Багряні жнива Української революції

Коли на складах зброя вичерпалася, жителі рушили на Врангелівку (передмістя з боку Звягеля), де запасалися зброєю.

Все ж на позицію пішли не всі. Коли ж почали відступати валки українського війська і червоні вдерлися на «сошовий міст» на шосе Житомир — Бердичів, коли перші червоноармійці з’явилися на вулицях передмістя, населення, частково озброєне, «хмарою кинулося до річки», де кипів бій.

Найвпертіше насідали китайці та «жидівська молодь, що залишила місто разом із большовиками, а тепер рвалася до рідних хат». На мосту палахкотіло пекло — з обох боків по ньому били з кулеметів.

Побачивши, що з Житомира суне хмара озброєних мешканців, більшовики спробували розігнати їх вогнем. Та марно. Громадяни «з палаючими очима», стиснувши зуби, вперто насідали. Хто б пізнав у них отих цивільних урядовців, які вперто дезертирували з «Добровольчєской арміі господіна Андро»?

За зброю взялися молоді та середнього віку жителі, старі ж і діти, а разом із ними й жінки носили харчі, воду та медикаменти. Був випадок, коли одна гімназистка піднесла кулеметникові стрічку і була в цей момент поранена.

Зусилля житомирян не пропали марно. Вони таки оборонили своє місто — після трьохгодинного бою ворог почав відступати. До пізньої ночі житомиряни разом із козаками переслідували червоних. Відігнавши їх на 18 верст, повернулись додому, залишивши регулярні частини охороняти спокій рідного міста.

35. Кривава драма в Житомирі

«Знову відступаємо… Тяжкі обставини змушують до того. Ворог півколом оточив Житомир із сходу й півдня… Вже його кінні стежі забігають у наше запілля — ось і нині привезли двох забитих, що поїхали були по фураж у ближче село… Посічені тіла їх ясно говорили, що це є ділом рук кіннотників ворога. А до того — ще й зв’язку не стало з правим нашим сусідом, що мав фронт на Бердичівському напрямку. Мабуть, і там відступ… бо найглибше заскакують у наше запілля ворожі стежі з того боку…» — так почав свої спогади старшина 4-го полку Січових стрільців Павло Макаренко.

Житомир справді лишали ворогові без бою.

Бо так наказано.

Стрільці не розуміли — чому? Чому вони відступають, коли в силі боронити місто?!

«Сумними рядами тихо переходить військо по вулицях міста, рушаючи далі на захід. Похмурий березневий день, неначе поділяючи смуток стрілецтва, дрібнесенькими крапельками зрошував каски вояків, а звідти — спадали вже на груди, плечі краплі як сльози. Не чути було ні жартів, ні сміху, лишень журливі розмови стрільців із житомирянами, що вийшли проводжати своє військо, точились на ходу».

— Чому ви нас покидаєте безборонних? — таке питання найчастіше бриніло в повітрі. — Оце прийдуть розбишаки… почнеться розправа… не стане життя.

Неподалік від Павла Макаренка старенька мати проводжала сина, що з торбинкою йшов у рядах стрільців. Вона намагалась не відставати. І все плакала. Бо побоювалась, що більшовики не помилують її.

— Як дізнаються про тебе — катувати мене будуть…

— Що робити, мамо, мушу!

— Знаю, знаю, сину…

— Адже ж маємо сильну армію, добре заосмотрену, — почувся голос палкого стрільця-галичанина, що йшов позаду Макаренка. — Ось гляньте на наш полк: видите, кілько є люду, ген аж по ту велику кам’яницю блискають каски й багнети січових стрільців, то ж сила, прошу вас. Хіба москалі мають подібне військо? А далі он «офіцерська» школа, [8] за нею — 2-й залізничний полк. Для оборони Житомира невже не досить? Я не розумію, як можна.

[8]

Житомирська юнацька школа.

— Не розумієш, бо молодий, — спокійно перебив його підстаршина, який багато пережив у боях.

— Що то має до того, що я молодий? — запалився гнівом юнак, але його сусід все так же спокійно мовив:

— Не ображайся, козаче, гарячу вдачу маєш, судиш, не знаючи гаразд причин відступу… Подивись краще навколо… Бачиш, скільки народу йде… Як гадаєш, чи й москалів хтось так проводжає? Та прислухайся до розмов і приглянься, що кажуть їхні очі. А коли зрозумієш, що відбувається в душі кожного з них, то, може, й гарячитись не будеш, бо певна річ, що москалям недовго тут бути.

На ті слова кілька голів повернулося в бік житомирян, неначе шукаючи підтвердження на їхніх сумних обличчях.

— Твоя правда, пане-товаришу, — вже спокійно мовив юнак.

— Отож пам’ятайте, хлопці, що треба добре придивлятись до людей. Часом у розпач можна впасти від думок про смутні події на Вкраїні, але побачиш такий настрій, як у них, то й легше стане. Неначе й надії оживають.

— Правду кажете, — озвалися сусіди.

— Да не всюди аднакава добра да вас ставляцца, — повернувши голову назад, мовив білорус, що аж із Мінщини втік із «більшовицького раю». — Вось як я з сябром прабирався да вас, та сяляни нідобра гаварилі пра «сечакув» і намовляли перабиць усіх, пакуль прийдуть таварищи…

Мабуть, не один січовик згадав ті дні, коли їхній полк боронив лінію фронту Коростень — Бехи. Селяни там справді вороже ставились до них: подіяла агітація москалів. Тож брати-селяни дивились на своє військо як на «буржуйське».

— Очорнили нас москалі, вони ріжними засобами хочуть зруйнувати нашу справу, — відповів хтось білорусу.

— Та й населення там малосвідоме, — додав юнак-галичанин, — ось тут, а особливо ближче до Радомишля, инакше ставляться до нас. Цих вже не спровокують москалі.

— А все свідо-о-мість, — мовив протяжно один із стрільців. — Тут уже прокинувся дух минулої козаччини, розбудив його ватажок повстанців Соколовський.

А над двома ближчими рядами знову панував голос розважливого підстаршини:

— Провокація — найпевніша зброя в руках москалів. Кулі їх менше шкодять справі України, а оті провокаційні вигадки — в самій основі підточують довір’я малосвідомого селянства до армії й цілої справи. Взяти хоч би й оповідання білорусина. Не люблять нас комісари червоноармійські, бо не мають милості, як попадуться, от і лякають вони своїх москалів, а від них і селяни переймають, що ми дійсно «сікачі»… Але в тих селах, де ми стояли, — знаєте всі, — що кривди нікому не зроблено. Полк дисциплінований, дбає про порядок, і не раз, певно, чули й ви, що селяне сміялися, вспоминаючи порядки «товаріщєй», порівнюючи їх із нашими. Та хіба є хто з вас, що допустив би щось злого заподіяти селянинові? Хіба пригрозив, коли не хотів дати підводу або ховав коні. Так то ж не сваволя! Виконуєте наказ старшини, й підводу селянин мусить дати. Поза тим — може, десь без жалю прощались із нами на селах, коли постояли ми пару днів?

— Е-е-е ні, — загуло у відповідь, — сього вже не було, скрізь шкодували.

— Отож бачите. Як лишень селянин на власні очі пересвідчиться, що за люде прийшли, то й зникає ворожнеча, що посіяв її провокатор. Певно, чули ви від селян вигадку про Винниченка й Петлюру?

— Ого, ще й скільки, — озвалися стрільці.

— Та й я недавно ось чув, що селянин доводив стрільцеві про них. Казали йому «товаріщі», що Петлюра є «гєнєрал — бєлая кость, самому Ніколкє ад’ютантом бил», а Винниченко — великий пан, має міліон десятин землі в Полтавській губернії.

У рядах залунав сміх.

— От ви й смієтесь, бо знаєте, що то неправда. Селянин же так і не повірив мені, хоч і замовк, бо всі ті вигадки вміло розраховані на психіку селянства, що немудрим поводженням влади за часів гетьмана було дуже покривджене й ненавиділо «панів», а тому легко було спровокувати селянина, треба лише накинути назву «пана» чи «поміщика»… Що й роблять москалі. До того ж і гасла широких прав та вольностей, що проголошені большевиками, туманять людям голови… Тямити треба, хлопці, що заправляють отим усім із московського Кремля, який хоч і став червоним зватись, але паскудне діло царських рук — задушення України — однаково завзято прийнявся доконувати… Одна воля, одна — і спільна — думка лучить москалів — червоних і білих.