Буба : мертвий сезон

— Я вас слухаю, — з ванної придріботів тато, і Буба раптом образилася на маму за ці рожеві сімейні труси.

— Пан Генрик? — увічливо перепитав той, що з портфелем.

— Добридень, панове. Це я, — дідусь виступив наперед, безтурботно жестикулюючи сигарою.

— Ми привезли комп’ютер.

— Будь ласка, моя кімната отам, — дід зробив рукою коло, наче вихвалявся багатогектарним маєтком. Коробки попливли у вказаний бік.

— Хвилиночку, — до батька повернувся дар мови, — це якась помилка. У нас уже є три комп’ютери!

— Дійсно, — погодився дід. — У вас є три, а в мене — жодного! — драматично закінчив він.

— Дідусь, певне, пожартував, — звернувся батько до Буби.

— Я тобі, Павле, не дідусь, — з гідністю нагадав зятеві новоспечений власник комп’ютера. — Але я пробачаю тобі цю нетактовність, бо в мене золоте серце. А зараз розрахуйся.

Буба сховалася за спиною Бартошової. Вона воліла не дивитися на те, що от-от мало статися.

— Ніко-о-оли, — прохрипів батько, вимахуючи зубною щіткою.

— Зроби це, Павелку, — дідусь звертався до зятя надзвичайно лагідно, — інакше я буду змушений погодитися на інтерв’ю.

— Що? — у батькових очах зачаїлася справжня буря, яка точно похитнула б колегу з відділу прогнозу погоди з його жахливою щелепою, але аж ніяк не дідуся.

— Повторюю, — старенький підніс догори вказівного пальця, — ти мене примушуєш, щоб я таки погодився на це інтерв’ю…

— Яке інтерв’ю?

— Огидне. Про вас із Марисею.

— Для кого воно? — засопів батько.

— Для журналу «Темні справи».

— Я вам не злочинець! — засичав Павел.

— А їх цікавлять не злочинці, а підглядання. — Дідусь підкручував вуса. — За допомогу вони обіцяють мені сучасний комп’ютер з інтернетом. Я й гадки не мав, — серйозно продовжував він, — що ви з Марисею стільки коштуєте…

— Ви ж цього не зробите… — застогнав батько, густо червоніючи.

— Звичайно, що не зроблю, дорогенький зятю, — заспокоював його дід. — Поганий той птах, що каляє власне гніздо…

Чоловік з портфелем підійшов до дідуся й шанобливо повідомив йому, що все готово.

— Спасибі, — кивнув дідусь головою. — Цей люб’язний пан у рожевих трусах чекає, аби розплатитися за мою скромну покупку.

І, насвистуючи один з улюблених маршів сержанта Марудки із тринадцятої бригади, старенький помарширував на нове поле бою. Навіть не глянувши на свого благодійника, якого прикривали хіба що ангелочки із чортенятами.

ШАРЛОТКА Й КОВБАСКА

Агата мешкала в районі, до якого вели всі дороги міста, зате автобуси й трамваї старанно оминали. Викидали із себе всіх пасажирів на віддаленій кінцевій зупинці, пропонуючи їм корисну й тривалу прогулянку до висоток.

Готуючись до зустрічі з Агатою, Буба спекла шарлотку, яка зараз мандрувала разом з нею в рюкзаку.

І чого я раніше до цього не додумалася? — подумки картала себе дівчина. — У мене одна-єдина подруга, а я не наважилася з нею нормально порозмовляти. Агата — це зовсім інша справа, — думала Буба, — вона змогла поділитися зі мною справжніми проблемами. Бо мої… здається, не надто варті, аби через них лити сльози, — сяйнуло їй, і дівчина пожвавішала.

— Привіт, то це ти і є Буба? — у дверях стояла мама Агати.

— Дуже вже високо ви живете, — посміхнулася у відповідь задихана Буба.

— Доньки, на жаль, немає… Вона поїхала.

— Як шкода, — Буба заходилася змагатися з ремінцями рюкзака. — Але, мабуть, от-от повернеться? Наступного тижня починається школа, тож… Ну, шарлотко, йди сюди, — прошепотіла вона углиб величезного рюкзака, витягаючи звідти старанно загорнутий пиріг. — Це для Агати, — посміхнулася вона. — Я сама спекла.

— Спасибі, але… — мама Агати не знала, куди подіти руки. — Краще забери його. Агата швидко не приїде… Вона… поки що не може повернутися…

— Я гадала, вона в таборі, — шарлотка знову опинилася в Бубиних руках, наче якийсь перехідний кубок.

— Що ж, можна й так сказати… — долоні жінки безпорадно ворухнулися.

— Прикро, що мені доведеться на неї чекати, — Буба застібнула рюкзак. — Передайте їй від мене вітання.

— Залиш свій номер телефону, — раптом запропонувала та. — Може, вона сама тобі подзвонить.

Буба поверталася неохоче, придивляючись до перехожих. Усі поспішали до своїх будинків, що стояли в оточенні дерев, яких ледь торкнулася осінь. Погляд вихоплював у натовпі дівчат її віку. Буба сподівалася, що одна з них виявиться Агатою, яка повільно прямуватиме їй назустріч у своєму розтягненому светрі. Її можна було впізнати ще й за довгими ногами, яким шкільна баскетбольна команда завдячувала своїм успіхом. Та Агати не було ніде.

Уже вкотре того дня Буба відчула незрозумілий смуток. Неначе хтось на злість їй посіяв спустошення в альбомі з найближчими людьми. Прибрав звідти найрідніші обличчя, а замість них уклеїв папірці, на яких нічого не було.

Удома на Бубу чекав дідусь. Звісно, із препоганою новиною.

— Твої батьки помирилися, — прошепотів він, коли онука зазирнула до його кімнати.

— Чудово! — передчасно зраділа Буба.

— Це я їх помирив, — не забарився похвалитися старенький, хоч вираз обличчя в нього був якийсь розгублений. — Цим комп’ютером.

— Як це? — здивувалася дівчина.

— Тепер вони обоє проти мене, тому мусять триматися разом. Павел навіть прошепотів твоїй матері «крихітко», а це вже неймовірна брехня, — сумовито закінчив він.

Буба спохмурніла, тому дідусь негайно її втішив.

— Вище голову, онучко! Це ненадовго. Дамо їм день, ну, може, два, і все повернеться до норми, — і старий вдоволено потер руки.

— Бубо, — мати з’явилася в коридорі в одному із шести корсетиків, — будь ласка, ходімо до вітальні. Ми з татком хочемо з тобою поговорити.

Батьки нагадували паперовий кораблик, який потрапив до калюжі.

— Ти знала про дідусеві наміри? — почав розпитувати батько.

— Чому нічого нам не сказала? — підхопила мама.

— Я ж прохав тебе, Бубо, щоб ти ним опікувалася! — дорікав тато.

— Як ти могла так з нами вчинити? — допитувалася мама, немовби йшлося про бозна-який злочин.

— Ти дуже нас розчарувала! — вторував тато.

— Наразила на такі витрати! — схлипнула мама.

— Підемо з торбами, як старці! — зойкнув батько.