Багряні жнива Української революції

— Вже й до нашого будинку доходять, — з якоюсь безтурботністю сказала вона.

«Коли застукають дома, буде кінець», — подумав тривожно Микола і кинувся до скрині шукати цивільне вбрання, бо досі ходив у військовому. Ледь встиг переодягтися, як червоноармійці зайшли на подвір’я.

Поцілувавши на ходу сина і дружину Ольгу, Микола притьмом вискочив із квартири. Але далеко не зайшов: на сходах сидів червоноармієць із типовою «кацапською» фізіономією. Був він озброєний до зубів: мав рушницю, револьвер, дві бомби, до того ж був оперезаний кулеметними стрічками. Щоб заговорити йому зуби, Ґалаґан вдав, що побоюється бомб.

— Спрячьтє лучше еті самия бомби, нєровєн час, упустітє, апасна вєдь.

— Нічяво, нє апасна, — кацапура був утішений, що дорослий чоловік боїться гранат. А він, сміливець, бач, тримає їх у руках. Та ще й бавиться ними.

— Лучше би спряталі всьо же… — Микола помалу просовувався сходами далі.

— Чаво прятать-то, ані бєз капсулєй… — сказав «воїн революції» і, демонструючи свою «удаль», почав підкидати гранати.

Микола, пройшовши ще кілька кроків, знову ніби з острахом мовив:

— Ви, ваєнниє, панімаєтє, что означаєт «бєз капсулєй», «с капсулямі», а нам, штатскім, ето всьо єдінствєнно… Спрячтє лучше.

Чи Микола виявився гарним актором, чи москаль — до нестями тупим, але небезпека минула. І пішов Микола містом шукати собі пристановища.

А тим часом червоний жах вже навис над Києвом. Сотнями розстрілювали старшин. Удень і вночі арештовували та вели кудись людей, звідки вони вже не вертались. Хапали на вулицях. Шукали вільних козаків, гайдамаків, членів Центральної Ради та міністрів. Розстріляли трьох лівих українських соціалістів-революціонерів, членів Центральної Ради, хоч вони були прихильниками «радянської влади». «Єдина причина була та, що вони були українці. Розстрілювали всіх, у кого знаходили посвідку на внесок до Українського національного фонду. Знущались із портретів Шевченка й, подібно до царських жандармів, палили українські книжки…»

Особливо багато киян було розстріляно в Маріїнському парку. Їх потім вантажними автомобілями звозили до великої трупарні військового шпиталю. «На подвір’ї, — описував член Центральної Ради Яків Зозуля, — я побачив п’ять, а то й більше великих куп мертвих тіл, скинутих з авто, як дрова… Я оглядав ті тіла, що годину тому були ще живі, і шукав знайомих… Було досить зимно; свіжа кров, що витікала з ран, здіймалася над купами густою хмарою».

Трупи лежали по всьому Києву. Така була плата за гуманізм, який виявив Симон Петлюра до побореного на якусь мить ворога.

З Києва треба було рятуватися втечею…

Але й у рідному Требухові, куди з пригодами таки дістався Микола, було неспокійно, бо більшовики скрізь шукали офіцерів. Довелося тікати і з дому — та ночувати в колишнього свого джури Нестора Демидовича…

Одного дня над Требуховом з’явились німецькі літаки. Стало ясно, що німці перейшли в наступ. Більшовики, що отаборилися в селі, почали похапцем продавати селянам за безцінь коней, сідла, вози, амуніцію. Кинувши зброю, пішли врозтіч, вдаючи з себе демобілізованих, що йдуть собі з фронту додому.

Микола наважився повернутися до Києва, який, за чутками, вже звільнили німці. На дорозі ніякого руху на було — все принишкло. Вже коли виїхали за Бровари, погонич показав пужалном поперед себе. Спинивши коня, тривожно вигукнув:

— Он німці йдуть!

Погонич у роки Світової війни був поранений — і якраз на німецькому фронті, й, певно, не міг уявити собі, що з німцями можна зустрітись і мирно розійтись. Ґалаґан наказав їхати далі, але дядько якось нерішуче поганяв коня.

Ось і німецькі кавалеристи. П’ять чоловік. Вони навіть оком не повели в бік підводи. За ними їхала чота, далі сотня, а за нею кінний полк, потім піхота, артилерія і знову піхота з кулеметами… Німецьке військо лилось безперервним сіро-зеленуватим потоком по дорозі з Києва на схід. «А серед тої маси німецького війська виринали окремі фігури українських вершників з національними пов’язками на рукавах та з довгими шликами на шапках. Символ відношення реальних сил двох держав».

У душі панувало сум’яття. З одного боку, серце раділо, що настав кінець російській сваволі й жорстокості, «не буде тепер звірячого нищення людей… трусів, грабунків. Але, з другого боку, була якась непевність…» Що несуть із собою ці суворі люди у сталевих шоломах, що ходять збитими лавами під звуки сопілки?

Українці поставились до німців цілком прихильно, бо ж вони прийшли як союзники. Та й не тільки українці, а взагалі київські обивателі прихильно зустрічали німців, бо ті принесли з собою визволення від більшовицького пекла…

Микола Ґалаґан приїхав до Києва 24 лютого (а за новим стилем 9 березня). Приміщення Центральної Ради було розгромлене: за три тижні нашестя більшовики встигли понівечити все, що мало хоч і опосередковане відношення до «буржуазної» української влади: всі стільці, столи, шафи, скрині, лавки було поламано.

Почали сходитись члени Центральної Ради: всі в брудних чоботах, шинелях, у папахах або картузах, неголені й нечесані, приголомшені недавніми подіями.

17. Що робити з вашим сином?

Засірів тихий лютневий день 1918 року. Хоч весна ще не почалася, але снігу майже не лишилося — хіба десь під плотами сердилися його холодні рештки.

У Бобринці метушилися більшовики. Вони поспіхом вантажили до потяга реквізовані продукти та інше добро. Поспішали, бо знали, що «на всій Україні повстало проти них Вільне козацтво, та ще й була чутка, що німці йдуть». Допомагав обдирати земляків на користь російського пролетаріату комендант — місцевий хлопець 22 років.

Нараз о 2-й годині дня почулось далеке гуркотіння гармат. Більшовики забігали коло вагонів… Першим рушив бронепотяг, за ним — ешелон із награбованим скарбом. Тікали в Совдепію.

Раптом станцію заполонили повстанці. Командир броньованого потяга, що мав прикривати відхід головних сил, побачивши козацтво з розвіяними на вітру шликами, бою не прийняв, а дав команду негайно відходити. Спішили так, що забули на станції коменданта. Тож потрапив він — а разом із ним і кілька урядовців-канцеляристів — у гарячі руки повстанців.

І був суд. Виконавцями Божої кари виступили старшини та декілька поважних, старшого віку козаків. Спочатку вирішили долю урядовців. Оскільки вони людям кривди не чинили, а «лише провадили канцелярію», їм подарували життя.

Почали ставити запитання до колишнього вже коменданта. Той мовчав, усе нижче опускаючи голову — щоб не бачити очей своїх земляків. Але опустити до землі крейдяне, помертвіле лице високому та стрункому юнакові було нелегко. Все одно йому зазирали в очі, шукаючи відповіді на питання: як він міг?..