Багряні жнива Української революції
Шрифт:
Повстання охопило район у 25 верст у довжину і 15 у ширину.
Населення скрізь співчувало повстанцям…
Євреїв відпустили: «Вони своє діло мають, то і хай собі йдуть». Хотіли відпустили й учнів сільськогосподарської школи, та була інша думка: «Нащо їх пускати? Попались панки, то й перестріляти. Побачимо хоч, як будуть ногами дриґать».
Вирішили все ж із самосудами покінчити і передати їхню долю на волю громади…
Надвечір 15 серпня почалась «розбивка» повстанців.
«За короткий час виладувались сотні зо всіма старшинами, писарями та хвершалами. Словом — із хаосу виросло муштрове військо».
Почався суд над заарештованими. Данила та ще кількох учнів звільнили, а одного, який допомагав австрійським полякам у пошуках панського добра та ще й місцеву селянку загнав своїми приставаннями на слизьке, скарали на горло.
На ніч
Власне, все вирішила техніка — австрійці підтягли гармати і залили вогнем ліс. Багато повстанців погинуло, ще більше втекло. «Дядьки спішили до своїх осель, щоб австрійці не застали хату без господаря». Бо австрійці палили ті хати, де не виявилося господаря.
У Слідах стався такий випадок. Австрійці шукали одного із завзятіших селян, який був у повстанцях. Хотіли забити чи арештувати. А знайти не могли. Питали сусідів, а ті казали, що не знають, де він дівся. Хоч той і стояв поруч. Тоді австрійці постановили спалити йому хату. Слідяни звернули увагу командира, що в іншій половині хати, через сіни, живе батько підозрюваного, який ніякої участі в повстанні не брав. Тоді старший австрійців ухвалив соломонове рішення: наказав селянам розібрати і спалити половину хати. Отож слідяни мусили виконати команду. Інші «мовчки дивились на дивовижну справедливість». Дивився і той селянин, чию півхату палили…
«Я бачив селянську душу в той короткий момент, коли селянин вважав себе вільним, — закінчував свій спогад Данило. — Вона чутлива, добра, справедлива, шукає правди, добра, волі й світла. Прямує до ліпшої долі як уміє, часом із прикрими помилками».
Такою помилкою, радше злочином, була й смерть кількох осіб, серед них і учня сільськогосподарської школи Василя з Лозової. Прізвище його автор призабув, казав, що ніби Яковина. Хлопчина цей, писав Данило Усенко, був втіленням «ліпших ознак дитячої душі: уважний, слухняний, розумний, правдивий».
Як зберегти в пам’яті народу і цей образ — невинної жертви вбивчої селянської логіки?
21. Життя здавалося йому карою Божою
— Ходять чутки, що з’явився якийсь батько Махно, що нище всіх, хто «проти народа», — почав стиха розповідь Костенків дідусь. — Вирізує цілі родини, не поминаючи і немовлят, руйнує хутори, пале поміщицькі маєтки… Зачувши це, наш вітрогон і розбишака Щусь [1] зібрав і собі ватагу ледарів та жебраків, що тільки й чекали влучного менту пограбувати чуже добро.
[1]
Правда (Кубир) (1877, с. Любимівка Олександрівського пов. Катеринославської губ., тепер Вільногірський р-н Запорізької обл. — 13.11.1921, с. Туркенівка Олександрівського пов. Катеринославської губ., тепер с. Малинівка Гуляйпільського р-ну Запорізької обл.). Повстанський отаман; командир загону, командир полку, начальник лазаретів Повстанської армії Н. Махна. Народився в родині наймитів. Анархіст-терорист із 1904 р. Внаслідок травми 1905 року втратив ноги. У 1907–1917 рр. заробляв на прожиття, граючи на гармошці. Зарубаний червоноармійцями.
— Та що ви? — перебив діда Валентин. — Вже й жебраків… Та чи ж здібні вони до цього?
— Хто? Жебраки?! — захвилювався старий. — А по-твойому — господарі ото таке творять?! Ні, брат, хто своє має, той і чуже поважає, а хто жебракував, закидав і раніш око на чуже, тому зараз на це й слобода вийшла! Он подивись, що Кубирь безногий витворяє! Правдою [2] став іменуватись! Бач, він за правду повстав! А у Хвисунів власними руками задавив у люльці немовлятко! От тобі й «правда» безнога, оце тобі й жебрак! А ти — «чи ж здібні?»… А Цибулькових хто, по-твойому, вирізав?! Жінок зґвалтував перед смертю?! Кірячка хто приволік прив’язаного з хутора аж до Дібрівки?! Ех! — Зітхнув дідусь і, махнувши рукою, замовк.
[2]
Щусь Феодосій (1893, с. Дібрівка Олександрівського пов. Катеринославської губ., тепер с. Велика Михайлівка Покровського р-ну
Дніпропетровської обл. — червень 1921, м. Недригайлів, тепер Сумської обл.). Повстанський отаман (від червня 1918), член штабу 3-ї Задніпровської бригади ім. батька Махна (лютий — травень 1919), начальник кавалерії загону Н. Махна (липень — серпень 1919), командир кавалерійської бригади 3-го корпусу (вересень — грудень 1919), член штабу Повстанської армії Н. Махна (травень 1920 — квітень 1921), начальник штабу 2-ї групи Повстанської армії (травень — червень 1921). Народився в сім’ї наймитів. Від 1915 р. служив матросом на російському флоті. Активний учасник гуляйпільської «Чорної гвардії». Організатор дібрівської групи анархо-терористів. Убитий у бою проти 8-ї дивізії Червоного козацтва.Його очі заслалися сльозою.
Помовчавши трохи, він продовжив свої міркування:
— Ось і зараз селяни не знають, що робити: чи тікати в ліс, чи виходить назустріч із хлібом святим та сіллю.
Валентин не збагнув, що мав на увазі дід, а спитати не посмів, бо той дуже вже був сердитий.
— Знюхались! — вів своє сільський філософ. — Свій свого пізнав по діях… От тобі й за нарід, от тобі і за правду.
— Що, може, нове, несподіване лихо впало на наше село? — якомога делікатніше запитав Валентин Костенко, до кінця не розуміючи про що мова.
Але й тут не догодив.
— Нове, несподіване! — перекривив старий. — А ти все добра сподівався?! Та хіба тепер може бути якесь нове несподіване лихо?! Чи можна чекати ладу і спокою?.. Он варта [3] аж зашуміла з села… Карпа і Юхима застрілили в кутузці, щоб не тягатись, бач, із ними… Сьогодня має бути у нас сам батько Махно зі своєю отарою. Сполучатись із Щусем будуть! Гарна з них пара, нічого сказати! От вже коли погуляють!..
У цей день у Дібрівці [4] справді зійшлися загони Нестора Махна і Феодосія Щуся.
[3]
Гетьманська варта — поліція часів Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського.
[4]
Дібрівка (Дібрівки, Діброва) Олександрівського повіту Катеринославської губ. — тепер с. Велика Михайлівка Покровського району Дніпропетровської області.
Дібрівчанин Щусь виїхав назустріч гуляйпільським гостям із лісу. Попереду розгойдувався червоний прапор, на якому якийсь дурень написав московське гасло: «Мир хижинам, война дворцам». Гармонь бездумно грала «Марсельєзу».
Махновці налякали селян ще здаля — адже вся їхня колона була вкрита чорними прапорами. На передньому вирізнялось інше московське гасло: «Анархия — мать порядка». Їхали вони безжурно — під «Яблучко». Співали так бадьоро і голосно, що аж луна пішла околицею. Люди спльовували і хрестились: в їхнє село вливалися антихристи…
Пізно ввечері дідусь знову з’явився на пасіці, де жив Валентин. Прийшов не сам, а з Валентиновою сестрою — привів її переховатися, адже в селі було неспокійно.
— Чи я гадав, що воно таке погане, мале, з великими патлами? — схвильовано мовив старий Валентину, який із нетерпінням чекав новин. — А казали Махно — цар, Махно — Бог! Хіба ж такі погані бувають царі?! Нікчемне, одне слово… — Дідусь перехрестився. — Так ото зійшлися вони — Махно і Щусь, почоломкались і щось балакають. А безнога «Правда», наче пес, за ними лазе!.. Десь з’явились брички з самогоном, хлібом і медом… І почали частуватись і других частувати. Дають і мені, а я кажу: «Дякувати Богові, власне маю, боюсь чужим, та ще й награбованим, подавитись». Махновець зиркнув як звірюка і кинув в обличчя мені хліб святий із медом. Нагнувся я, підняв. «Собаки з’їдять», — сказав. І пішов додому.
По обіді махновський штаб «викинув наказ», що Дібрівка вже не село, а анархічна республіка, або, як із гірким гумором сказав Костенків дідусь, «ріж публіка». «Призидіянтом» цієї «ріж публіки» було оголошено Нестора Махна.
У волості цілий день надривалася гармонія Правди-Кубиря, гупали ноги в танці, лився самогон, лунали крики. Раптом надумали видати ще один наказ: про вечорниці.
Але дівчата чомусь на ті вечорниці не пішли. Тож було ухвалено нове розпорядження: щоб усі дівчата з’явились на вечорниці в обов’язковому порядку. Тоді вони й кинулись хто куди — хто в сусідні села та на далекі хутори, хто в ліс чи на пасіку.