Гіркий дим. Міст

Він обійшов машину й запитав коротко:

— Глушник?

— Глушник, — ствердив Дорош.

— Юшки хочете?

Дорош насмішкувато зиркнув на горбоносого: що й казати — оригінальний привід для знайомства. Але той не збентежився і пояснив з гідністю:

— Я виконроб цього будівництва, і звуть мене Андрієм Сергійовичем. — Помовчав трохи й перепитав: — То юшки хочете?

— Дякую, але якось…

— Ходімо, — категорично перебив виконроб, — бо охолоне.

Вони попрямували до вогнища. Біля нього сиділа дівчина, що видзвонювала в рейку. Вона вже встигла скинути комбінезон і наділа скромну кофтину. Юрко дивився на неї закохано, і дівчина раз по раз відповідала йому сяйвом своїх синіх очей.

Поїли смаженої риби, приправленої саламуром — часником, розтовченим із сіллю й залитим оцтом. Вгамувавши перший голод, посиділи трохи, чекаючи, коли настоїться юшка. Андрій Сергійович закурив люльку і, вказавши чубуком на нові бетонні опори, що йшли через річку, сказав задумливо:

— Я почав війну з того, що висадив тут міст… Побачивши, як перезирнулись Юрко з дівчиною, Дорош зрозумів, що їм ця історія давно відома.

— Саме цей міст? — запитав він недовірливо.

— Ну, звичайно, не цей… — засміявся Андрій Сергійович. — Якщо вже висадив, то… — махнув рукою. — Чого-чого, а висаджувати навчився. Тут і особливого вміння не треба.

— Андрій Сергійович до війни жив у цьому місці, — пояснив Юрко.

— Ми ледь встигли закласти вибухівку… — Виконроб випустив цілу хмару диму і, дивлячись, як втягується він у теплий струмінь повітря над вогнищем, додав: — Висадили міст під самісіньким носом у гітлерівців.

— А той, — показав Дорош на міст, по якому рухались автомобілі, — не ви зводили?

Виконроб похитав головою.

— Коли його будували, я командував саперним батальйоном у Східній Пруссії. Сам ставив такі переправи. Дивно, тридцять років протрималась, ніколи б не подумав…

— Щоліта ремонтували, — уточнив Юрко.

— А тепер збудуємо красеня на двісті років! І назвемо його, — виконроб хитро скосив око на дівчину, — «Наталя». На честь нашої практикантки.

— Ви й скажете… — зашарілась дівчина. — І де це ви чули про такі назви?

— А ми будемо основоположниками. Щоб і через двісті років знали, що цей міст зводила Наталя.

— Облвиконком не затвердить, — спокійно заперечив Юрко. — Наш голова вам таку Наталю пропише, що й думати перехочете.

Тишу, яку порушувало тільки потріскування дров у вогнищі, розірвав гуркіт мотора. Неподалік зупинився потужний самоскид. З кабіни вискочив високий чубатий хлопець.

— Голодний, як чорт! — гукнув ще здалеку. — Давай, Юрку, велику миску…

Він підійшов до вогнища, з цікавістю зиркнув на Дороша, подав йому руку й назвався:

— Микола.

— Затуливітер, — уточнив Андрій Сергійович, — наш шофер і передовик. Вони разом з Юрком в армії служили, торік демобілізувалися і, ось бачите, досі не розлучаються.

— Скоро розлучимось, — заперечив Юрко.

— Це чому ж? — щиро здивувався виконроб.

— Закінчимо міст, і я на Атомоград. А в Миколи інші плани.

— А я думав, ви разом…

— Е-е… — махнув рукою Микола, — мені й тут добре.

— Казав, що в інститут вступатимеш…

— Роздумав.

— Чого?

— Не всім же бути розумними.

— Це він у мій город, — посміхнувся, аніскілечки не образившись, Юрко. — Різні в нас зараз виходять лінії.

Микола відірвався від миски.

— Ти на мою лінію не кивай, — сказав він твердо. — Ще невідомо, в кого краща. Ну гаразд, вступив ти в інститут… Вечорами все книжки й книжки, голова од них пухне. А я за цей час фундамент під будинок вивів. Поки ти інститут закінчиш, у мене знаєш який дім буде? Два поверхи, ясно?

— Ну й що?

— А те, що за ці роки я свою жизнь влаштую.

— Жінку в хаті посадиш?

— Посаджу. За мене будь-яка піде.

— Не бреши, — вставила Наталя. — Не будь-яка.

— Я ще подумаю, яку взяти. У мене вдома все буде.

— Буде, — погодився Юрко, — працювати ти вмієш.

— Отож, — зрадів Микола, — я — робітник, і руки в мене до роботи сверблять. Ось ти інститут закінчиш, скільки одержуватимеш? Та я вдвічі більше за тебе виб’ю!

— Вигідні рейси ти любиш, — зауважила Наталя.

— Ну й вози собі… — засміявся Юрко. — Тобі цікаво — вози. Я що, заперечую? Шофери скрізь потрібні, й бути тобі передовиком отут вічно. А ми з Наталею Атомоград будуватимемо. Краще б з нами поїхав.

— На голе місце?

— Звичайно, тут у тебе вже фундамент, а там — барак… Трохи поживемо в бараках, а збудуємо чотирнадцятиповерхові!

— Дай ще юшки, — простягнув миску Микола. — Я тебе знаю. Ти на своєму чотирнадцятому не житимеш. Знов кудись завієшся.

— Цікаво! — ствердив Юрко. — Цікаво всюди побувати.

— А я сад біля хати посаджу. Знаєш, який сад у мене буде!

— Яблуками пригостиш?

— І грушами, й вишнями, — цілком серйозно відповів Микола, але не витримав і зареготав: — Ти ще до мене приїдеш.

— Звичайно, приїду, — погодився Юрко. — А поки що махну в Атомоград. Андрія Сергійовича туди переводять… Візьмете з собою?

— Я тебе, Юрку, всюди візьму.

— А мене? — запитала Наталя.

— Закінчиш інститут, приїдеш до мене начальником.

— Куди мені, — повела плечима дівчина, — ви так багато знаєте!

— Ти знатимеш більше, — зітхнув виконроб. — Ми, коли вчилися, про кібернетику й лічильні машини навіть не мріяли…

— Не прибіднюйтесь. А хто вчора бандероль одержав? Технічні новинки?

— Мушу… Не відставати ж від вас!

— От бачите, — усміхнулася дівчина. Вона лягла на брезенті горілиць, підклавши під голову руки, стежила за світлою цяточкою, що рухалася далеко в небі, й усі також мимовільно перевели погляди туди, де виблискував на сонці реактивний літак. На землі вже сутеніло, і язики полум’я ставали все яскравіші.