Дана і дракон

Лицарі вирушали в бій.

— А що мені робити — сидіти і чекати? — хвилювалася Дана.

— Ні, леді Діано, ви на Пегасі будете летіти поруч зі своїми воїнами, це їх надихатиме, — промовив Тібальдо.

— Але я боюся сама сидіти на летючому коні, — знітилася дівчинка.

— На щастя для вас і на превеликий жаль для мене, я буду з вами, леді Діано. Я, хоч і кепський, та все ж чарівник, і за законом не маю права тримати в руках зброю, бо втрачу право чаклувати. Хоч я би радо відмовився від чаклування задля того, щоб стяти голову негідникові Астіну! Але не маю цієї можливості. Тому буду поруч з вами.

Дана сиділа на Пегасі, міцно вхопившись за його гриву, і спостерігала згори за боєм. Попереду летіли дракони, вони дихали вогнем, і від їхніх крил відходили неймовірні райдужні кола, котрі з вибуховою силою відкидали ворогів на всі боки. А за драконами наступали воїни, кінні й піші. Дана бачила відвагу повстанців, яка змушувала втікати навсібіч вояків Астіна. Вона ввесь час намагалася знайти в натовпі Срібного Лицаря, аби впевнитись, що він живий.

Нарешті повстанці дійшли до замку, і біля його стін почалася запекла боротьба. Коли повстанці прорвались, Тібальдо радісно вигукнув:

— Перемога!

Це справді була перемога. І коли Дана увійшла у вже знайомий замок, вона, мабуть, чи не вперше відчула себе королевою. Дівчинка не дозволила стратити сера Астіна, натомість дарувала йому життя на вигнанні. За що її відразу прозвали Діаною Милосердною.

Тепер усі в королівстві готувалися до свята коронації. Для Дани терміново шили білосніжну сукню. Але самій дівчинці було байдуже до святкування і сукні. Вона металася замком, намагаючись дізнатися, що ж сталося зі Срібним Лицарем, чи живий він. Але ніхто нічого не знав, до того ж десь зник Тібальдо. Нарешті одна дівчина — здається, покоївка, — сказала, що за замковими мурами через стрімку річку зараз поранених переправляють у місто. Можливо, Срібний Лицар там. Дана помчала до річки. Вона бігла, плутаючись у сукні, сльози текли по її обличчю. Тільки б він був живий — весь час крутилося в голові.

Біля річки зібралося дуже багато людей. Усі були страшенно заклопотані, адже мова йшла про порятунок життя, тут кожна хвилина на ціну золота. Дана проштовхувалась крізь натовп до того місця, де поранених клали на великі вози і відправляли до міста. Раптом щось яскраво зблиснуло на сонці, що аж очам стало боляче. Так могли сяяти тільки срібні лати. Віз, у якому лежав лицар, уже рушив. Дана встигла лише помітити, що юнак був уже без шолома, але через сліпуче сонце не вдалося розгледіти його обличчя. Він теж помітив її, підвів голову, але коні швидко потягли воза кам’янистою переправою через річку, і лицаря не стало видно.

— У нього поранена нога. Він втратив багато крові, але його життю ніщо вже не загрожує. Я знаю, що з ним все буде гаразд, — заспокоював Тібальдо Дану. — Ви з ним ще побачитесь.

Дівчина стояла біля величезного дзеркала в білій сукні, а швачка чаклувала над подолом.

— Ні, Тібальдо, не побачимось, — сумно відповіла Дана. — Ти ж чудово знаєш, що сьогодні після коронації я маю повернутися додому. Сподіваюсь, Дар допоможе мені зробити гідний вибір, — Дана зітхнула.

— Я теж сподіваюся. Ви знаєте, я лише другий після батька чаклун у роду, а цього дуже мало. Роди чаклунів у нашому королівстві нараховують десятки поколінь. — Тібальдо знизав плечима. — Я дуже слабкий маг. Залишається лише покладати надію на те, що новий король виявлятиме до мене хоч трошки ласки. — Тібальдо всміхнувся.

Надвечір увесь замок сяяв казковими вогнями. Тронна зала була прикрашена різноманітними квітами, і від їх аромату паморочилося у голові. Дана сиділа на високому троні в білій сукні із золотим вінцем на голові. Згодом вона мала передати його новому королю.

— Сьогодні володарка драконів, принцеса Діана, — проголосив один з придворних, — обере істинного короля для нашого народу, який розпочне нову королівську династію.

Дана встала. Вона робила все так, як її навчили. Спочатку заплющила очі і подумки покликала Дара. Коли тепле світло розлилося у її грудях, дівчинка зрозуміла, що бачить із заплющеними очима. Тільки всі люди, на яких вона дивилася, були огорнені кольоровим сяйвом, навіть обличчя годі було розгледіти. Саме так і бачать людей дракони. Їм байдуже, який ти зовні, вони помічають лише сяйво твоєї душі. Дана шукала того, чиє сяйво переливатиметься веселкою. Нарешті дівчинка помітила такий силует. Вона попрямувала до нього і, не розплющуючи очей, поклала на голову цієї людини королівський вінець. Навколо зависла мертва тиша. Дана розплющила очі — перед нею стояв знічений Тібальдо. На його голові сяяв королівський вінець, а очі були зовсім перелякані.

— Що це ти зробила? — прошепотів він самими губами. Від страху він забув, що звертався до Дани на «ви».

Дівчинка засміялася.

Вона взяла Тібальдо за руку і підняла її догори:

— Це ваш новий король!

Загриміла музика. Загув натовп. І народ схилився перед новим королем.

Після цього відбувся пишний бенкет, який тривав цілісіньку ніч, з музикою і танцями. Всі, потомлені і щасливі, заснули аж на світанку. Тільки Дана, притримуючи поділ білої сукні, прокралася до кімнати нового короля Тібальдо.

— Тібальдо, прокидайся! — вона труснула його за плече.

Тібальдо сів на ліжку і довго тер очі.

— Що сталося, леді Діано?

— Ти маєш відправити мене додому, — сказала Дана.

— Просто зараз? — здивувався юнак.

— Так, просто зараз. Я не хочу чекати, поки всі прокинуться. Я не витримую довгих прощань. Я буду плакати.

— Розумію, — промовив Тібальдо і підвівся з ліжка.

Вони вийшли за мури замку, оминувши вартових, які мирно посопували уві сні.

Поки Тібальдо чаклував коло стіни, малюючи крейдою на ній незрозумілі знаки, Дана з сумом дивилася на дивовижний краєвид цієї казкової країни. Так, дівчинці шкода було її залишати.

— Все, готово! — озвався Тібальдо. — Ти справді не хочеш ні з ким прощатися? Навіть з Даром?

Дана не встигла відповісти. Вона відчула тепло біля свого серця, а сяйво побачила в грудях Тібальдо. І ось красень дракон стоїть поруч.

— А зі мною не треба прощатися, — зарокотав Дар. І Дана кинулась його обіймати. — Ти завжди будеш відчувати мене, бо дракон обирає щире серце раз і назавжди. Тепер ти зможеш бачити не лише зовнішню оболонку людей, а й їхню душу, чутимеш мову серця. Ти станеш мудрою, моя королево.

Дівчинка поцілувала дракона в холодне чоло, потім обняла Тібальдо.

— Будь справедливим королем, — промовила вона на прощання.

— Я знаю, що ми ще побачимося, леді Діано, — посміхнувся Тібальдо.

— Пора! — прошепотіла дівчинка. Тібальдо пробурмотів незрозумілі слова заклинання, і стіна розсунулася в різні боки, мов двері ліфта. Дана, не озирнувшись, пройшла в неї…

День був похмурий. Сьогодні Данина найкраща подруга Наталя до школи не прийшла. Мабуть, це на краще, бо ніхто не смикав і дівчинка могла спокійно дивитися на сіру мряку за вікном.

Вона пригадувала в деталях свою дивовижну пригоду, яка могла б здатися казкою, якби не невеличка пожежа в кімнаті батьків і дивне тепло в серці. А ще спогад про Срібного Лицаря.

Раптом на парту перед Даною ліг невеличкий букетик троянд.

Дівчинка озирнулася. Перше, що вона побачила, — це проникливі блакитні очі. Дана аж підскочила. Та видіння зникло — то був Сергій. Вона не відразу помітила, що однокласник спирався на милицю.

— Що це з тобою? — Дана відвела погляд від хлопця.