Божі воїни

— Не знаю, що ти, — Амадей Бата, дивлячись на Самсона, підвів коня з другого боку. — Але я знаю, чого я би хотів. Так ось, я би хотів дізнатися, яким чудом на шахрайських костях замість шести з’являється одне очко. Я б із радістю такої штуки навчився, за плату, слід розуміти. Я розумію, що це чари, але чи це можливо зробити? Чи для того, щоби так вчинити, потрібна якась особлива сила? І яка саме, цікаво?

— Велика! — Рейневан, який досі просто слухав, нарешті дав волю емоціям. — Величезна! Неймовірна! Така, що я справді замислююся, чи є сенс…

— Вгамуйся, — різко втихомирив його Шарлей. — Ти забагато говориш!

— Говорю, що і як хочу!

— Бачу, — фиркнув Беренгар Таулер, — що й серед вас нема єдності стосовно того, що сталося. Що стосовно цього доходить до сімейної сварки. А позаяк ми з Батою — не сім’я, то від’їдемо трошки набік. А вже як ви все один одному скажете, то покличте. Вирішимо, що і як.

Залишившись на самоті, вони довго мовчали. Рейнван відчув, що злість покидає його. Але він не знав, як і з чого почати. На Шарлея не можна було розраховувати, в таких ситуаціях він ніколи не озивався першим. Коні пофиркували.

— У шулерні, - озвався врешті-решт Самсон Медок, — трапилося те, що мало трапитися. Це було неминуче. Воно мусило статися, тому що… Тому що мусило. Ніщо інше не рахувалося, жоден інший хід подій був неможливий. Тому що інший, альтернативний хід подій передбачав байдужість. Згоду. Прийняття. Толерантність. Те, що ми побачили в шулерні, те, свідками чого ми були, виключало байдужість та бездіяльність, а тому альтернативи насправді й не було. Тому сталося те, що мало статися. А кості… Що ж, кості, загалом, керуються, коли падають, такими самими законами. Падають так, як повинні впасти.

Рейневан чув, як дівчина, яка сиділа перед Самсоном, тихо зітхнула.

– І в принципі, - продовжив Самсон, — мені більше нічого додати. Та якщо ви хочете що-небудь запитати… Рейнмаре… Мені тільки-що здавалося, що тебе щось гризе.

— Одна думка, — зізнався Рейневан, сам дивуючись своєму спокоєві. — Тільки одна думка. Протягом року празькі маги билися над тим, щоб тобі допомогти, щоб дати тобі можливість повернутися до своєї нормальної постаті, до свого нормального світу, стихії, виміру, сам уже не знаю чого. Їм не вдалося. Тепер ми запланували досить ризиковану подорож по Чехії, вибираємося кудись під Їчин і Турнов, мало не під лужицький кордон. Бо ми хочемо тобі допомогти. А після того, що я сьогодні бачив, справді, мене гризе одна думка. Чи тобі взагалі і в чомусь зокрема потрібна допомога, Сам-соне? Чи тобі, здатному вплинути на випадок у киданні костей, потрібна допомога звичайних людей, які дуже мало що вміють? Чи тобі потрібна наша допомога? Чи тобі на ній залежить?

— Потрібна, — відповів велетень негайно, ні секунди не вагаючись. — І мені на ній залежить.

— Адже, — додав він, помовчавши, дуже тихо і м’яко. — Адже ви обидва це знаєте.

Дівчина — Маркета — зітхнула ще раз.

— Добре, — долучився до розмови Шарлей, — Сталося те, що сталося. Знай, Самсоне. що мені далеко до твого фаталізму. На мою думку, від неминучих речей надзвичайно легко врятуватися: досить просто-напросто їх не робити. Так само і з явищами, на які не можна дивитися байдуже… Досить просто відвести погляд. Тим більше що на цьому світі вони є радше нормою, ніж винятком. Але що зроблено, того вже, як бачу, назад радше не повернеш. Ми зробили добрий вчинок — і заплатимо за нього, бо за дурість завжди треба платити. Та перш ніж це станеться, план такий: дівчину треба розмістити в якомусь безпечному місці…

— Я відвезу її до Праги, — заявив Самсон. — До пані Поспіхалової.

Маркета демонстративно смикнулася на луці, по-котячому загарчала. Самсон проігнорував демонстрацію. Як, вочевидь, і те, що вона дуже сильно стискала його зап’ястя.

— Ти сам не можеш із нею їхати, — постановив Шарлей. — Ну що ж, їдемо всі. А що з Таулером і Батою? Якщо план походу на Троски далі актуальний, Таулер був би корисний, він стверджує, що знає спосіб, як пробратися в замок. Надто багато їм обом розкрити не можна, але фактично, у шулерні вони стали на наш бік і можуть через нас мати неприємності. Гунцледер може захотіти мститися. Вони обидва служать у таборитському війську, а лихо його знає, хто зі значних гейтманів грав… і програвав у Гунцледера…

— Хоч би не знати який значний був той гейтман, — пообіцяв Рейневан, — його можна буде втихомирити. І шулера, якби здійняв шум, теж. Бо на значних знайдуться значніші.

— Флютик.

— Ти вгадав. Тому ви всі їдьте до Праги. А я поїду далі. Під Білу Гору.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

у якому Рейневан добуває камінь з нирки, і в нагороду за це стає батьком. У рамках цієї ж нагороди додатково стає шпигуном. З усім, що з цього випливає.

Білою Горою називали безлісе узгір’я на захід від Праги, трохи далі за монастирем премонстрантів на Страхові. Війська, що прибували під Прагу, кілька разів використовували підніжжя гори як місце для табору. У результаті вимучені реквізиціями і грабуваннями мешканці навколишніх сіл забралися до дідька, і ця місцевість опустіла. Армії прибували і йшли геть, але були на Білій Горі й постійні мешканці. Богухвал Неплах, на прізвисько Флютик, зробив Білу Гору своєю ставкою і навчальним центром гуситської розвідки. Флютик міг мати ставку і в самій Празі, але не хотів. Столиці він не любив і боявся її. Прага, що тут скажеш, навіть у часи спокою й ладу була як приспане, але непередбачуване і завжди спрагле крові чудовисько. Пражани легко вибухали гнівом, а у гніві вони були страшні. Щодо тих, кого не любили.

У Празі мало хто любив Флютика.

Тому Флютик віддав перевагу Білій Горі. І саме тут він мав ставку. Завдяки тому, що він, Богухвал Неплах, має тут ставку, полюбляв говорити він, назва “Біла Гора” увійде в історію Чехії. Діти, казав він, вивчатимуть цю назву.

Світало, коли Рейневан минув колись багатий, а тепер пограбований й опустілий страховський монастир. Світало й починало дощити. Коли ж він дістався під Білу Гору, ранок був уже у повній силі. І вперіщив добрячий дощ.

Промоклі вартові біля частоколу абсолютно його проігнорували, стражник при коловороті махнув рукою, показуючи на майдан. Ніким не потурбований, Рейневан затягнув коня до стайні. У стайні були люди, вони дивилися, але ніхто ні про що не запитав.

Шпигунський осередок розбудовувався, дощ іще посилив запах недавно напиляних дощок і струганих брусів, який панував тут, усюди було повно стружки. З-за старих халуп і стодол визирали нові будинки, які сяяли новим тесом і стікали живицею із за-тесів. Не викликаючи нічийого зацікавлення, Рейневан підійшов під один із таких нових будинків — низький, видовжений, подібний на великий сарай. Він зайшов до сіней, потім до кімнати. Повної диму, пари, вологи. І людей, які їли, балакали, сушили одяг. Вони дивилися на нього. Мовчки. Він вийшов.

Зазирнув до великої світлиці. На лавках там сиділо щось із сорок чоловіків, які зосереджено слухали лекцію. Рейневан знав викладача, старезного діда, шпигуна, як стверджувала плітка, ще на службі у Карла IV [145] . Дідуган був такий древній, що плітці можна було вірити. Ба, якщо судити з віку та вигляду, він міг шпигувати і для Перемишлідів [146] .

— А якби щось не так пішло, кхе-кхе… — повчав він, кашляючи. — Якби вас, теє, оточили, то пам’ятайте: найкраще вереск у якомусь людному місці здійняти, що це жиди, що все через жидів, що це жидівські штучки. Візьми їден з другим до писка кусок мила, біля міської криниці точи піну, плюй і кричи: “Рятуйте, пробі, вмираю, отруїли, отруїли, жиди, жиди!”. Народ зразу кинеться жидів громити, почнеться, теє, кхе-кхе, дике заворушення, Інквізиція ваш слід покине і за жидів візьметься, а ви собі спокійно ушиєтеся. Те саме й тоді, якби кого піймали і на муки взяли. Тоді, теє, дурня клеїти, кричати: “Я невинний, я сліпе знаряддя, жиди винні, вони наказали, золотом підкупили”. Повірять, це точно. У такі речі завжди, кхе-кхе, вірять.

145

Німецький король Карл IV Люксембурзький був чеським королем Карлом І з 1346 по 1378 р.

146

Королівська династія, що правила в Чехії до 1306 р.