Дана і дракон

— У мене дуже довге ім’я. По ньому можна простежити весь родовід по батьковій лінії. Але ти можеш звати мене Дар.

— Гаразд, Даре, скажи тепер мені — куди ж тебе сховати?

— Ти знову забула, — посміхнувся дракон. — Найнадійніша схованка для мене — твоє серце!

Дана відчула тепло біля серця, побачила ніжне сяйво і дракон щез.

— Ще не звикла до цього, — здригнулась дівчинка і щосили надавила на ляду. Але та не хотіла піддаватися. Бруд і земля посипалися Дані в обличчя, вона мусила заплющити очі, щоб їх не запорошило. Серце стискалося від жаху — раптом ляда так і не відкриється, що тоді? Дана намагалася не дивитися на смолоскип, який щохвилини міг згаснути, гнала геть від себе погані думки.

Нарешті ляда піддалася і, голосно скрегочучи іржавими завісами, відчинилася. Дана вилізла нагору. Перед її очима постав привітний зелений ліс. Дівчинка струсила землю з волосся зі своєї розкішної сукні. Привітний зелений ліс — це чудово, тільки незрозуміло, куди ж іти далі?

Раптом все навколо завирувало і зашуміло. Дана прислухалася. Зненацька на галявині з’явилися вершники в залізних латах. Копита їх велетенських коней залишали глибокі вирви в землі. Дана не знала — вороги це чи друзі? Вершники, мов несамовиті, неслися прямо на неї. Дівчинка підхопила поділ сукні й кинулась тікати до найближчих дерев. Там, у гущавині, було легше сховатися.

Хоч як прудко бігла налякана дівчинка, проте втекти від вершників було важко. Дана спіткнулася, але не впала, бо тієї ж миті залізна рука підхопила її і кинула на коня.

Дівчинка тільки встигла помітити, що на іншому кінці галявини з’явилися інші вершники. Вони майже не відрізнялися від перших, лише один із тих лицарів на білому коні мав такі блискучі лати, що сяяли, мов викуті з щирого срібла.

Вершники зупинилися.

— Відпустіть леді Діану, — вигукнув хтось із тих лицарів, які щойно з’явилися на галявині, — і кровопролиття не буде!

— Нехай буде кровопролиття! — загаласували інші.

Вершники вихопили мечі і понеслися один на одного. Дана сховала обличчя в долоні, чекаючи страшного зіткнення коней, скреготу заліза. Але нічого не відбулося. Дана розплющила очі. Ні, насправді бій розпочався, тільки залишився позаду, бо вершник, разом з яким вона сиділа на коні, помчав чимдуж у інший бік. Він намагався зникнути, поки його товариші затримували інших лицарів. Мабуть, цей лицар мав привезти Дану в замок свого господаря сера Астіна.

— Куди ти мене везеш? — крикнула дівчинка.

Вершник не встиг відповісти, як прямісінько перед ними із гущавини з’явився той самий лицар у срібних латах. Вершник так різко зупинив коня, що Дана ледь не впала на землю.

— Спусти леді Діану на землю, і зійдемося в чесному бою! — вигукнув срібний лицар. — Чи ти будеш прикриватися беззахисною дівчиною?

— Ніхто не сміє називати мене боягузом! — крикнув вершник і скинув Дану з сідла.

Дівчинка впала на землю.

Лицарі вихопили мечі й кинулися один проти одного. Кремезні, з ніг до голови закуті в метал, вони були схожі на персонажів з комп’ютерної гри. Їх мечі схрещувалися з такою силою, що аж іскри сипалися.

Дана стояла, притулившись до молоденького дубка, ні жива ні мертва. Найстрашніше було те, що вона не знала, чия перемога для неї виявиться порятунком, хто з цих двох — друг, а хто — ворог. О, скільки разів вона засуджувала принцес зі своїх улюблених казок за їх бездіяльність, коли вони мовчки стояли і чекали, як саме вирішиться їх доля! А тепер Дана й сама чинила так само. Але що ж могла вона вдіяти в цьому невідомому і чужому їй світі, адже тут міліцію не викличеш і на метро додому не поїдеш.

Дана напружено стежила за боєм. Лицарі вже зіскочили з коней і гатили один одного булавами. Вершник у срібних латах вочевидь був слабший, але виявився ще тим відчайдухом. Дана сама не розуміла чому, але хотіла, аби переміг саме він, їй здавалося, що він має її врятувати. Може, це дракон допомагав їй розпізнати справжні наміри людей? Раптом срібний лицар спритно підскочив і щосили вдарив свого супротивника прямо в обличчя, а саме — в забороло шолома. Дана скрикнула. Поранений похитнувся і впав. Треба зауважити, що й сам переможець ледь тримався на ногах. Він повернувся до Дани, а та злякано притислася до дерева.

— Не бійтеся. — промовив він, важко дихаючи. — Я ваш друг. А цей, — він кивнув у бік переможеного, — він воїн сера Астіна.

— Чому я маю вам вірити? — запитала Дана.

— Я повинен відвезти вас у Зачарований ліс, там переховуються всі, хто намагається відновити мир і спокій, які панували раніше в цій країні. Вам про це вже розповів Тібальдо. — лицар простягнув закуту в метал руку. — Вірте мені, будь ласка.

Дана вірила. Вона поклала свою тендітну ручку на залізну рукавицю лицаря і подумала, можливо не вчасно, про те, як же все-таки чудово бути ніжною та беззахисною і відчувати опіку героя, який виявляє до тебе таку повагу, і не лише повагу, а й… Дана не стала фантазувати далі. Вона дозволила лицареві посадити себе в сідло попереду нього і погладила гриву коня.

— А ви вбили його? — промовила вона зі вдаваним спокоєм, хоч самій ставало млосно від самої думки про вбивство.

— Не думаю, — відповів лицар. — Я лише оглушив його. Тримайтеся.

Дана хотіла ще щось сказати, але не встигла, бо кінь несподівано помчав із такою швидкістю, якої від нього вона не сподівалася. А найдивніше було те, що ліс якимось чином опинився внизу, а кінь підіймався вгору, пролітаючи над верхівками дерев, аж торкаючись хмар. Дана зойкнула і вчепилася щосили в кінську гриву.

— Що відбувається? — закричала вона. Лицар схилився до неї:

— Не бійтеся, — промовив він заспокійливо. — Цей кінь незвичайний. Це — Пегас. Тібальдо вважав, що з ним буде швидше і безпечніше. — Лицар ніжно обхопив Дану за стан. — Не бійтеся. Я поруч.

Дана всміхнулася, вона була така налякана й збентежена, що навіть не помітила відразу, що кінь лицаря крилатий. Та зараз це було зовсім не важливо. Дана була готова повірити у будь-яке диво і з головою поринути в яку-завгодно казку. Адже поряд був сильний і мужній лицар. Він мав казковий голос і дивовижно блакитні очі. Їх погляд крізь щілини в шоломі, здається, проникав у самісіньке серце. Дана не бачила обличчя свого рятівника, але була певна, що воно прекрасне. Вона притулилася до його закутих у метал грудей і, здається, відчула удари серця незнайомця. Їх оточував неймовірної краси краєвид: сяяло сонце, зелені хвилі лісу лащилися біля підніжжя гір у далині, де тягнувся гострими шпилями до неба замок. У Дани паморочилося в голові від цієї панорами, від подорожі верхи на летючому Пегасі, від срібнолатого лицаря, настільки дбайливого і уважного. Це була казка. Прекрасна казка.

Кінь спустився на простору світлу галявину, оточену з усіх боків лісом. Лицар обережно поставив Дану на землю.

— Ось ми й на місці, — промовив він. — Це Зачарований ліс.

Дана озирнулася довкола. Нічого незвичайного — ліс як ліс: дубки, ясени, подекуди сосонки видно.

— І що ж у ньому такого чарівного? — іронічно запитала вона.

— У цьому лісі може сховатися кожен, хто забажає. Варто лише захотіти, і ти відразу стаєш невидимкою. Але чари діють лише під кронами дерев, а на галявині розвіюються.