дрогайцева пар­кетна, вкрита широкою килимовою доріжкою. Козю­ренко трохи неввічливо відсунув артиста, швидко скатав доріжку.

— Що ви робите? — непідробно здивувався той.

Полковник випростався: певно, здивування Дро­гайцева свідчило про вірність його логічних висновків. Мовив:

— Не дивуйтеся, будь ласка, шановний Леоніде Володимировичу, і ви… — вклонився чемно жінці, що визирнула з кімнати. — Але ви, по-моєму, стали жерт­вою нахабного шахрайства, і ми спробуємо з’ясува­ти це.

Жінка дивилася нерозуміюче, і Дрогайцев пояснив їй, хто саме завітав до квартири. Козюренко чекав, що вона захвилюється, принаймні здивується, нато­мість побачив у її очах цікавість.

— Ви щось шукатимете в нас? — запитала, витяг­нувши шию й розглядаючи через його плечі поня­тих. — Але ж у нас нічого недозволеного нема.

— Можливо, це вам тільки здається, — заперечив Козюренко. — До речі, ви залишали колись ключі від квартири в сусіда навпроти?

— У Олександра Степановича? Звичайно… — від­повів Дрогайцев.

— Коли?

— Ми живемо тут уже п’ять років, і важко ска­зати…

— Так я і думав. — Козюренко був явно задоволе­ний. — Ви працюєте? — запитав у жінки.

Замість неї відповів Дрогайцев:

— Моя дружина служить гримером у нашому театрі.

Оце “служить гримером” прозвучало дещо пишно­мовно, та Козюренкові було не до психологічних спо­стережень.

— Хто ще, крім вас, мешкає в квартирі? — запи­тав.

— Маю право на додаткову житлоплощу, — пояс­нив Дрогайцев замість відповіді.

— Більшість вечорів разом з дружиною проводите в театрі?

— Удень також.

— І це цілком влаштовувало вашого сусіда. — Козюренко опустився на коліна і під здивовані погляди Дрогайцевих та понятих почав обстукувати підлогу. В одному місці пригнувся до самого паркету, поколу­пався нігтем у щілині й швидко підвівся.

Оперативник запитувально зиркнув на нього, і Козюренко кивнув.

— Приведіть сюди Левинського, — наказав.

Олександр Степанович зупинився на порозі, та пол­ковник підкликав його ближче. На сходовій клітці грюкнули двері, до квартири Дрогайцевих зазирнув хтось із цікавих. Козюренко попросив понятих про­йти до кімнати, сам також став у дверях, залишивши Левинського в передпокої. Сказав не голосно, але так, щоб чули всі: