Багряні жнива Української революції

Знесилена, хвора на тиф і безнадію, українська армія агонізувала. «Ще сьогодні найпочесніше ім’я вояка української армії — завтра ніщо», — писав у своїх споминах «В Зимовому поході» Валентин Сімянців.

Головний отаман вже не вірив у колективне самозбереження, тож звільнив вояків від присяги. Було віддано наказ нищити зброю. І козаки мусили зносити на купи рушниці. Зі зброєю прощалися по-різному: одні рушниці були вичищені та змащені, інші — понищені (щоб ворог не скористався). «Ремені всі познімані — дорогий матеріял у той час». Витягувалися замки із гармат, які вже ніколи не завдадуть ворогам смертельного удару.

Безнадія і депресія добивала хворе і знеможене козацтво… А тут іще чутки, що 3-й Гайдамацький полк Омеляна Волоха перейшов на бік більшовиків, а Коновалець, виконуючи розпорядження Петлюри, розпустив Січових стрільців… Говорили, що Божко та Данченко вже не визнають Головного отамана.

І раптом — «хто хоче, може залишитись в армії». Це був «блиск віри» — і за якусь мить любарська трагедія стала «виходом до слави». «Знову Батьківщина нас потребує, знову ми — вояки, знову ми — люди, — такий витворився загальний настрій. — …Знову серце повне надій, а з ними — віри в нашу правду», віри в перемогу.

«Хто не чується на силі, може залишити лави», — кажуть козакам старшини. «З нами залишаться тільки ті, хто має залізні нерви та сталеве серце», — звертається до вояцтва командарм Михайло Омелянович-Павленко. «Радісне «Слава» виливає обітницю-присягу», — описував побачене і почуте Валентин.

6 грудня 1919 року вояки рушили в невідоме, але таке обнадійливе майбутнє… Йшли на об’єднання з українськими повстанцями, які в запіллі били денікінців… Йшли вперто — попри крижаний зустрічний вітер. Валентина вперед штовхала надія, що армія вийде на Лівобережжя, а там вже й до Слобожанщини недалеко.

1 січня 1920 року, після трьохгодинного бою, українські частини зайняли Умань. Населення з надзвичайним ентузіазмом зустрічало наші війська. Телеграфний дріт виявився неушкодженим. Вислали телеграму «Всім, всім, всім» — про те, що українська армія під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка «розбила Добрармію, яка в паніці, не витримуючи бою, утікає до Одеси».

В Умані козаки та коні нарешті спочили. Та о 4-й годині ранку 11 січня через необачність командира 6-го загону Запорозької дивізії Івана Литвиненка українську залогу обеззброїли волохівці, які непомітно увійшли до міста. Богданівцям поталанило — їхню частину волохівці не встигли виявити, і зброя лишилась у козацьких руках.

Невдовзі командування приєднало богданівців до Другого кінного полку Івана Литвиненка, а згодом — до Першого кінного Чорних запорожців полку — найславетнішої частини української армії. Всі козаки полку страшенно любили свого командира Петра Дяченка. «Підносили його просто до небес: перший іде в атаку, з козаками жартує, до кожного козака знає що сказати. Знав у своєму полку кожного козака і коня. І всюди, куди не прийде, його вітають із радістю. Піхота цілої армії радіє, як побачить Чорних, — бо то прийшла «амба» большевикам». Та хоч і стали богданівці чорними запорожцями, все ж не забували, що лишаються богданівцями…

Ось вже позаду Поділля з його кам’яними огорожами довкола хат… Полк Чорних запорожців мандрує Південною Київщиною. Київські села здивували Сімянціва високою національною свідомістю та патріотизмом. В одному селі зупинилися на спочинок. Господар приніс свіжої соломи і розстелив на долівці. Сімянців перший упорався з конем і поспішив розлягтися «на отій розкішній постелі з пахучої соломи». Лежав він і розглядав хату. «Ікони в рушниках, прикрашені зіллям і засушеними квітами. Між вікнами також прикрашений портрет Тараса Шевченка. Чистеньке таке все». На вікнах — фіранки.

Раптом під лавою Валентин зауважив якісь довгасті згортки. В хаті нікого не було, і він розгорнув їх. А там були рушниці. До того ж заладовані. Богданівець насторожився. Хто ж цей господар? Друг чи ворог? Ззовні ніби добрий чоловік, «але хто знає, що скриває в собі». Про всяк випадок Валентин розладував рушниці й загорнув знову. Потім звернув увагу на папірець, прип’ятий до лутки вікна. Це був друкований на машинці список прізвищ людей: чотового, підстаршин і близько 30 козаків…

Ось вже й вечеря парує на столі. Першу чарку, як годиться, випили за господиню. А другу…

— А тепер вип’ємо за пана чотового! — несподівано виголосив Валентин. І назвав його ім’я.

Господар і вусом не повів. Перехилив чарку і взявся закусувати.

— Так це ваше прізвище? — розгубився Сімянців.

— А так! — відповів дядько…

І почали розпитувати козаки, що ж це за військо.

Господар поволі розповів, що їхнє село має кілька таких чот. Об’єднані вони у сотню (всього в ній було до трьохсот козаків). Під командою чотових хлібороби відбувають військові вправи. Розповів, що вони вже мали кілька боїв із більшовиками… Коли вранці прощались, господар, взнавши, що у запорожців обмаль набоїв, дав їм цілу цинкову скриньку.

Запам’ятав Валентин на все життя і зустріч в іншому селі — з високопатріотичною родиною козаків-хліборобів «Крицьких» (лише на початку 1970-х рр. Сімянців назвав їхнє справжнє прізвище — Пиріг). Батько сімейства, кремезний і широкий у плечах, мав трьох синів. Найменшому, Семену, було близько 17 років.

Запорожці стали свідками такої сцени: посеред сіней стояли всі чотири «Крицькі» (Пироги). Сини «по ранжиру» — в лінію, з рушницями «на вільно», а батько — перед ними.

— Семене, дай-но сюди рушницю! — суворо сказав батько.

— Тату, а нащо ж?.. — намагався сперечатися хлопець.

— Семене, подай мені свою рушницю!

Син мовчки протягнув зброю, потім благально подивився на братів, а тоді вже й на гостей.

— Приймають же у вас у козаки таких, як я? — запитав із надією він.

— Та не відганяють, — відповіли запорожці.

Тут із другої половини хати вийшла господиня:

— Старий, що ти робиш?

— Пильнуй своє… он дивись кури… — відрізав той…

Невдовзі Семен підійшов до запорожців і блиснув очима:

– Їй-богу, буду у вас…

І справді, на другому постої Семен наздогнав відділ і приєднався до своїх братів та батька… Був він у повному виряді, на коні та зі зброєю.

Бідна матір… що лишилася сама.

Щаслива матір… що мала таких синів…

Уже пізніше командарм Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко писав, що, «опинившись у самому серці України, Армія побачила тотожність своєї ідеології з ідеологією повстанців і бажаннями селянської маси, що повстанців тих із себе видавала; також Армія відчула, що маса дивиться на неї як на свою оружну силу, бо, зрештою, вже не було родини, яка б так чи інакше не була зв’язана з (українським) військом».