Буба : мертвий сезон

— До перил, — спокійно пояснила Олька. — Він хотів гратися в індіанців. Я його прив’язала. Інакше не змогла б до вас прийти.

— А звідки тобі відомо, що малий хоче гратися в індіанців? — дід перетворився на Шерлока Холмса. — Він же навіть «дідо» сказати не вміє.

— Він мені показав. На мигах, — Олька витирала очі зашмарканою хусточкою, і тепер її макіяж був достоту як у Маньчакової.

— У мене погані передчуття, — мовив дідусь Генрик. Важко було сказати, що він мав на увазі — становище існуючого правнука чи нову вагітність Ольки.

Неможливо було уявити собі Францішека, якого шмагав на балконі вітрюган, і не зворушитися. На щастя, знову озвався домофон.

— Відчиніть нам! — почувся голос Ольчиного чоловіка, і Буба полегшено натиснула на кнопку.

— Так не можна, — уже з порога почав Роберт. — Доки народиш другу дитину, позбудешся першої, — і він кивнув у бік Францішека. Малий, як завжди, погойдувався на товстеньких ніжках.

— Дідо, — зраділа дитина, побачивши дідуся, а той аж занімів.

— Ви чули? — розчулено скрикнув старий. — Ви це чули?

— Франек мав на увазі мене! — повеселішав тато, дивлячись на онука з любов’ю. — Це я дідо!

На щастя, дискусія не спалахнула.

Усі із захопленням сприйняли перше Францішекове слово й дружно зааплодували. Хлопчика передавали одне одному, ніби якийсь перехідний кубок.

Навіть Олька гордо всміхнулася.

— Я його цього не вчила, — попередила вона.

— А даремно, — пирхнув дідусь. — Бо коли б ти почала його вчити, він би спокійненько через рік чи два вигравав у бриджа. І не лише в садочку.

— От-от, — Олька скористалася рідкісним моментом сімейної ідилії. — Я саме прийшла запитати, чи допоможете ви нам фінансово із садочком.

— Йдеться про тимчасову позичку, — потупився Роберт. — Оля затялася… А я ще стільки не заробляю…

— На що? — утрутився дідусь. — Мужчина, у якого двійко дітей, повинен заробляти на все. Навіть на коханку, — бовкнув він.

— Йдеться про садочок з англійською мовою. І басейном. І карате. І… — Олька перелічувала всі можливі принади дошкільного закладу.

— Як це — з англійською? — дідусь картинно витріщився. — Навіщо дитині, яка не знає рідної мови, ще й англійська? Хіба що ви до Англії зібралися, на заробітки, — зневажливо засопів старий.

— Якщо ви нам не допоможете, — Олька відчула, що втрачає шанси, — то нам нічого не залишиться, як податися на заробітки.

— Через мій труп, — затявся дід, але про це він згадував так часто, що погроза ні на кого не справила враження.

— Я опікуватимуся Францішеком, — раптом озвалася Бартошова.

Усі глянули в її бік і знерухоміли, уражені.

Францішек, який (звісно, коли його не прив’язати до балконних перил) не відав, що таке спокійно всидіти бодай хвилинку, зараз лежав на колінах у Бартошової, міцно схопившись за її фартух.

Малий не виявляв жодних ознак гіперактивності й узагалі не збирався нічого робити. Він просто собі лежав, сповнений щастя, й легенько водив ручкою по обличчю своєї нової матусі.

— Він, мабуть, захворів, — зойкнула Олька.

— Справді, з ним щось не так, — погодився Роберт.

— Але ж ви нас не покинете?! — захвилювалася мама, якій аж ніяк не загрожував інстинкт турботливої бабці.

— Я впораюся, — Бартошова глянула на здивованих присутніх. — Я така велика, що вистачить мене й на дві родини.

— Але англійська… — несміливо почала було Олька.

— Буде й англійська.

— То ви й по-англійському вмієте?

— Умію, — прошепотіла пані Аня. — Але не розмовляти, а виховувати, бо це потрібніше, — і вона багатозначно глянула на пана Генрика.

— А карате? — засумнівався Роберт.

— І карате, — буркнула та.

Після цього більше ніхто не наважився перевіряти вміння хатньої робітниці. Бо всі зрозуміли, що Францішек саме склав свій перший іспит, і потрапив до щонайкращого, най престижнішого, і слід сказати, найсоліднішого садочка. І перший день у цьому закладі так малому сподобався, що пропозицію Бартошової родина сприйняла на ура.

ПАТРОНОВІ НЕЩАСЛИВО ЗАКОХАНИХ

— Я чула, що тебе тепер звуть Сиротою, — Бубі стало цікаво, як новенький сприйняв зміну прізвиська.

— Я теж чув, — він широко всміхнувся, ніби хотів цим продемонструвати, що в нього на зубах веснянок немає.

— Це погано, — Буба пригостила його м’ятним льодяником. — Таке прізвисько запам’ятовується на довше, ніж справжнє ім’я.

— Мені підходить, — знизав плечима хлопчина. — Сирота — це вже принаймні хтось, своя людина, а не якийсь там Новий.

— Могло й гірше статися, — обережно мовила Буба, подумавши про Лукаша, який завжди був Бородавкою, та про Кшися, якого всі називали Дупцею.

— Авжеж, — погодився Стась. — Тільки, бач, я цими типами з нашого класу взагалі не переймаюся. Я ніколи не страждаю, коли мене ображають ті, хто мені байдужий.

— Добре тобі, — зітхнула Буба. — Дідусь каже, що мене обходить цілий світ, хоча це й неправда. Я переймаюся лише тим, що стосується моєї особи. І ніяк не можу збайдужіти, — зізналася дівчина.

Бубині очі ковзнули по Мілошеві, який саме ввійшов до класу.

— Здається, я знаю, як це буває, — Сирота теж глянув на однокласника. — На щастя, завжди трапляється нагода зрозуміти, що ми занадто узалежнені від інших.

— Узалежнені? — перепитала Буба.

— А хіба ні? — відповів Стась запитанням. — Чіпляємося, наче реп’яхи, до абсолютно безнадійних людей, зате не помічаємо поруч класних товаришів. — Хлопець зліз із парти, а Буба подумала, що Сироті більше підходить прізвисько Розумник.

— Можу взяти тебе до Котанського гаю, — Мілош підійшов непомітно. — Ребекка має написати якийсь жахливий реферат, тому коли хочеш…

— Звісно, — у Бубиних очах спалахнули зорі кохання.

— Тоді в суботу, — уточнив Мілош, зазирнувши до записника.