Дана і дракон

Дана підвелася і вгледілася в темряву.

— У садок за будинком. От чудна! І цукерку взяла з собою.

Вранці дівчинка прокинулася від неймовірного галасу у дворі. Вона зіскочила з ліжка і, поспішно накинувши халатик поверх нічної сорочки, вибігла з будинку.

Галас долинав із саду. Дана чимдуж кинулася туди і обігнала тітку, яка в халаті і пантофлях (а вона ніколи в такому вигляді надвір не виходила!) теж бігла в тому ж напрямку.

— У нас там єгипетська піраміда чи вавилонська вежа? Чого вони так репетують зранку?

Дана добігла першою і остовпіла від здивування: люду справді було сила-силенна. Непрохані гості товпились усюди: по той і по цей бік паркану, вони кричали, сміялися, загалом поводилися дивно. Переважно це були діти, разом з ними стрибала і раділа Руся, яка ще вчора дибала, мов немовлятко. Тепер вона бігала під якимсь дивним деревом, якого, Дана була впевнена, ще вчора в садку не було. І стовбур, і гілля, і листя, і невеличкі круглі плоди цієї рослини мали дуже незвичне коричневе забарвлення, а коли племінниця і тітка підійшли ближче, відчули, що повітря навколо дерева повнилося розкішним шоколадним ароматом.

— Дано, поглянь, як чудово! — помітивши дівчинку, Руся кинулась їй назустріч. — Мені вдалося, хоч я й не сподівалася.

— Що саме вдалося? — не зрозуміла дівчинка.

— Це дерево! — Руся аж сяяла від радості. — Ти ж сумувала, що цукерки закінчилися. От я і виростила з останньої шоколадне дерево. Тепер у нас завжди будуть цукерки. До речі, листя і гілля теж можна їсти.

Щаслива Руся відламала гілочку і простягла її Дані.

— Спробуй, на смак точнісінько як цукерки!

Дівчинка автоматично взяла гілочку, відкусила шматочок і почала жувати. Шоколад виявився на диво смачним. Здається, це зрозуміли і ті, хто знаходився за парканом, вони щосили налягали на нього, щоб отримати бодай листочок.

— Кінець світу! — похитала головою Наталі. — Дано, веди це чудо природи в дім. А я спробую вгамувати тих ласунів.

Племінниця вхопила Русю за руку і потягла в дім.

А тітка вже впевнено цитувала положення закону про приватну власність і лякала непроханих гостей міліцією.

Дана заштовхала русалку до кімнати і причинила двері. Вона вже хотіла вилаяти бешкетницю, але та, геть перемащена шоколадом, знічена і перелякана, викликала лише жаль.

— Я хотіла віддячити вам за доброту, — тихо почала виправдовуватися Руся. — Я хотіла, щоб ви були щасливими.

Дана сіла поряд із русалонькою і поклала їй руку на плече.

— А ми й так будемо щасливі. Обгорнемо дерево поліетиленовою плівкою, щоб ті його пахощі не принаджували всіх на світі. А самі будемо відрізати по шматочку і їсти. Не сумуй! Краще ходім умиватися. А ти справді вмієш чаклувати? — поцікавилася Дана.

— Я дуже мало вмію. Це не чари, просто розвага, фокуси. Я ж дочка Морського царя, — сумно додала Руся.

Тітка взагалі не лаяла русалоньку. Вона поставилася до її витівки по-філософськи — мовляв, якщо є цукерки, то хтось колись мусить виростити з них цукеркове дерево!

Два дні очікування принца промайнули дуже швидко. Руся, зрозумівши, що чари у світі людей — не ті якості дівчини на виданні, які потрібно демонструвати, вирішила швиденько навчитися всього, що вміють звичайні дівчата. Наталі призначила Дану відповідальною за навчання Русі, і та, озброївшись куховарською книгою і безліччю журналів з порадами, почала розкривати їй таємниці господарювання.

Та для русалоньки це була надскладна наука. Бідолаха боялася праски, верещала щоразу, коли дзвонив телефон, обпекла руку парою, намагаючись зварити борщ, але найкумеднішою виявилася спроба насмажити млинців. Ті ніяк не хотіли при перевертанні потрапляти на сковорідку, а летіли в найнесподіваніші місця: на підлогу, на шафу, а одного разу — на клітку з канаркою, від чого переляканий Паваротті видав чи не перший звук за все своє життя, та й той був більше схожий на вороняче каркання. Від переляку Руся почала мимоволі ще й чаклувати, і всі предмети почали літати кухнею, перекидатися і створили суцільний безлад.

Наталі не брала участі в тій метушні, вона сиділа у кріслі з іронічною посмішкою на вустах і сьорбала каву. Їй було весело. Натомість Дана дуже засмутилась через те, що не зуміла навчити чогось свою підопічну.

— Не хвилюйся, дівчинко, — меланхолійно протягла тітка.

Вони разом сиділи на сходах, що вели на веранду, і спостерігали, як Руся вирощує у саду дивовижні квіти білого кольору з рожевими краєчками — гібриди лілії і тюльпана. В темряві вони мінилися фосфоричним сяйвом. Душа русалоньки ніби співала, її серце переповнювалось вдячністю Дані та Наталі, і вона хотіла її якось виявити.

І вирішила це зробити не словами, а прекрасними квітами. Наталі їй не заважала.

— Вона так нічого і не навчилася, — з відчаєм прошепотіла Дана.

— А чи варто їй чогось учитися? — сміливо висловила тітка свій сумнів. — Поглянь, на що здатні її дивовижні руки! Крім того, вона така красуня.

Дівчинка спантеличено дивилась на тітку, а та розсміялася.

— Ти зробила все можливе, і дещо Руся таки засвоїла, я впевнена. Кожному своє, моя люба: одним борщ варити, іншим створювати шедеври. Кожному своє.

І Дана знову не стала сперечатися.

А русалонька продовжувала чаклувати над своїми дивоквітами, роблячи їх дедалі прекраснішими. Її тендітні білосніжні ручки пурхали у повітрі, мов два метелики, а обличчя сяяло усмішкою, вона сама здавалася витвором мистецтва, прекрасним і незбагненним водночас.

Вранці Дана прокинулася з великим бажанням попірнати. День не обіцяв бути легким: сьогодні мав приїхати Максим, кандидат у «принци» для Русі. Треба ще було піти з русалонькою до крамниці купити їй гарну сукню. Тож іншої нагоди потрапити на пляж сьогодні може й не трапитись. Дана навшпиньки прокралась повз кімнату тітки і відчинила двері до вітальні. Там її чекала несподіванка — Русі на канапі не було. Дівчинка вийшла у двір, минула сад із дивоквітами, що гойдалися, мов водорості в морі. Хвіртка була не замкнена. Дана замкнула її і пішла берегом. Сонце лише визирало з-за обрію, повітря дихало прохолодою, а вода, дівчинка вже знала, була теплою і лагідною. Спокійну морську поверхню не порушував ані подих вітерцю. Цієї миті Дана побачила Русю, яка пірнала у прозорій воді. Вона сміялася і бризкалася, як дитя. Русалонька теж помітила дівчинку.

— Дано, Дано, ходи сюди! Яка вода чудова! Як я скучила за морем! — вигукувала вона.

Руся вистрибувала із води, наче в’юнка срібляста рибка, і з кожного її руху можна було пізнати справжню русалку.

Дана скинула сукню і почала заходити у воду, як раптом побачила, що за спиною в Русі вода скаламутилася, аж завирувала.

— Русе, озирнися! — закричала дівчинка.

Та озирнулася і кинулася вбік від страшної чорної вирви. Дана підпливла вчасно, схопила русалоньку за руку і щосили потягла за собою. Але майже біля самого берега сама спіткнулася і впала у воду. Тієї ж миті із темного виру з’явилася гидка згорблена стара баба. Дана з жахом усвідомила, що це і є Морська відьма. Вона піднялася на шумовинні мало не до неба, і тому здавалася страшною, навіть величною.

Дана ніяк не могла підвестися на ноги, сковзаючись на слизьких камінчиках, але встигла краєм ока побачити, що Руся вже стоїть на березі.

— Доброго здоров’ячка, ріднесенька моя! — прогугнявила стара. — Надумала сховатися від мене? Я стільки світів обійшла, стільки морів обпливла, а ти ось де розважаєшся! У морі купаєшся, берегом бігаєш! А чи тобі відомо, дорогенька, що твій принц одружився з іншою, і ти маєш стати піною морською, за нашою домовленістю!

— Ні, це неправда! — вигукнула Руся.