Дана і дракон

— Як цікаво! — не могла повірити Дана. — То ти хочеш сказати, що тут зараз повно народу?

— Саме так. Вони прийшли вшанувати свою рятівницю, прекрасна принцесо Діано, — лицар вклонився, а потім голосно гукнув: — Гей, Тібальдо! Ми вже тут!

Дана не повірила своїм очам — миттєво на галявині з’явилася сила-силенна людей. Навіть дерев не стало видно. І всі як один шанобливо вклонилися.

Дівчинці стало ніяково.

— Я щаслива, що нарешті потрапила до вас. Дякую, що ви мене врятували.

Дану відвели в табір, який повстанці розбили в лісі. Її нагодували і запропонували відпочити в невеличкому шатрі, в якому пахло м’ятою і трояндами. Але дівчинці не хотілося спати. Вона залишилася біля вогнища, щоб послухати старовинних пісень, які співали повстанці. А коли всі вже полягали спати, ще довго розмовляла з Тібальдо — худеньким юнаком з блідим обличчям.

— Мій батько був придворним чарівником. Коли Астін загарбав владу, майже всі чарівники перейшли на його бік, лише батько відмовився. Тоді Астін його стратив. Навіть наймогутніший чарівник є звичайнісінькою людиною, яку легко позбавити життя. Тому тут залишився тільки я. Не найкращий маг, та що вдієш. — Тібальдо розвів руками.

Дана всміхнулася.

— Я вважаю, що ти хороший маг з великим майбутнім.

— Якби ж то… — зітхнув Тібальдо. — Все вирішиться завтра.

— А що буде завтра? — збентежилась дівчинка.

— Завтра буде бій. Бо завтра — день коронації. Зірки нарешті визначать, що переможе — зло чи добро, — Тібальдо поглянув на співрозмовницю і промовив заспокійливо: — У нас є Дар — він могутній дракон.

— Отже, ми переможемо? — запитала Дана.

— Так, — відповів упевнено юнак.

Тібальдо вже заснув, а Дана все ще сиділа коло тліючого багаття. Раптом вона помітила сріблясту постать, облиту місячним сяйвом. Лицар стояв біля свого білого Пегаса і в задумі гладив його гриву. Дана підвелася і обережно, щоб нікого не розбудити, попростувала до нього. Та близько підійти не наважилася, сховалася за деревом, спостерігаючи за своїм рятівником. Хто знає, про що він зараз думає, може, згадує свою кохану принцесу, яка чекає на нього вдома?

— Ми кличемо його Срібний Лицар, — почула Дана тихий голос за спиною. Вона озирнулася. То був дідусь, що підносив дрова до багаття. — Він з’явився тут в той день, коли ви, леді Діано, потрапили до Астіна, і так прагнув вашого порятунку, що ніхто не поставив під сумнів те, що це наша людина. Але свого імені він так і не назвав. Мабуть, він чужоземець, бо був одягнений не по-нашому. Особисто для нього викували лати і меч. Новенькі, бач, як сяють, чисте срібло!

— А чому він не знімає шолома? — поцікавилася дівчинка.

— Не знаю. Що не потвора — це точно, я бачив його обличчя.

І дідусь пішов собі. А Дана не могла відірвати очей від Срібного Лицаря. Звичайно, він не потвора, він красень, дівчинка була впевнена. Раптом до неї знову прийшло відчуття, що незабаром їй доведеться залишити чарівний край назавжди, і вперше ця думка Дану дуже засмутила. Вона аж заплакала.

Вранці дівчинка прокинулась у гарному настрої… Щоправда, трохи змерзла, хоча вночі хтось дбайливо вкрив її ковдрою. Дана вийшла із шатра і відразу побачила букет яскравих польових квітів. Вона взяла його і занурила обличчя в те розмаїття ароматів. Нарешті дівчинка підвела голову і відразу зустрілася поглядом із проникливими очима Срібного Лицаря. Він щойно підійшов і став поруч, сумно похиливши голову.

— Вам сподобалися квіти? — з надією запитав він.

— Так, — посміхнулася Дана, — я дуже люблю квіти.

— Справді? — він щиро зрадів. — Я вибирав для вас найкращі. Такі ж прекрасні, як і ви…

— Дякую… — Дана зашарілася. Лицар несміливо взяв її руку у свою.

Його очі були зовсім поруч, і Дані здався той погляд дуже знайомим, немов із давнього сну.

— Сьогодні буде бій, леді Діано, — стиха мовив лицар. — Я воїн і не знаю, чим він скінчиться для мене. Та все ж хотів сказати вам одну річ: якби моя воля, дарував би вам квіти щодня, все життя…

Дана не встигла оговтатися, як він упевненою і твердою ходою вже йшов геть. Дівчинка дивилася на широку і мужню спину свого недавнього співрозмовника, що віддалявся, і думала: чому такі герої трапляються тільки в казках? Вона мало не заплакала. Не заплакала, бо поруч з’явився Тібальдо.

— Вже час, моя королево, народ чекає вас на великій галявині, — швидко промовив він і подав дівчинці руку.

— Що я маю робити? Що їм казати? — розгубилася Дана. Вона ледве встигала за юнаком, плутаючись у подолі довгої сукні.

— Не хвилюйтеся. Ви маєте викликати дракона, а далі все має бути так, як має бути. Я буду поруч. Ці люди щиро люблять вас…

Дана усміхнулася — ці слова її заспокоїли. Вони з Тібальдо опинилися на великій галявині. Людей тут і справді зібралася сила-силенна. Побачивши Дану, вони всі вклонилися і змовкли. Тібальдо подав знак і дівчинка заговорила.

— Для мене велика честь бути вашою королевою, — Дана ледве спромоглася на ці слова. У неї пересохло в горлі від хвилювання. — Я покличу дракона, сподіваюся, він допоможе вам у боротьбі.

Вона приклала руки до грудей, заплющила очі і подумки покликала Дара. Одразу під долонями розлилося приємне тепло. Дана почула, як хвиля захоплення прокотилася натовпом. Дівчинка розплющила очі — поруч із нею з’явився Дар, точніше — це був не той Дар, якого вона ще вчора несла на руках потаємним ходом. Це був справжній дорослий дракон. Він схилив до дівчинки свою велику голову на гнучкій шиї і всміхнувся.

— Я налякав тебе, королево? — пророкотав стиха він.

— Так, — самими лише губами відповіла Дана, — ти справжній красень.

Дракон гордо підняв голову і розправив велетенські крила.

— Тепер, Даре, ти маєш покликати своїх родичів, можливо, хтось із драконів ще живий, вони ховаються і не відповідають на наш клич тому, що серед нас немає представників королівської крові, — сказав Тібальдо.

— Я спробую, — промовив дракон.

Він витяг шию і підняв голову до неба. Тібальдо кинувся до Дани і миттю закрив її вуха руками.

І Дар закричав. Сила його голосу була така, що коні поприсідали, а дерева схилилися мало не до землі. Потім настала тиша.

— Пробачте, — промовив Тібальдо пошепки, відпускаючи Дану. — Я забув попередити.

— Пусте, — відмахнулася дівчинка. Вона прислухалася разом з усіма. Але стояла німа тиша, з кожною хвилиною дедалі важча. Ані подиху вітерцю, ані шелесту листя. Дар засмучено похилив голову.

— Ніде нікого, — промовив Тібальдо. — Ти справді останній дракон.

Та раптом дерева захиталися і здалеку долинув найжаданіший з усіх звуків — крик дракона. А потім простір заполонив шум крил, великих і не дуже. Дракони зліталися, щоб знову об’єднатися з людьми, аби привітати свою королеву. Їх було небагато, та все одно це була суттєва перевага над Астіном.