Багряні жнива Української революції

В одну з ночей запалав хутір, що за 5–6 верст на північ від Бурлацького…

Багатий був хутір… Жило там до 30 родин заможних хуторян, що мали по 50–100 десятин землі, багато худоби та коней. Один із махновців перед тим мав там збройну сутичку з селянами. За те, що хлібороби не схотіли віддати свого, махновці вночі оточили хутір зі всіх боків і спалили дощенту, «а населення… все повбивали, не минаючи ані старого, ані малого».

Урятувався лише той, хто в цю жахливу ніч не був на хуторі. Худобу ж махновці погнали в Гуляйполе. «Так поводились махновці з усіма, хто в чому-будь їм перечив чи зашкодив».

Потрапили під бандитську руку і євреї: близько тридцяти їх розстріляли махновці в Бурлацькому. За що? А Бог його відає…

Якщо і була в ці дні якась радість у селі, то собача: собаки стали гладкими, бо людського м’яса було вдосталь.

І на людей вони вже дивилися іншими очима — як на майбутню поживу.

23. Кривава драма села Марчихина Буда

Згідно з договором між Гетьманом України Павлом Скоропадським та більшовицькою Росією частина української землі перейшла до т. зв. нейтральної зони. Населення цієї смуги стало бездержавним. Селяни зверталися до керівництва недалеких українських повітових центрів із проханням дати зброю, аби захистити себе від неминучого нападу росіян. Та їм відмовили, мовляв, щоб не порушувати міждержавного договору.

Тим часом в українських селах нейтральної смуги з’явилися московські агітатори. Вони намагалися «расслоіть насєлєніє» — на «багатих і бідних» та нацькувати їх одне на одного. Агітатори не мали жодного успіху, бо населення добре пам’ятало грабунки, які вчинили червоні при відході весною 1918 року. Агітаторів почали виганяти з сіл. У відповідь на це прийшли невеликі карні відділи червоних. Та, отримавши відсіч, повернули назад.

У селах запанував спокій. Але він був радше зовнішній, бо селяни розуміли, що сусіди чекають тільки зручної нагоди. Така нагода з’явилась наприкінці осені 1918 року під час протигетьманського повстання.

До нейтральної зони загони червоних посунули ще наприкінці жовтня. Свідок студент Яків Решетників стверджував, що першою жертвою стало його рідне село Марчихина Буда, що на сході Чернігівщини.

Село оточили в одну з останніх ночей жовтня. Над ранок озброєні червоноармійці увійшли в нього з усіх боків. Перелякане населення опору не чинило, хто міг, тікав до лісу.

Невдовзі вулиці заполонили валки, призначені для награбованого майна. Почалося діловите мародерство. Все більш-менш цінне майно виносилося з хат і складалося на вози. Дехто з селян намагався оборонити свої господи… Одна старшого віку жінка заступила двері, не бажаючи пускати грабіжників. Тоді вони кинули їй під ноги гранату. Майно виносили через розірваний труп… Інших зганяли на майдан…

До червоноармійців приєдналася отара «мішечників» і селян, що спеціально прибули з Орловщини… Над селом неслась московська лайка, плач дітей, одірваних від своїх родин, несамовиті крики жінок, яких ґвалтували ординці.

Заповнивши, вози відправляли на схід. Туди ж погнали затриманих мешканців Марчихиної Буди. Орда зі здобиччю відходила.

«На прощання» москалі розстріляли двох українських юнаків.

Відвага й спокій, з якими хлопці зустріли смерть, вразила навіть ворогів. Червоноармійці відмовилися виконувати екзекуцію. Але комісар погрозами таки примусив їх. На його команду вони випалили з рушниць. Парубки здригнулись і зблідли. Одяг одного з них зачервонів. Нерухомо, з упертими поглядами, без жодного слова благання хлопці продовжували стояти. Ранений тільки промовив:

— Скорше!

Червоноармійці опустили рушниці. Тоді підскочив розпінений комісар і добив пораненого…

Під вечір кривавий бенкет припинився.

Остання група червоних москалів залишала пограбоване село. За нею поспішали вози «мішечників» та орловських селян. На одному з них сидів хлопчак і приміряв на себе одяг. Поруч йшов високий, одягнений в якесь жіноче вбрання москвин. Хоч він вже поміняв лапті на чоботи і мав цілий віз здобичі, та все одно був невдоволений.

Він хижо зиркав то на один, то на інший бік вулиці, наче чогось шукав. Нарешті його увагу привернув будинок сільського вчителя. Буркнувши щось своєму сину, москвин бігцем попрямував до хати. За хвилину його заросла рудою бородою твар висунулася з розбитого вікна. В руках він переможно тримав два горщики. Хлопчик зіскочив із воза, підбіг до батька і забрав у нього здобич. Повертаючись до воза, гукнув:

— Тять, а тять, мамка ґаваріла, чтоби ти єщо самавар взял.

Звичайно, ніякого самовара «тятька» не знайшов, бо все цінне в хаті вже було пограбоване. Розчарований, підійшов він до воза і зі злістю почав бити конячину, немов обвинувачував її у своїй невдачі.

Насувалася ніч.

Темрява закутувала зранене село.

З лісу несміливо поверталися до своїх хат селяни.

24. Українська Держава та її падіння

«Українська Держава! Справжня держава, з кордонами, і навіть у Петербурзі, на посольстві, розвівається наш прапор! — так почав свій спогад український старшина Йосип Дігтяр. — Правда, на кордонах — німецькі багнети, та говорилось, що це тимчасово, поки сформується сильніше українське військо. Були й ще деякі дефекти, котрих не хотілось бачити».

Дефектів справді вистачало. Ця держава не подобалася майже всім. Обурювались підприємці, що треба перемальовувати вивіски на своїх магазинах на українські. Висловлювали невдоволення телеграфісти, бо доводилося перенавчатися на «мову». А різного роду чиновники?! Вони з прокльонами купували російсько-українські словники. І шукали, як перекласти, наприклад, «поставіть на від». Цих статських, колезьких та інших «совєтніков» страшенно пригнічувала необхідність перенавчатися на «хохлацком нарєчіі». Та мусили!

Обурювались і «ґаспада офіцери». Бо ж німець, з яким вони билися кілька років, тепер порядкував на вулицях українських міст. Все ж російським офіцерам доводилося стримувати «патріотічєскоє нєґадованіє», коли їхній «запеклий ворог — німець», який чергував на мостах через Дніпро, затримував їх на хвильку і «спокійним жестом указував йти по лівім боці».

Українська Держава не подобалась не тільки «русскім людям», а й навіть селюкові, що мав сина в гімназії. Бач, на пана хотів вивчити, а тепер по-новому почали вчити… «Та це ж, — мовляв, — він і дома міг навчитись».

Недоброзичливо поставились до Української Держави і більшовики — їх дратував її буржуазний характер. Не подобалася ця держава й українській інтелігенції. Адже такої маси дратівливих казусів, здавалося, ще ніколи не було. Ось у Києві на поштових скриньках з’явились чудернацькі написи — «Поштова скринька для лістьєв». Звісно, естети хмурились… Дратували й натужні спроби російських старшин говорити українською: «Пановє, ми повінні знать своі кулємєти і слушать наказов… Ну, так збірайтєсь, добродєї…»

Та як би хтось не дратувався, але Українська Держава стала фактом світової політики. Стала й фактом українська нижча і середня школи. Українські гімназії відкривались навіть у селах. Щоправда, армія українська формувалась надто повільно, «і страшно було самого себе запитати, а що ж буде, як німці відтягнуть свої війська». За їхніми плечима справді було спокійно і впевнено.

Та подразнення викликали вже й німці — щось забагато їх на вулицях міст і залізничних станціях України. До того ж говорять вони якоюсь чудернацькою мовою, навіть не говорять, а ґелґочуть. А по селах реквізують хліб і беруть участь у каральних експедиціях проти селян, які розбивали і грабували поміщицькі економії…