Дана і дракон

— Не те слово, — зітхнула дівчинка. — А ти впевнений, що не помилився? Мене звати Дана, і взагалі, я з іншого часу.

— Так, так, — швидко погодився Данин невидимий співбесідник. — У своєму часі ви справді дівчинка Дана, натомість тут — прекрасна принцеса Діана, володарка драконів.

Дана не знала, що й відповісти. Вона мовчки вмостилася на ліжку і приготувалася слухати Тібальдо.

Історія, яку він їй розповів, виявилася цікавішою за всі казки, які коли-небудь доводилося читати дівчинці. У сиву давнину в цім королівстві панував мир і спокій завдяки тому, що владу поділяли між собою люди і дракони. Останні — мудрі й чарівні створіння — відрізнялися від людей своєю здатністю бачити не лише зовнішню оболонку живої істоти, а й те, що глибоко криється у її душі. Вони розуміли таємничу мову серця, тому драконів неможливо було ошукати солодкими обіцянками і пустопорожніми розмовами. Дракони бачили людину буквально наскрізь, і чиє серце їм здавалося найщирішим, той і ставав правителем країни. Звичайно, це мала бути людина із найчистішими і найдобрішими помислами. Так тривало протягом століть, поки не з’явився сер Астін — зла, жорстока людина, яка жадала єдиного — влади. Дракони ніколи б не вибрали серце сера Астіна, і він ніколи не став би королем. Та сер Астін підбурив до заколоту таких самісіньких, як він, жорстоких і порожніх людей, серед яких, на жаль, були й чарівники. Їм вдалося знищити всю королівську сім’ю, а чарівники наклали страшне закляття на драконів, і всі вони загинули. Принаймі, так думали заколотники, бо в країні й справді зникли всі дракони. Проте мати того дракончика, який потрапив до Дани, подолала за допомогою Тібальдо часовий кордон задля порятунку свого малюка. На жаль, вона загинула, а про пригоди дракончика в гостях у Дани ми вже знаємо. Про це дізнався оракул сера Астіна, і той послав за малюком своїх воїнів.

— Йому потрібно вбити останнього дракона, тоді сила стане абсолютним мірилом влади і наше королівство порине в безодню. Що ще нас може чекати з таким королем, як Астін?! — закінчив Тібальдо.

— Вам необхідно повернути дракона, щоб він зміг вибрати наступного короля? — запитала Дана. — І цей король зможе скинути тирана Астіна?

— Так, за справжнім володарем піде народ і ми здобудемо волю! Тому вам потрібно якомога швидше вибиратися звідси! Вас чекає народ, леді Діано!

Дана аж підскочила:

— А я тут до чого? Я ж навіть дракона зберегти не змогла…

— Як це не змогли? Ви донесли його до нас, а він обрав ваше серце, тому вам судилося бути нашою мудрою правителькою, нашою королевою. Я бачив це в пророцтві, яке було послане мені.

— Це неможливо! — закричала Дана. — У мене немає дракона! Я його загубила!

— Тихше, не кричіть! Нас можуть почути! — прошепотів Тібальдо. — Ви просто ще не навчилися його відчувати. Покладіть руку на серце і подумки покличте дракона.

Дана зробила так, як радив чарівник: обережно приклала руку до грудей і подумала про дракончика. Раптом вона відчула тепло, там, коло серця, де лежала її рука. Подивившись туди, побачила яскраве сяйво, ніби сонце запалало, і тієї ж миті з того сяйва з’явився дракон. Він сів поряд на ліжко і проникливо глянув їй у вічі. Дана аж заціпеніла від подиву, бо дракон став набагато більшим, ніж був.

— Не лякайся. Увесь час я був поряд з твоїм серцем, бо воно добре і щире. Я захищав тебе від Астіна, щоб він не зміг тобі нашкодити. Ти розумієш мене?

Дана лише зараз збагнула, що це говорив дракон.

— Ти вмієш говорити? — ледве вимовила вона.

— Так. Але тільки тут, у моїй країні. Я щасливий, що можу розмовляти з тобою.

Дана погладила його лускату спину і раптом зрозуміла, що вона нічого не розуміє. Чарівник, дракон біля серця, війна з Астіном — у дівчинки все переплуталося в голові.

— Але ж я не можу бути вашою королевою! — вигукнула вона. — Я маленька і в школі ще навчаюсь! Я ніколи не брала участі в битвах, і взагалі — не можу ж я тут назавжди залишитися! Там мої мама, тато, друзі.

— Ми й не сподівалися, що ви залишитеся, — сумно промовив Тібальдо. — Ми все розуміємо. Але ви оберете нам нового правителя, бо дракон при вашому серці допомагає вам мислити не розумом, а серцем. Ви… Ой лихо, чари розвіюються!.. — голос Тібальдо тепер долинав ніби з глибокого підземелля.

— Не залишай мене тут! — злякано зойкнула Дана. — Ти ж не сказав, що мені робити, щоб вибратися звідси.

— Допомога вже близько. Знайдіть потаємний хід. — І голос Тібальдо зник.

Дана поглянула на дракона.

— Ти знаєш, де тут потаємний хід?

Дракон похитав головою:

— Я теж не знаю.

Дана опустилась навколішки і, присвічуючи смолоскипом, почала шукати щось, що вказувало б на вихід: ретельно оглянула підлогу і стіни в кімнаті, але так нічого й не виявила. Тоді вона знову залізла під ліжко і раптом помітила якусь картину, яку просто притулили до стіни. Дана витягла її з-за ліжка і піднесла смолоскип, аби роздивитись високу вежу із маленькими дверцятами, зображену на картині. Дівчинка провела рукою по полотні — воно виявилось шорстким і теплим на дотик. Коли Данині пальці торкнулися дверцят у вежі, її рука раптом провалилась. Дівчинка аж підскочила і відсмикнула пальці. Спочатку вона подумала, що в картині дірка, але, оглянувши її уважніше, зрозуміла, що полотно не пошкоджене. Отже, це були чари. Дана знову торкнулася рукою дверцят — цього разу рука провалилася по лікоть.

— Сюди хтось іде, — тихо промовив дракон.

Справді, за дверима стало чути кроки, вони наближалися. Дівчинка схопила дракона на руки. Вона ще вагалася — чи варто вважати зачаровану картину потаємним ходом?

— Ну ж бо! Чого ти чекаєш?! — мало не благав дракон.

Вже було чутно, як брязкають ключі наглядачів.

— Гаразд, тримайся! — міцно притиснувши дракона до грудей, Дана просунула в картину спочатку руку, потім плечі й голову. Їй здалося, що вона пролазить у крихітну шпаринку.

Охоронці відімкнули двері. У кімнаті було темно.

— Гей, світла сюди! — наказав один із охоронців. Два смолоскипи осяяли кімнату яскравим світлом — полонянки в ній не було.

— Це неможливо… — розгублено прошепотів один із вояків. — Де ж вона поділася?

— Знайшов час дивуватися, — буркнув інший. — Біжи мерщій до сера Астіна, повідом його про втечу леді Діани.

Охоронець чимдуж кинувся виконувати наказ і помчав сходами башти.

Дана ще не могла зрозуміти, де вона опинилася — навколо панував суцільний морок. До того ж ноги ввесь час у чомусь плуталися, і це дуже заважало йти. Дракон пурхав десь попереду, він, на щастя, бачив у темряві так само добре, як і коти.

— Де ми, як ти вважаєш? — уже втретє запитала в нього дівчинка.

— Схоже на підземелля, — нарешті відповів той.

Та Дана вже й сама це зрозуміла, бо рухалася навпомацки, притримуючись рукою за стіну — холодну і слизьку, напевне, від постійної вологи.

— Як же ми знайдемо вихід, якщо я нічого не бачу? — промовила Дана з відчаєм. — Ще й ноги плутаються у чомусь ввесь час! Що тут на підлозі?

— Чекай-но, здається, он там є смолоскип! — радісно вигукнув дракон.

За мить дівчинка побачила, як попереду спалахнув маленький вогник, потім ще раз — і нарешті засяяло більш-менш яскраве світло смолоскипа. Дана поквапилася туди. Тепер вона зрозуміла, що саме їй заважало йти, на ній замість джинсів і футболки невідомо звідки з’явилася надзвичайно гарна темно-зелена сукня, розшита золотими нитками і оздоблена коштовним камінням. Вона була довга, до самісінької підлоги, тому й плуталась увесь час під ногами. За інших обставин Дана, напевне, здивувалася б і зраділа, та тільки не зараз. Хіба ж у такому вбранні легко буде втікати від переслідувачів? Та вибору не було.

Дівчинка підхопила поділ розкішної сукні однією рукою, а смолоскип взяла в іншу, і вони рушили далі.

На щастя, йти холодним підземеллям довелося не так довго, незабаром Дана помітила у стелі дерев’яну ляду як у льоху в бабусиній хаті в селі.

— Це, мабуть, вихід, — озвалася дівчинка до дракона. — От тільки як би дізнатися, де ми зараз знаходимося і що на нас чекає? Я тебе сховаю, ти не проти?

Дівчинка розгублено роззирнулася.

— Куди ж тебе посадити? До речі, як тебе звуть? У тебе є ім’я? — вона поглянула на свого маленького друга.