Божі воїни
Шрифт:
– Ілюзія, — спокійно пояснив доктор Сватоплук, встромляючи руку в кокон павутиння. — Ілюзорна магія. Зрештою, проста. Навіть шкільна.
Двері під натиском відчинилися досередини — разом з ілюзорним павутинням, яке на відкритих дверях виглядало як обрізаний ножем шматок грубої повсті. За дверима були гвинтові сходи, що вели нагору. Сходи були круті та такі тісні, що, входячи, ніяк не можна було вберегтися від того, щоб не вимазати плечі штукатуркою зі стін. Кілька хвилин хекання — і виникали наступні двері. Їх уже ніхто не маскував.
За дверима була бібліотека, повна книг. Крім книг, сувоїв, папірусів і кількох різних чудернацьких експонатів там не було нічого. Ні на що більше не вистачило місця.
Купи інкунабул лежали просто всюди, не можна було й кроку ступити, щоб не спіткнутися об щось на кшталт “Summarium philisophicum” Ніколя Флямеля, “Kitab Al-Mansuri” Разеса, “De expositione specierum” Моріена або “De imagine mundi” Гервазія з Тільбері. За кожним необережним кроком боляче ранив у кісточку кутий ріг оправи твору такого масштабу, як “Semita recta” Альберта Великого, “Perspectiva” Вітлона, “Illustria miracula”
У всьому цьому балагані можна було нехотячи наштовхнутися на щось або випадково торкнутися чогось такого, чого не рекомендувалося торкатися без дотримання надзвичайної обережності. Річ у тім, що часом траплялося, що гримуари, трактати про магію та списки заклинань наводили чари самі й несамохіть: досить було необачно зрушити, стукнути, ляснути — і нещастя як уродилося. Особливо небезпечним у цьому сенсі був “Grand Grimoire”, дуже грізними могли виявитися й “Aldaraia” та “Lemegeton”. Уже під час другого свого візиту до “Під Архангелом” Рейневан мав необережність скинути з заваленого книгами й сувоями столу грубезне томисько, яким виявився, ні більше ні менше, “Liber de Nyarlathotep”. Тієї ж миті, коли стародавня і липка від масного пилу інкунабула гримнула об підлогу, задрижали стіни й вибухнули чотири з шести слоїків з гомункулами, що стояли на шафі. Один гомункул перетворився на птаха без пір’я, другий — на щось подібне до восьминога, третій — на пурпурового й агресивного скорпіона, а четвертий — на мініатюрного папу римського в понтифікальних шатах. Перш ніж хоч хто-небудь встиг хоч що-небудь зробити, усі чотири розпливлися в зелену мазь з огидним запахом, причому папа-карлик ще встиг проскрипіти: “Beati immaculate [62] , Cthulhu fhtagn!”. Було з біса багато прибирання.
62
Блаженні незаплямовані (лат.).
Більшість архангельських чарівників цей інцидент звеселив, але кілька з-поміж них не грішили почуттям гумору, тому Рейневан, м’яко кажучи, не надто виріс у їхніх очах. Однак лише один з магів ще довго після цього випадку дивився на нього вовком і сильно давав йому відчути, що таке антипатія.
Останнім, як легко здогадатися, був бібліотекар та опікун книгозбірні.
— Здрастуй, Щепане.
Щепан з Драготуш, опікун книгозбірні, підняв голову з-над багато ілюмінованих сторінок “Archidoxo magicum” Аполонія Тіанського.
— Здрастуй, Рейневане, — усміхнувся він. — Приємно знову тебе бачити. Ти давно не заходив.
Рейневанові коштувало багато зусиль, щоб після необачного вчинку в бібліотеці привести до норми відносини зі Щепаном з Драготуш. Однак він таки зробив це, причому результат перевершив очікування.
— А це, — бібліотекар почухав носа брудними від пилу пальцями, — мабуть, пан Шарлей, про якого я стільки чув? Вітаю, вітаю.
Щепан з Драготуш, який походив зі старої моравської шляхти, був монахом, августинцем і — звичайно ж — чаклуном. З магами конгрегації “Архангела” він знався з давніх-давен, з університету, але назовсім перебрався до аптечної криївки в 1420 році, після того як його градчанський монастир був сплюндрований і спалений. На відміну від решти магів, аптеку — а радше бібліотеку — він не полишав майже ніколи, у місто не виходив. Він був ходячим бібліотечним каталогом, знав про кожну книгу й кожну міг швидко відшукати — в умовах хаосу, який панував у приміщенні, це вміння було просто неоціненним. Рейневан дуже цінував дружбу з моравцем і проводив у бібліотеці довгі години. Його цікавили траволікування і фармацевтика, а книгозбір “Архангела” був у цьому сенсі справжньою копальнею знань. Крім класичних і відомих зільників і фармакопей, як-от Діоскорида, Страбона, Авіценни, Хільдегарди Бінгенської або Миколая Магні, бібліотека містила справжні скарби. Там була “Kitab al-Asar” Гебера, була “Sefer Ha-Mirkahot” Шаббетая Донноло, були невідомі твори Маймоніда, Галі, Апулея, Геррпаради Ландсбергської, а також інші antidotaria, dispensatoria і racettaria [63] , яких Рейневан ніколи доти не бачив і про які ніколи не чув. І сумнівався, що про них чули в університетах.
63
Переліки протиотрут, фармацевтичні довідники і збірники фармакологічних рецептів (лат.).
— Гаразд, — Щепан з Драготуш закрив книгу і встав. — Ходімо до нижньої кімнати. Ми, певно, потрапимо туди саме вчасно, бо скоро, мабуть, вже буде кінець. А взагалі це досить екстравагантно — починати кон’юрацію не опівночі, як кожен нормальний чародій, який себе поважає, а о першій годині дня, але що ж… Не мені критикувати починання такої особи, як valde venerandus et eximius [64] Вінцентій Реффін Акслебен із Зальцбурга, жива легенда, ходяча слава і майстер над майстрами. Гм, мені справді цікаво, як майстрові над майстрами поведеться із Самсоном…
64
Вельми шанований і визначний (лат.).
— Він прибув учора?
— Учора ввечері. Поїв, попив, поцікавився, чим міг би нам допомогти. Ось ми і представили йому Самсона. Венерандус підхопився і хотів іти геть, упевнений, що ми з нього глузуємо. Самсон же застосував той самий фокус, яким він скористався щодо нас минулого року: привітав його по-латинському, а потім повторив на койне і по-арамейському. Треба було бачити вираз обличчя у шановного метра Вінцентія! Але це подіяло, як і тоді, в нашому випадку. Шановний Вінцентій Реффін подивився на Самсона з більшим зацікавленням і прихильністю, ба навіть усміхнувся, наскільки йому дозволяли м’язи обличчя, постійно застиглі в одночасно похмурій і грубій гримасі. Потім обидва зачинилися в occultum [65] …
65
Тут —
святиня, від occultus — потаємний, прихований (лат.).— Лише удвох?
— Майстер над майстрами, — усміхнувся моравець, — екстравагантний і в цьому плані. Він понад усе ставить таємничість. Навіть якщо це межує з великою нетактовністю, щоб не сказати — образою. Старий знахар є тут, зараза, гостем. Мені це не заважає, я маю це десь, Бездєховський вищий від таких речей, але Фраундіншт, Теггендорф, Телесма… М’яко кажучи, вони дуже злі. І від усього серця зичать Аксебенові провалу. Це бажання, на мою думку, здійсниться.
— Що?
— Він робить ту саму помилку, що й ми на Трьох Царів [66] . Пам’ятаєш, Рейнмаре?
66
6 січня.
— Пам’ятаю.
— То поспішімо. Сюди, пане Шарлею.
З бібліотеки вони вийшли на кружганок, з кружганку шлях вів сходами наниз, до першого поверху, де вони зупинилися перед кованими залізом дверима. На дверях було вміщено малюнок — овал, у якому виднівся спижевий змій Мойсея, serpens mercurialis. Над змієм була зображена чаша, з якої виростали Сонце і Місяць. Нижче виблискували літери V.I.T.R.I.O.L. {6}, що означало Visita Inferiora Terrae Rectificando Invenies Occultum Lapidem, секретну трансмутаційну формулу алхіміків.
Щепан з Драготуш торкнувся дверей, промовив заклинання. Двері відчинилися зі скреготом і скрипом. Вони ввійшли. Шарлей глибоко зітхнув.
— Непогано, — пробурмотів він, роззираючись. — Непогано… Визнаю.
— Мені, - усміхнувся Рейневан, — першого разу теж заціпило. А потім я звик.
В алхімічній лабораторії, яка займала величезне підземелля винарні, робота не припинялася, весь час щось відбувалося, також у п’ятницю, у свята й у неділю. Ніколи не згасали печі й атанори [67] , немилосердно гріючи, що було особливо цінним зимової пори, а також улітку, якщо видавалося холодним. В атанорах відбувалися кальцинація і вижарювання, найрізноманітніші субстанції переходили з фази albedo у фазу nigredo [68] , виділяючи під час переходу жахливий сморід. У колбах постійно щось фільтрувалося, дистилювалося або ж екстрагувалося, що супроводжувалося бурхливим бульканням і ще страшнішим смородом. У великих алюделях [69] кислоти діяли на метали, після чого неблагородні метали трансмутували в благородні, з кращим або гіршим результатом. Булькав у тиглях меркурій, або argentums vivum [70] , плавилася в купелях [71] сірка, виділялася в ретортах нітра [72] й осідала сіль, а випари витискали сльози з очей. Щось там розчинялося, щось коагулювало, а щось сублімувало, бризкала на всі боки кислота, випалюючи дірки в сторінках безцінних екземплярів “De Quinta essentia” Раймунда Лулла, “Speculum alchemiae” Роджера Бекона і “Theatrum chimicum” Арнольда Вільянови. На підлозі стояли й гидотно смерділи відра, повні caput mortuum [73] .
67
Атанор (від гебрайського ha-tannut — піч) — алхімічна піч.
68
Albedo — білість, nigredo — чорність (пізньолат.) — стадії алхімічного перетворення речовини.
69
Алюдель (з ар. al-utal) — глиняний горщик грушоподібної форми, відкритий з двох сторін.
70
Меркурій, argentums vivum (живе срібло — лат.) — алхімічні назви ртуті.
71
Купель (фр. coupelle — чашечка) — піч для відділення шляхетних металів від свинцю шляхом окисного плавлення.
72
Нітра (від гр. nitron) — селітра, сода, тобто азотнокисла сіль.
73
Caput mortuum — букв. “мертва голова” (лат.); відходи, які залишалися після алхімічних перетворень і які вже ні на що не перетворювалися.
Зазвичай — у тому числі й тоді, коли Сватоплук Фраундіншт вперше привів сюди Рейневана, — в лабораторії працювало принаймні троє або четверо алхіміків. Сьогодні, як виняток, був тільки один.
— Доброго дня, майстре Едлінгере!
— Не підходьте, будь ласка, — буркнув алхімік, не відриваючи очей від великої колби, поміщеної в розжарений пісок над полум’ям. — Ось-ось вибухне!
З Едлінгером Бремом, ліценціатом [74] Гейдельбергського університету, познайомився в Майнці, запросив його й привіз до Глубчиць князь Вацлав, син Пшемека Опавського. Якийсь час метр Едлінгер знайомив юного князя з алхімічною теорією і практикою. У Вацлава — як і в багатьох князів його часу — був пунктик щодо алхімії та філософського каменя, тож Брем жив у розкошах і достатку доти, доки ним не зацікавилася Інквізиція. Коли в глубчицькому повітрі запахло вогнищем, алхімік втік до Праги, в університет, де його застала буря 1419 року. Німець, що впадав у око, чужинець, який погано говорив чеською, пережив би, напевне, важкі часи. Але його розпізнали і врятували маги з “Архангела”.
74
У середньовічних університетах — викладач, який здобув право читати лекції до захисту докторської дисертації.