Багряні жнива Української революції

Витягував із пам’яті також образ жінки інженера Е. К., з якою кохався у короткі години спочинку від боїв… Навкруги ніби продовжувала гудіти страшна канонада… Їхня господиня, пані Бонецька, її син Стас та інші мешканці квартири поховалися у підвал. А Олександр і пані інженерова не звертали уваги ні на шрапнелі, що рвалися у дворі, ні на те, що мезонін, де вони кохалися, танцював як скажений. У ці секунди Олександру байдужою була дислокація ворога.

Хоч на свою вірну рушницю «Арісака», яка спочивала біля ліжка, він все ж поглядав.

Поглядав із любов’ю.

Бо кохав її найдужче.

14. Несмертельна зустріч зі смертю (Розповідь богданівця)

24 січня 1918 року богданівець Олександр Фещук стояв із козаками у заставі на розі Олександрівської та Московської вулиць коло заводу «Арсенал».

На імпровізованій нараді з командиром автопанцерника «Чорт», який щойно підійшов із боку Хрещатика на допомогу, ухвалили йти в протинаступ. Панцерник звернув на Московську вулицю і почав із двох кулеметів кропити по більшовиках, що поховалися у дворах. А Фещук із козаками, озброєними кулеметом, із криком «Слава!» кинувся в атаку по Левандівській вулиці.

Козаки думали, що більшовики зустрінуть їх кулями, а тих як вітром здуло.

По дорозі Олександр вирішив на хвилю заскочити до свого помешкання. На подвір’ї він зіткнувся з двірником. Той стиха мовив, що в помешкання йти зараз небезпечно.

Та що не зробить безпечна молодість! Не звертаючи уваги на попередження, Фещук швидко побіг до покою, де мешкав.

Коли прочинив двері, побачив невідомого в сірій шинелі з рушницею напереваги.

— Якого полку?! — не розгубившись, тоном командира запитав Фещук.

— А ти каково?

— Я — богданівець.

— А я — бальшевік!

Фещук миттєво відвів лівою рукою його рушницю, а правою вхопив свій пістоль і крикнув:

— Віддай зброю!

А більшовик, не випускаючи рушниці, зі здивуванням і ніби з докором мовив:

— Таваріщ, ти ж адін!..

Фещук інстинктивно глянув ліворуч і побачив ще двох червоних, що навели на нього свої рушниці. Недовго думаючи, богданівець застромив пістоль за пояс і, подаючи більшовикові руку, сказав миролюбно:

— Товаріщ, разойдьомся!

І, повернувшись, мовчки вийшов.

Постріли не пролунали.

Богданівець, радісний, що вдалося уникнути смерті, знову біг до бою. Його проводжав здивований погляд двірника.

15. Лютий 1918-го у Києві

У Київ прийшов Муравйов. Із перших же хвилин кияни відчули: життя закінчилося. Залишалася лише стрімка стежка до пекла…

Після двотижневої смерті великого міста люди почали вилазити з льохів на вулиці — голод кликав до дії. Втягуючи голови в зимові пальта, зі страхом оглядали вони зруйнований Київ. А на перехрестях вулиць за «недорізаними буржуями» пильно спостерігали червоногвардійці, що прийшли «визволити» Україну від української влади.

Муравйовці були мало схожі на людей — такі жахливі були у них лиця. Та й на вояків регулярної армії вони були неподібні. Кидалось у вічі, що їхній одяг, напевно відвойований у «буржуїв», не відповідав «внутрішньому світу» цих випадкових власників. Та головне — на кожному з них холодно відбивали зимове сонце арсенали найрізноманітнішої зброї. Біля ніг вартових, як вірні пси, тулились кулемети, готові у будь-який момент загарчати злими чергами.

Вулиці Києва спорожніли. Життя вирувало лише на Хрещатику — тут знічев’я тинялись переможці. Траплялись і переможені.

Спочатку натовп не звернув особливої уваги на авто з озброєним людом, яке наближалося до Думської площі з боку Васильківської. На площі авто зупинилось — і матрос, вставши з сидіння, зробив жест обома руками, закликаючи підійти до нього. Обличчя «таваріщєй», що швендяли по Хрещатику, просвітліли. Кияни ж не приховували свого переляку. І було чого: з авто на них виглянули рушниці. Й кулемет описав цівкою півколо. Кияни хотіли дременути, принаймні розчинитися в натовпі, та розуміли, що вже пізно.

Обличчя матроса, і без того грубе та ще й рябе, набурмосилось до краю. В звірячих очах його розгоралося революційне полум’я безпощадності.

Почав він хрипко. Обличчя його враз підстрибнуло, а широкий рот, здавалося, став ще ширшим. Промова його була сумішшю погроз та оголошень. Зокрема матрос повідомив, що «по волі робітників» його призначено комендантом Києва.

Прокричав він і про те, скільки часу вже сумлінно бореться за владу робітників, бідніших селян, похвалився, скільки вже розстріляв офіцерів і буржуїв, у тому числі й у Києві. Сказав, що походить із Дону, де російські офіцери забили його жінку та дитину. Відтоді він і нищить офіцерів, які трапляються йому на дорозі. Загрозивши всім, хто проти нової влади, він пообіцяв, що «не втече й сам Петлюра».

Нарешті авто з комендантом міста рушило далі — й люди з полегшенням зітхнули. Та чи надовго втішились вони? Адже насувалась ніч, якої нетерпляче чекали легіони «таваріщєй» — вони ж бо на Київ дивилися як на велику здобич.

16. Київська трагедія

Вийти з Педагогічного музею було не так легко. Артилерія «братів із півночі» добре пристрілялась і засипала район шрапнелями. Співали свої пісні смерті й кулі. Члени Центральної Ради стояли біля виходу з будинку Педагогічного музею та споглядали на поранене місто. Сутеніло. Зліва підносився чорний дим. За університетом червоніла заграва: то горів прибутковий будинок Грушевського на Паньківській вулиці. На вулицях ніби вимерло.

Ось в університет ударив гарматний снаряд, за ним слідом другий. Гриміло й у районі оперного театру. Більшовицькі шрапнелі раз за разом покривали колишній жіночий пансіон Левашової, де розмістився Військовий генеральний комітет. «І кожен раз, коли гарматний стріл пробивав стріху й вибухав на піддаші, залізна стріха здіймалась великим пухирем, а потім знову спадала. Вирватись із будинку Ради ніяк не можна було; довелось там сидіти й чекати».

У вестибюлі зосереджено походжав Микола Порш. Час од часу він знервовано вигукував, що серед військових керівників «нема тямущої людини», що військові відмовились прийняти його стратегічний план і через це, мовляв, дали більшовикам у руки багато козирів… І це жалівся військовий міністр!..

Член Центральної Ради Микола Ґалаґан таки ризикнув і, пригинаючись від кулеметних черг, рушив до свого будинку на Жилянській. Обкидувало його і мерзлою землею від розривів гарматних стрілен.

Мешканці будинку, де він жив, сиділи в підвалі, очікуючи завершення бомбардування. Лише Миколина теща поралася на кухні. Ґалаґан, взявши шклянку чаю, мовчки засів за «Історію Французької революції». А по стінах будинку, мов горох, торохкотіли кулі…

Уранці прийшла з лавки дівчина-служниця й сповістила, що Київ зайняли більшовики. Вони оточують квартали й роблять повальні труси…