Без права на реабилитацию. Часть 2

пошукати в архівах Львова, Івано-Франківська, Тернополя та інших

міст західного регіону підшивки газети "Вільна Україна" за другу

половину 1941 і наступний 1942 рік. Там кожна інформація

починається словами "Головна квартира фюрера". В одній із таких

інформацій є сенсаційне повідомлення, що митрополит Андрій

Шептицькии у свято-юрському соборі Львова "висвятив зброю та

благословив вояків ОУН-УПА на боротьбу в тісній дружбі з вояками

фюрера". Варто також прочитати вирок Міжнародного військового

трибуналу в Нюрнбергу. Міжнародне співтовариство визнало вояків

ОУН-УПА та їх ватажків разом з фашистською елітою військовими

злочинцями.

Занадто необачними виявилися деякі наші історики, в тім числі

доктор історичних наук О. Лисенко, заперечуючи і ревізуючи

волевиявлення міжнародної спільноти. Схаменіться, лжепатріоти!

“Ветеран України ”№ 8 (286)квітень 2006р .

243

Редакию газеты "Радянська Волинь " (г Луцк )по сетила

пожилая женщина и передала зтот материал —исповедь активной ,в прошлом ,бандеровки ,жительницы одного из сел Луцкого района ,которая многое переосмыслила в своей далеко не простой жизни .И

под конец жизненного пути своей исповедью ,которая ей далась ой

как тяжело ,решила искупить свой грех перед людьми .

СЛЬОЗАМИ БЛАГАЮ ВАС ,ПРОСТІТЬ МЕНЕ ,ЛЮДИ ...

Я, ВДОВИЧЕНКО Надія Тимофіївна, жителька Волині. Но так

як життя моє уже кінчається, то перед смертю хочу висповідатись не

у батюшки, а перед людьми, якщо мені люди простять, а я і моя сім'я

просим людей простити нас, усім посмертно, бо коли будуть читати

цей лист, то і мене уже не буде (а це усе порушить моя подруга).

Нас було у батьків п'ятеро дітей, ми усі були запеклі бандери,

брат Степан, сестра Анна, я, Надя, сестри Оля і Ніна. Сестра Анна

менше за нас усіх брала участь у бандеровщині. Ми усі ходили у

бандерах по селах і лісах, ми дньом спали по хатах, а вночі ходили і

їздили по селах, було нам дане заданіє душити людей, хто держав

плєнних руських, і самих плєнних. Цим душінням займалися

чоловіки, ми, жінки, перебирали одежу. Забирали корови і свині у

подушених людей, корови різали, свині кололи, усе переробляли,

перепікали і клали у бочки. Но коли за одну ніч в селі Романові

задушили 84 душі, хоч ніч зимою була велика, но ми не могли з тим

усім справитись, що було зверху, те забирали, а що закопане, те

оставалось (люди одежу закопували від німця). Старших людей і

старих душили, а дітей маленьких, за ножки раз вдарив головкою об

грубку чи двері, і воно готове, і на віз. Ми шкодували чоловіків, що

вони крепко намучаться за ніч, но за день одіспляться і на слідуючу

ніч у друге село. Були люди, що ховалися, але якщо чоловік ховався,

то коли жінку притиснуть, то вона скоро признається де чоловік.

На Верхівці самих перших за душили Левчук Палажку і Лічко

Максима. Палажку попросили дати холодного молока із льоха, вона

пішла давати молока, а хлопці зірвали з неї хустину і давай її

душити, а вона ще почала кричати, що хустину порвеш, за душили і

на віз, тоді поїхали по Максима. Того скоро взяли, бо той був

старенький. Звозили у Воротнівський ліс усіх. Там люди, приречені

244

на смерть, викопали дві ями 4 х 4 і углуб 4. Других на Верхівці

прибрали: Ковальчука Тилімона жінка довго не признавалась де він і

одчиняти не хотіла, но їй пригрозили і мусила одчинити, сказали їй,

скажи де він і ми тебе не троне мо, вона призналась, що у клуні у

соломі, його витягли, били, били, пока забили (він робив у

фінвідділі). А двоє дітей Степаньо і Оля, крепко були хороші діти 14 і

12 років. Оля менша, то пороздирали на дві частини, а матір Юньку

уже не треба було душити, у неї розрив серця получився. Брали

молодих здорових хлопців, щоб душити людей, так взяли із Верхівки

два брати Левчуків Миколу і Степана, і вони не захотіли душити, а

повтікали додому, ну і що ж, ми присудили їх на страту, Коли

поїхали по їх, то батько каже: берете синів і я іду, а Кольова жінка

каже (бо Коля був жонатий) берете чоловіка і я іду. Повиводили їх за

метрів 400 і Надя проситься: одпустіть Колю, а Коля каже, Надя не

просись у бандерів, ніхто не випросився і ти не випросися. Колю

вбили, Надю вбили, батька вбили, а Степана забрали живим до нас у

Романов. Держали Степана у Пугінців у льосі дві неділі і кожний

день вводили до хати в одному біллі—сорочка і штани, лягав на

стольці і били його шомполами залізними, щоб казав, де родина, но

він був твердий, нічого не зізнався, і послідній вечір побили його. І

він просився у туалет, один повів його, а була сильна заметіль, туалет

був із соломи, і Степан продер солому і втік з наших рук. Нам усі дані

давав із Верхівки земляк Петро Римарчук, Жабський і Пуць.

Ще у Воротневі знайшовся один герой. Коли пошли по його, то

він відкрив стрілянину, но усе закінчилося тим, що запалили хату і

йому кінець, а так люди прямо, немов так і треба, ніхто не

оборонявся.

У Новосілках була одна комсомолка Мотря, а Новосілки, то уже