Дана і дракон

— Чотири дні? — Дана сіла. У неї паморочилося в голові. — Я пробула в полоні більше ніж півроку!

— Тобі здалося, — Руся обійняла дівчинку за плечі. — У моєму світі час спливає інакше, ніж на землі. Ходімо додому!

— Зачекай, — Дана подивилась униз і помітила, що замість хвоста в неї знов з’явилися дві стрункі ніжки. Вона полегшено зітхнула. — Тепер можна й додому.

Дана зіперлася на плече русалоньки, і вони рушили узбережжям. Раптом земля затремтіла від страшного гуркоту. Дана озирнулася. Море вирувало, пінилося, бурхало, здіймаючи хмару бризок — немов це було виверження вулкану.

— Тікай мерщій! — вигукнула дівчинка, відштовхуючи русалку від себе.

Та Руся вчепилася в неї щосили.

— Я не дозволю тобі знову це зробити задля мене! — кричала вона. — Не дозволю!

— Вона нічого нам більше не вдіє! — Дана вихопила пляшечку з блакитним зіллям, вилила його на пісок собі під ноги. Тієї ж миті дівчата опинились у прозорій напівкулі, в’язкій, мов із розтопленого скла.

— Ти думаєш, що можеш захиститися від мене?! — ревіла Морська відьма, трясучи над головою своєю палицею. — Зрадниця, брехливе дівчисько! Я перетворю тебе на камінь!

— Ти нічого мені не зробиш, — із дивовижним спокоєм відповіла Дана. — Зачекай мене тут, — звернулася вона до Русі.

Русалка навіть не встигла заперечити, лише благально простягла руки.

А дівчинка вийшла із захисної кулі і зупинилася біля води, прямо перед розлюченою відьмою.

— Ти сподіваєшся, що я тебе пожалію, негіднице?! 3 якого б це дива? — зареготала мегера.

— Бо насправді в тебе добре серце, лишень за роки самотності воно стало холодне мов крига і тверде мов камінь. Тебе справжню виявить ось це зілля — «Добре серце».

Стара зареготала ще сильніше.

— Ти неуважна учениця, я ніколи не варила такого зілля! — гаркнула вона.

— Знаю, — всміхнулася Дана. — Його зварила я!

І щосили жбурнула у відьму пляшечку з рожевим зіллям. Пляшечка розбилася об палицю, і рожева рідина покропила чародійку. Та заверещала і впала у вирву.

Море заспокоїлось, а прозора півкуля щезла.

— Ти вбила її? — стривожено запитала русалка.

— Ні. Це зілля мало показати добро, що є в кожній людині, та, мабуть, я помилялася…

— Поглянь туди! — раптом гукнула Руся.

На берег хвилею винесло людину, точніше — русалку. Вона мала біляве волосся, яке прикрашали троянди. Дівчата кинулися до неї. Русалка розплющила прекрасні блакитні очі і всміхнулася.

— Дякую тобі, добра дівчинко, — прошепотіла вона слабким голосом. — Ти врятувала мене. Багато тисячоліть носила я на собі закляття «Кам’яного серця», і тільки ти змогла мене розчаклувати. Моє ім’я Аврора. Я була доброю чарівницею, та коли відкинула кохання Морського демона, він перетворив мене на відьму, злу і бездушну. Чим же я спокутую все те зло, яке вчинила за ці роки, хоч і не з власної волі?

— Для початку звільни всіх бранців, які ще й досі сидять за ґратами у твоєму палаці, — порадила Дана.

— Так, так, — промовила Аврора, — я мушу поспішати.

Та раптом море знову збурилося величезними хвилями.

— Що ж це таке? — тільки й встигла охнути Дана.

Із вируючої піни з’явився Морський цар.

— Таточку! — вигукнула русалонька, заридала і кинулась до свого батька.

— Донечко, я вже й не сподівався побачити тебе живою!

Хвиля підняла русалоньку до царя і вони обійнялися. У Дани аж у голові запаморочилося від такої кількості подій, вона знесилено сіла на пісок.

Цієї миті володар морів побачив Аврору. Він повільно відпустив Русю і підплив до того місця, де сиділа колишня Морська відьма.

— Авроро, це ти? — затремтів його голос. — Це ти, моя люба сестро? Не може бути… Скільки ж часу минуло… Невже це ти?

Білява синьоока русалка уважно вдивлялася у суворе обличчя царя і раптом заплакала:

— Це я! — вигукнула вона. — Я й не сподівалася, що ти ще живий. А це, — вона вказала на русалоньку, — твоя донька?

— Ось такий щасливий кінець, — усміхнулася Дана. Вона сиділа на сходинках веранди з Марлоном на колінах. — Морський цар дуже добрий, коли щасливий. Він вибачив непослух дочці і благословив її жити у світі людей у злагоді зі своїм принцом. Приголубив сестру Аврору і їй теж вибачив. А мені дуже і дуже дякував.

Тітка випустила сизу хмарку диму.

— Так, цікавенька історійка! Шкода, що я не встигла познайомитись із володарем морів, не кожен день така нагода випадає.

— Грізний він, здоровенний дядько. А загалом навіть милий.

Наталі кивнула головою, мовляв — «я так і думала».

— Треба запитати в Русі, як там Максим, — раптом згадала тітка. — 3 ним взагалі можна якось вийти на зв’язок?

Дана підвелася і підійшла до паркану, що межував із сусіднім двором.

— Русю, — гукнула дівчинка, перехилившись через паркан. — Як там Максим?

Колишня русалка визирнула з квітника.

— Раніше, як за місяць, не чекайте. Він зараз вивчає глибинні рифи.

До Русі підійшов білявий юнак і обійняв її за плечі.

— Ходімо пити чай, люба, — промовив він ніжно. — Привіт, Дано! Може, й ти з нами?

— Привіт, — відгукнулася Дана. — Ні, дякую.

Руся помахала їй рукою, і вони пішли. Дана провела поглядом Русю і її коханого, потім озирнулася до Наталі.

— Це ж треба, щоб принцом Русі став цей сусідський Сашко! Чим він її зачарував?

— Не знаю, — зітхнула тітка. — Покохала вона його. Максим через своїх клятих хробаків запізнився всього на день, а вона зустріла того Сашка на березі, коли тебе шукала. От і все.

— Доля… — промовила Дана.

— Мабуть, — згодилася Наталі. — А мій невгамовний Максим тепер в гостях у Морського царя, сновигає рифами з риб’ячим хвостом. От легковажна людина!

— Нічого. Може, для нього так краще.

Наталі промовчала. Вона тихенько погойдувалася у своєму кріслі, розкошуючи ароматом нічної фіалки і гарної кави.

— Життя — незбагненна річ, — нарешті озвалася вона. — Іноді здається, що тобі відкрились усі світові таємниці і вже ніщо тебе не здивує. І саме тоді трапляються справжнісінькі, незбагненні чудеса. — Тітка зітхнула і поставила чашку на стіл. — Ходімо спати, дорогенька.

Наталі повільно підвелася з крісла і обійняла дівчинку за плечі.

— Зате тепер нас і справді важко здивувати. Хіба ні? — засміялася Дана.

Цієї миті у клітці голосно защебетав Паваротті.