Дияволи з "Веселого пекла"

— Ви невдячна істота! Дякуйте батькові, що зараз не жебрак.

— Звичайно, — погодився Ангель, — і все ж у людині живе потяг до прекрасного.

— Ну, і купуйте це прекрасне за долари, — зареготав Грейт. — Нині за десяток монет можна об'їстися цим вашим прекрасним.

— Навіщо так грубо? — обірвав його Ангель. — Коли я покінчу зі справами, буду тільки малювати. Вам подобається модерний живопис?

— Це що? Штучки, в яких нічого не второпаєш?..

— І мені не подобається, — зітхнув Ангель. — Люблю старовинних майстрів: вміли показати людину… Під час війни в мене було стільки натури…

— Це у концтаборі? — єхидно завважив полковник, та Ангель не звернув уваги на його тон.

— Так, я міг створити чудові портрети! Ви не уявляєте собі, скільки різних облич пройшло повз мене. Галерея в'язнів! Я міг би стати знаменитим, Кларенс…

— Таку натуру ви можете купити і зараз за безцінь.

— Е-е, ні… Там у людині все було оголене, всі її пристрасті. Уявіть собі: старий єврей, якому на все наплювати. Він уже помер для самого себе, і в очах у нього — смерть. Мертві очі, злі очі, покірні очі… покірні й покірні, ціла низка тупих, покірних облич…

— Ви б не стали знаменитим художником, Франц. Ви б збожеволіли…

Ангель посміхнувся. Що розуміє цей полковник? Коли він не втратив здорового глузду, відправляючи кожного дня сотні людей до крематорію, то, значить, мав стійку психіку. Та про що веде далі Грейт?

— Є ще одна причина, яка б завадила вам. — Полковник налив собі віскі, набив склянку по вінця льодом сьорбнув і примружився від задоволення. — Звичайно, я не розуміюся на цьому, та ви самі виказали себе, Франц. Я рідко коли бував на виставках, але помітив: людей ваблять портрети героїв. Ну, істот, так би мовити, вищих за середніх, у яких є, коли хочете, іскра божа… А ви бачили в таборі саму покору. Нічого б не вийшло, Франц. Між іншим, це одна з ваших помилок, не тільки ваших особисто, а взагалі і фюрера вашого, і всієї вашої компанії. Всіх ви не могли знищити — і хотіли мати покірливих і безсловесних, ну, як це казали, людей нижчої раси. Вже бачили цю покору і тішилися нею. — Полковник спорожнив склянку. — Вас спритно дурили, Франц.

Ангель мовив раптом майже урочисто:

— Дванадцять із п'ятнадцяти дівчаток, завербованих нами у Франції, вже скорилися перед мадам Блюто. Все ж груба сила на дещо здатна, і ви знаєте це не гірше за мене. — Жбурнув картину на стіл і рішуче підвівся. — Ця покора забезпечує успіх нашої з вами справи.

Полковник здригнувся. Він якось раптово зрозумів, що тривожило його останнім часом: зовнішня покора дівчат, за якою міг критися опір. І десь це прорветься, десь хтось обведе їх навколо пальця.

— Ви щасливчик, Франц, — сказав Грейт, — а я ніяк не можу позбутися думки про відплату.

— Е-е, пусте! Якщо б думав про таке, мене б не вистачило і на тиждень… — Це було сказано так, що полковник зрозумів: Ангель не збрехав. Та й справді, жах перед розплатою розчавив би Франца за кілька днів, коли б він дозволив собі хоч трохи розслабитися. Але як може Ангель не думати про відплату? І чи можна взагалі не думати? Коли ж можна, то що це — сила чи легковажність? Так і не вирішивши що, Грейт з цікавістю втупився у Франца. А той продовжував: — Якщо б ми з вами, полковнику, були зліплені із звичайного людського тіста, нас би обсіли звичайні сумніви, терзання і ще чортзна-що. Ми б захлинулися в емоціях, чи не так? — Грейт не відповів, та Ангелеві і непотрібно було його підтвердження. Вів далі: — Ми з вами не люди, Кларенс, ми з вами лялечки, і доля вирішує за нас. Хтось смикне за нитку — і ми рухаємось. Так, ми можемо бути, — ця думка сподобалась йому, посміхнувся самовдоволено, — лише лялечками, веселими чи сумними… Хоча, певно, і це не залежить від нас… Як у мадам Блюто — грайливі лялечки, а з чого вони робляться? Кожен заробляє собі на життя, кожен лялечка в руках іншого — весела чи сумна, все одно лялечка, справжня маріонетка…

Ви — лялечка?.. — тицьнув в нього пальцем Грейт. — Не смішіть мене!.. Ви — диявол, Ангель, справжній диявол, і це — найвища похвала, бо бути дияволом — все одно що бути справжнім чоловіком! Ще тоді, під час нашої першої зустрічі у тому франкфуртському ресторанчику, як його?.. Ага, згадав, у «Веселому пеклі», я оцінив вас…

— Чудово, — зареготав Ангель, — мені це подобається. Ми з вами — дияволи з «Веселого пекла»…

Задзвонив телефон. Ангель зняв трубку:

— Хто це?

— Дзвонять з поліції… — говорив хтось французькою з сильним акцентом. — За дорученням мадам Блюто…

— Ви знаєте англійську? — перебив Ангель.

— О-о, значно краще, ніж французьку, — зрадів той. — Слухайте мене уважно. Щойно на «Грайливих лялечок» зробила наліт поліція. Мадам Блюто встигла подзвонити сюди. Можете мені вірити. Ваші телефонні розмови записуються, тільки зараз я відключив апарат. Ваш особняк блокували. Двоє поліцейських в машині на бульварі, а ще двоє відрізали відступ через сад. Є ордер на ваш арешт. Все, я поспішаю…

— Чекайте! — загорлав Ангель. — А що з Блюто?

— Її заарештовано.

У трубці клацнуло, і Ангель зі злістю кинув її.

— Кепські справи, Кларенс… — Щоки в нього побіліли, і це було настільки дивно, що полковник посміхнувся. Ангеля пересмикнуло. — Нема підстав для веселощів!

Грейт поклав йому руку на плече.

— Я чув усе. Але в нас ще є час…

— Поліція оточила будинок.

— Спробуємо прорватися. — Полковник оглянув кімнату. — Зараз ви, Франц, підійдете до вікна і почнете роздягатися. Потім вимкнете світло.

— Для чого?

— Робіть, як сказано! — гримнув Грейт.

Ангель знизав плечима, але підійшов до вікна, знімаючи піджак. Затим потягнувся до торшера, смикнув вимикач.

— Я зрозумів вас, — прошепотів у темряві, — поліцейські думатимуть, що ми лягли спати.

Грейт трохи відсунув віконну штору, визирнув. Підкликав Ангеля.

— Бачите, де їхній автомобіль? — тицьнув пальцем. — Метрів за п'ятдесят від дому…

— Так, усі виходи відрізано.

— Покличте Густава! — полковник непомітно перейшов на начальницький тон.

Ангель в брюках і майці вискочив до передпокою. Навшпиньках перебіг коридор і покликав пошепки:

— Гу-уставе… Ти чуєш мене, Густаве?

Той валявся на дивані, переглядаючи ілюстровані журнали. Підхопився одразу.

— Чого вам?

— Йди-но сюди. І тихіше.

Полковник стягав із себе піжаму просто в коридорі.

— Нас оточили, Густаве! — Той потягнувся до задньої кишені. — Ні, чекай… Зараз спробуємо непомітно сісти в машину. Ти відчиниш ворота. За нами піде поліцейський «паккард», ти затримаєш його. Автоматна черга по шинах… Відходь, десь перебудь ніч, а завтра зателефонуй рудому, він влаштує тебе.

Густав кивнув і витяг із-за шафи автомат. Зайняв позицію біля виходу з будинку.

— Жодних речей! — попередив Грейт Ангеля. — Лише гроші, папери і гляньте, аби не. лишилося нічого, що могло б навести їх на наш слід.

— Я не такий дурний… І не тримаю в себе нічого компрометуючого.

— Не подумайте тільки увімкнути в своїй кімнаті світло.

Ангель ображено пирхнув:

— Я не дитина.

Грейт вихопився до себе на другий поверх. Вирішив не вимикати світла і пересувався по кімнаті так, щоб його тінь не падала на вікна. Пробрався навкарачках від шафи до столу, уважно переглянув вміст валізи, відібрав усі папірці, фотографії, документи, лишивши тільки білизну й одяг. Перевірив кишені в костюмах і плащі, натяг поверх темної сорочки спортивну куртку, взув туфлі на товстій каучуковій підошві. Пістолет поклав у зовнішню кишеню куртки. Ще раз уважно оглянув кімнату й спустився до Ангеля.