Багряні жнива Української революції

Особиста справа студента Бориса Туника. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 2066, арк. 1 — 74.

Туник Б. Представник влади. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 554–558.

16. Київська трагедія.

Ґалаґан М. З моїх споминів (III Військовий з’їзд — делегація на Кубань — більшовицька навала — прихід німців — дипломатична місія в Румунії). Львів: Червона Калина, 1930. — III частина. — С. 145–153, 162–164.

Зозуля Я. Облога Києва, відступ української армії на Волинь та організація санітарної служби // За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. — Збірник 11. — Торонто: Український воєнно-історичний інститут, 1966. — С. 52.

17. Що робити з вашим сином?

УМАНЕЦЬ Лев Тарасович (18.2.1901, с. Гречківка Черкаського пов. Київської губ. — після 25.10.1927). Козак Армії УНР, юнак Спільної юнацької школи, інженер-гідротехнік.

Закінчив два класи залізничної школи (1915), витримав екзамен за чотири класи реальної школи, вчився в Бендерівській (потім Жмеринській) реальній (середньо-технічній) школі до травня 1920 р. Останнього класу не закінчив, бо «поступив до війська У.Н.Р.». Закінчив Спільну юнацьку школу (1920). Після поразки Визвольних змагань інтернований у таборі м. Каліша. Спогад «Катюзі по заслузі» написав 1922 року.

Особиста справа студента Уманця Льва. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 2081, арк. 1 — 71.

Уманець Л. Катюзі по заслузі. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 617–618 зв.

18. Перша смерть.

БАТЮТА Олексій Митрофанович (17.3.1900, с. Кладьківка Борзнянського пов. Чернігівської губ. — 7.6.1927). Повстанець, козак Чорноморського коша Армії УНР (1918, 1919), юнак Юнацької школи (1920), інженер-агроном.

Закінчив повний курс Ніжинської міської гімназії (травень 1918). Брав участь у боях проти більшовиків у складі повстанського загону отамана Матвія Твардовського (березень 1918) та Чорноморського коша Армії УНР (кін. 1918–1919). Отримав двічі поранення і контузію. Після поразки Визвольних змагань перебував у таборах Ланцут, Вадовиці, Каліш (табір № 1). Закінчив агрономічно-лісовий факультет УГА. Спогад «Перша смерть на моїх очах» написав на початку 1920-х років. «Спогад (у всякого своя доля)» занотував 29 листопада 1922 року (про перебування в ЧК і в’язницях Ніжина і Чернігова).

Батюта О. Перша смерть на моїх очах. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 895–897.

Батюта О. Спогад (у всякого своя доля). ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 414–415 зв.

Особиста справа студента Батюти Олекси. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 687, арк. 1 — 87.

19. Подільські «більшовики».

ОКІС Василь (13.2.1893, с. Холоїв, повіт Радехів, Східна Галичина — після 8.2.1928). Військовий, інженер; старшина 35-го пішого полку австро-угорської армії, старшина Української галицької армії (1918, 1919).

Закінчив Українську академічну гімназію (Львів, 1914). 1916 року покликаний до австрійського війська, де служив до 1918 року, а потім як старшина 4-ї бригади Української галицької армії брав участь у боях за Львів. При відступі Української галицької армії з Галичини захворів на тиф, залишився у госпіталі та 1 липня 1919 р. потрапив у польський полон. Перебував у Бригідках (Львів) та таборі в Пикуличах коло Перемишля, звідки 25 березня 1920 р. втік, перейшов Карпати і опинився на Підкарпатській Україні, де в Ужгороді зголосився до українських військових частин. Був відправлений до української бригади в Німецькім Яблоннім, пізніше перебував у таборі в Ліберці та Йозефові. Згодом у Ліберці скінчив курс для абітурієнтів Німецької торговельної академії. Від 1921 р. — «звичайний слухач» Карлового та Вільного українського університетів у Празі. Працював помічником учителя в польській народній школі у Вендині (Шлеськ Чеський), а 1925-го поступив на економічно-кооперативний факультет УГА. «Спогад» написав 7 травня 1925 р.

Окіс В. Спомин. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 59, 60.

Особиста справа студента економічно-кооперативного факультету кооперативного відділу Окіса Василя. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1649, арк. 7, 13.

20. Вбивча логіка.

УСЕНКО Данило (15.12.1886, м. Городище Черкаського пов. Київської губ., тепер Черкаської обл. — після 14.12.1929). Військовий, інженер-агроном; помічник комісара цивільного прифронтового комісаріату при 2-й Волинській дивізії (1920), професорський стипендіат УГА (14.12.1929).

Закінчив Мошногірську нижчу с.-г. школу (1905), витримав іспит на «вольноопределяющегося» при Черкаській гімназії (1905). Двічі прослухав курси ґуральництва при Юріївському університеті. Закінчив Житомирську школу прапорщиків (1915). Командував ротою російської армії. Закінчив гімназію для дорослих при Кам’янець-Подільському університеті (1919). Навчався на с.-г. факультеті цього ж університету. Скінчив курси адміністрації в Ченстохові (1921). Написав «Спогади…» 3 лютого 1923 року.

Особиста справа студента Усенка Данила. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 2082, арк. 3, 3 зв.

Усенко Д. Спогади. Сторінки історії одної школи. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 829–858.

ЦДАВО, ф. 3795, оп. 1, спр. 261, арк. 254.

21. Життя здавалося йому карою Божою.

КОСТЕНКО Валентин (11.2.1898, х. Весела Гора Бахмутського пов. Катеринославської губ., тепер належить до сільради с. Самарське Олександрівського р-ну Донецької обл. — після 20.6.1927). Вільний козак, козак Запорозької дивізії Армії УНР, підпільник, повстанець, інженер-економіст.

Закінчив реальну школу (Бахмут, 1919) і поступив до Катеринославського гірничого інституту. Організатор Вільного козацтва у Бахмуті (1917) та організації середньошкільників-українців м. Бахмута (поч. 1918). В квітні 1918 р. втік від більшовицьких репресій та вступив до української армії. В серпні 1918 р. демобілізувався (як учень). Закінчивши школу, працював у різних українських нелегальних установах. Учасник повстання проти денікінщини у складі різних повстанських загонів («аж до 1920 року»). Восени евакуювався разом із Катеринославським повстанським кошем. Потрапив до Болгарії, де став членом усіляких українських ініціативних груп. 1 вересня 1922 р. вирушив до Праги з метою здобути вищу освіту. УГА закінчив 1927 року. Співпрацював у журналах під псевдонімом Валентин Рипій. Спогад «Анархічна республіка» написав 21 грудня 1922 року.

Белаш А., Белаш В. Дороги Нестора Махно. — Київ: РВЦ Проза, 1993. — С. 340, 582, 583.

Костенко В. Анархічна республіка. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 1120–1122.

Особиста справа студента Костенка Валентина. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1279, арк. 1–10.

22. Махновці в Бурлацькому.

СЕМЕНІВ (Семенов) Василь Павлович (30.1.1879, с. Кінські-Роздори Олександрівського пов. Катеринославської губ. — після 29.11.1927). Вчитель, інженер-економіст; член Ради Виборзької української громади (1917), член Національного українського комітету при Виборзькому губернаторові (1917), вчитель молодших класів (с. Федорівка Олександрівського пов.), викладач українознавства в Збірній станиці в Ланцуті, член термінологічної комісії станиці, організатор і завідувач школи для дітей-сиріт (Ланцут, 1.4.1921 — 1.1.1922), вчитель школи українських пластунів (табір Щипйорно); військове звання — прапорщик інженерних військ російської армії, старшина Добровольчої армії та Армії УНР.

Закінчив Гнідинську технічну школу (Катеринославщина, 1899), Петроградський вчительський інститут (1906), Усть-Іжорську інженерну школу (м. Петроград, 1.2.1916) та економічно-кооперативний факультет Української господарської академії (11.7.1927). Працював учителем земської початкової школи (Новомосковський пов.), Гнідинської технічної школи (1906, 1907). Був кандидатом до Російської державної думи від Олександрівського повіту. Ховаючись від репресій, очевидно, за вільнодумство, втік у Петроград, «де, одначе, влітку 1907 р. був заарештований». Після 4 місяців тюремного ув’язнення в «Хрестах» потрапив на заслання (Микольський пов. Вологодської губ., 1907–1909). Повернувся в Петроград наприкінці грудня 1909 р., де до квітня 1915 р. працював на посаді опікуна Петроградського осібного мирового суду в справах малолітніх і одночасно вчителював у вищій початковій школі. Був мобілізований до російського війська. Служив у запасних частинах, зокрема зміцнював Виборзьку лінію укріплення (1916 — 1.5.1918). Виконував обов’язки молодшого будівничого робіт, помічника начальника господарської частини будівництва, члена Ліквідаційної комісії будівництва. Під час відпустки у грудні 1917 р. як кандидат від селянства Олександрівського повіту переміг на виборах до Українських установчих зборів. 1918 року померла дружина і син. У травні 1919 р. був насильно мобілізований у Добровольчу армію. Разом із нею відступив до Одеси. Потім у складі армії Бредова потрапив у табори для інтернованих у Польщі, де вступив до українського війська (м. Ланцут, 1.6.1920). Відтоді й розділив долю української армії, зокрема подальше її інтернування. В таборах Ланцут, Олександрів-Куявський, Стшалково та Щипйорно провадив культурно-освітню працю. Ще 1919 р. змушений був залишити в Кінських-Роздорах трилітню доньку Віру — на руках знайомих, «майже у чужих людей». Зв’язок із нею урвався: на початку 1921 року більшовики розстріляли брата, який тримав контакт із Вірою. «Згадки про махновщину» написав 1922 року. Після закінчення УГА хотів отримати працю «а) в Україні або принаймні в слов’янському оточенню; б) в країні, що приязно й лояльно ставилась і ставиться до суверенності Української держави».