Багряні жнива Української революції

Ось передова стежа виявила понівечені тіла розвідників, які минулого вечора не повернулись із завдання. В одного була «звільняюча рана — шаблею у серце». Інший «рішаючої рани не мав» — його мордували довше. Він був густо поштриканий багнетами. Впізнати його було неможливо: обличчя зрізане шаблею — верхню щелепу вирубали через перенісся біля очей і до кутніх зубів нижньої щелепи… Познімали козаки шапки…

Тіла забрали до вагона.

Хоч і шкода було замучених, та голод і холод настільки докучали, що мусили залишити покійних і подбати про себе. У великих грубах вагонів запалав вогонь. Коло нього намагалися зігрітись та підсмажити на шпичках мерзле сало…

Ще не встигли перекусити, як почулася команда: «До бою!»

Визирнувши з вагона, Йосип побачив у трьох верстах ворожий потяг, з якого на сніг вже вистрибували люди.

Запорозький панцерник почав «щупати» позиції суперника, а гетьманський бронепотяг дратівливо відповідав. Під їхню гарматну сварку лава підкочувалась до станції — чим ближче ставала вона, тим ширшою здавалася. Ще трохи, і вона обхопить станцію з трьох боків.

Проти Республіканського війська йшли гетьманці, німці та дядьки-хлібороби.

Ставало незатишно. Дехто починав проклинати запорожців, які подалися на парад у Хорол. Готувалися до бою з лайкою на устах. Злість їхня передалась рушницям і кулеметам…

Лава то залягала, то знову насувалась. Із неї один за одним почали вибувати ті, «кому година пробила». Коли ж гармати запорожців взяли на картеч, ряди суперника почали розвіюватись у зимовому повітрі — картеч виривала з лави цілі пасма. Та захисники гетьмана вперто насувалися. Ситуація ставала все загрозливішою. Виручили запорожці, які, почувши згуки бою, повернулись із параду в Хоролі й одразу пішли в контрнаступ.

Братовбивчий бій під Хоролом 13 грудня (за іншими даними — 7 грудня) 1918 року закінчився повною перемогою Республіканських військ…

Козаки знову повлазили у вагони. Щоб зігрітись і закип’ятити воду, розвели вогонь. Йосип відшукав у патронташі сало — щоб дошкварити його, адже перед виступом не встиг цього зробити. На хвилю відволікся від вогню і побачив полонених, яких вели в поле.

— Куди ви їх провадите? — запитав хтось цікавий.

— На місце призначення, — була неохоча відповідь.

А вели їх на розстріл…

Ось і сало вже готове. А от і шматок хліба.

Під грім гармат далекого бою та криваво-червоні спалахи блискавок козаки почали «поститися»…

Задумався Йосип Дігтяр, ще вчора старшина Армії Української Держави, а сьогодні старшина Республіканського війська, яке здобувало славні перемоги на руїнах Української Держави.

Насунулись тривожні питання: «За що? За що лягли 75 душ гетьманців, хліборобів і німців та п’ятеро з нашого боку? За що?»

З цими питаннями він і задрімав під стук вагонних коліс.

25. «Смерть помирила їх»

Ранок у Баришполі розпочався з кулеметних черг. Власне, стріляли не в містечку, а коло Іванькова, де повстанські ватаги наскочили на німців. Баришпільська молодь була радісно схвильована — адже почалося повстання проти гетьмана, який для багатьох уособлював «панську владу» та «буржуазний порядок».

Хтось висловив думку, що біля Іванькова можуть бути поранені, які потребують допомоги. Дуже швидко на шляху вже стояло кілька підвід. На одній з них лежала скринька з медикаментами. Прийшов фельдшер. Ось і дві його помічниці…

В Іванькові чувся веселий сміх повстанців. Але як різноманітно вони одягнені! «Лишень зброя нагадує, що це вояки».

Ось до возів із баришпільськими ескулапами на доброму німецькому коні підлетів вродливий козак у синьому жупані. Від нього довідались, що справді є поранені — їх розміщено по хатах. Повідомив козак, що німці своїх вбитих та поранених забрали. Щоправда, не всіх….

Баришпільці звернули увагу на сліди недавнього бою. Селяни вголос жалілися, що побито багато худоби.

Тим часом у волості організували перев’язочний пункт та послали сповістити про це поранених. Хтось сказав, що у возовні біля волості поклали забитих…

Вони лежали у просторій возовні на соломі. «П’ять наших козаків і п’ять німців у сірих одностроях. Обличчя серйозні, суворі. Лежать вони рядом, оден поруч одного, як добрі приятелі… Здається, смерть примирила їх… Живими, здається, вони (німці) також були такими ж суворими й холодними. Залізна дисципліна скувала їхню волю, а тепер відобрала життя».

Що змусило їх покласти голови в чужому краю?..

Ось і перший поранений: куля розтрощила йому ногу. Він втратив багато крові. «Похмуре, аж чорне обличчя свідчить про його біль, але він намагається всміхатись». Все ж, коли почали роздягати, повстанець застогнав.

Привезли ще кількох поранених. Перев’язали й цих, потім поклали на вози і, невеселі, повезли в Баришпільську лічницю.

Там і помер козак, який намагався всміхатись.

26. Вони вірили в гарне майбутнє

17 листопада 1918 року вільні козаки, свого часу розформовані за небажання присягнути гетьманові, зібралися в Олександрівську (тепер Запоріжжя. — Ред.). Щоб легально озброїтися, почали записувати до вартової сотні, на чолі якої стояли колишні старшини Вільного козацтва…

Гетьманська залога Олександрівська була обеззброєна миттєво і без бою. З Вільного козацтва почав творитися Хортицький полк Армії Української Народної Республіки. «Вістка про зміну влади в Олександрівську, — згадував козак-повстанець Микола Носик, — вмить обійшла всі кутки повіту, й уже на третій день до міста почала прибувати селянська молодь, що добровільно йшла під стяги Республіканських військ, а місцева вчительська семінарія примушена була зачинити старші класи за браком учнів. Піднесення настрою у населення, особливо молоді, було незвичайне, всі вірили в гарне майбутнє й нетерпляче чекали на перемогу над гетьманцями по инших місцевостях України».

Коли отаман Катеринославського республіканського війська Горобець попрохав допомоги, з Олександрівська вислали невеликий, але добре озброєний відділ із кулеметами і двома гарматами (всього дві сотні козаків).

До Катеринослава прибуло й кілька сотень козаків із Верхньодніпровська. Взяв участь у боях і відділ полковника Юхима Божка, який складався з пішої сотні, однієї кулеметної чоти та двох гармат.

Німці оголосили нейтралітет.

Якийсь час місто було розділене на п’ять районів. У верхній частині, коло Гірничого інституту, закріпились гетьманці, в районі міської думи — єврейська самооборона; далі кільцем охоплювали німці, що хоч і оголосили нейтралітет, та все ж становили поважну силу, якої всі побоювалися. Гетьманців, єврейську самооборону та німців оточували повстанці, які відгукнулися на заклик Симона Петлюри. А сам Катеринослав був островом у повстанському морі, що творили ватаги Нестора Махна, Матвія Григор’єва та інших, менш відомих, ватажків, часом більшовицького напрямку…