Ге, людина з Моого

Зала ледь затемнена, сцену освітлюють рефлектори. Там діється щось незвичайне. Я вирішив спершу знайти наших дітей, а тоді спостерігати за сценою.

Незабаром я знайшов їх. Вони сидять самі в ложі неподалік од сцени.

— Ну, як ви тут? Не нудьгуєте? — питає Йозіфек, коли ми сідаймо поруч них в оксамитові крісла.

Геленка прикладає палець до уст, щоб ми не галасували, а Ладіслав показує на сцену, щоб ми теж дивилися.

Артист у білій єдвабній сорочці і в темних панчохах поставив на стіл стілець, на нього другий, третій. Стільці йому кидає помічник у синій формі з золотими гудзиками.

— Гоп! — каже артист, і помічник кидає стілець.

— Цей номер зветься «Людина без нервів», — шепоче Йозіфек.

Артист стоїть на четвертому стільці, гоп, летить п'ятий, він хапає його, поволі й старанно ставить на хисткій піраміді стільців, хоче його випробувати, сідає, стілець зненацька хилиться, артист скрикує й летить сторч головою.

Публіка зойкнула, вся зала миттю підхопилася. Що сталося?

— Анічогісінько, — бурмоче Йозіфек. — Це його трюк. Він натренувався падати з п'ятого стільця.

Артист удає, що впав через нещасливий випадок, обмацує, себе, чи цілий, навіть мить вагається, немов утратив уже певність. Але потому все ж таки зважується і знов підіймається по стільцях нагору.

Публіка не відає про ці хитрощі й аплодує його хоробрості й успіху. Людина без нервів уклоняється з п'ятого стільця, гоп, нагору летить шостий стілець, гоп, сьомий, кожного з них артист ретельно вирівнює, ставить. Тепер це все справді не жарт — піраміда хилиться то в один бік, то в другий, як щогла на хвилях.

Чи бачили ви коли-небудь, як на стрімку скелю здирається альпініст? Приблизно так страхує себе Людина без нервів, кожен наступний сантиметр свого стрімкого сходу; здається, вже вичерпано всі можливості, і все ж таки вона знаходить їх. Тільки в альпініста скеля не хитається. Людина без нервів скоріше схожа на муху.

Гоп, артист хапає дев'ятий стілець. Цей стілець має тільки задні ніжки. Навряд щоб артист сів на ньому. Та він сідає й починає розгойдуватись.

Тепер у залі дихає хіба артист і, може, ще Йозіфек.

Усю цю споруду зруйнував би навіть гучний звук. Замість радіти, що вона тримається під ним купи, артист випробовує її, розгойдуючись на стільці, сидіти на якому непросто і в стані спокою.

Під час антракту нам було гаряче, бо ми до останньої хвилини гучно плескали в долоні. Після таких овацій артисти охоче виконують нові номери, але від Людини без нервів ми не могли цього й сподіватися. Може, вона мала поставити іще один стілець? Куди? Піраміда й так була аж до самої стелі. Ладіслав так повеселів, що усміхався навіть своєму бранцеві.

— А тепер? Що буде тепер? Та, Йозіф-ку? — запитав він.

— Тепер буде Кароліна.

— Хм. — Відтак удався до Геленки. — Ти радієш, капосне дівчисько?

— Ще й питаєш.

— В такому разі, я ще дужче, — признався Ладіслав.

Раділи й хлібороби, які сиділи в залі й ще ніколи не бачили Кароліни.

Задзеленчав дзвінок, пригасли люстри, спалахнули рефлектори, під стелею щось зашурхотіло, й додолу почала спускатися трапеція, залізна жердка на двох линвах.

Досі мені здавалося, що Кароліна найгарніша з усіх людей і що я ніколи не побачу когось гарнішого.

Та ось на сцену вибігла дівчина, в тисячу раз чарівніша за неї. Це, звісно, теж Кароліна, але така ніжна, така легенька, така щасна.

На ній зелене трико зі срібною лускою, волосся перев'язане срібною биндою. В такому строї вона могла б сидіти на троні й панувати над русалками. Замість цього вона сідає на трапеції, що разом з нею підіймається до шатра зали. Замість цього вона крутиться, тримаючись за трапецію однією рукою, щоб розважити публіку та своїх друзів у ложі.

— Тепер увага, — каже Йозіфек. Він звертається до сестрички, не до нас. Не дивиться на неї з тим холодним спокоєм, що дивився на Людину без нервів. Я бачу, що в думці він разом з Кароліною робить ті самі вправи. Злегенька підводиться зі стільця, коли Кароліна повисла за п'яти й розгойдала трапецію. Тихо лічить. Опалі Каролінині кучері мають над залою, срібна луска блищить, аж очам боляче, а Йозіфек тихо лічить.

Геленка не витримує цього видовища й відвертає очі. Ладіслав притискає кулаки до щік, Йозіфек шепоче:

— Сім, вісім.

Коли трюк скінчився і Кароліна сидить уже на трапеції й дякує з височини за бурхливі оплески, ми всі втираємо піт. Але попереду іще важчий номер. Кароліна розгойдує трапецію, злітає на ній до самої стелі і раптово спускається, зачепившись підборіддям за жердку, а руки відвівши назад.

Тепер ми вже знаємо, на яку «роботу» привезли сюди Кароліну. Отже, її покликання — висіти маленькими п'ятами або підборіддям на тоненькій поперечці, проноситись запаморочливим півколом над прірвою, десятки разів падати глибоко вниз, десятки разів злітати високо вгору. Йозіфек совається на стільці, летить разом з сестричкою, відлічує півкола, все буде добре, неодмінно мусить бути добре. Але я все одно дивуюся, що він не заборонить своїй тендітній Кароліні в такий жахливий спосіб заробляти собі гроші й славу. Щодо мене, то я стократ волів би дивитися, як вона друкує на машинці.

Геленка підвелася й почала шукати виходу з ложі. Я пішов слідом за нею, щоб у разі потреби допомогти їй.

В коридорі вона сказала мені:

— Ге, мені зробилося недобре.

— Це пройде, Геленко. Ми більш не будемо дивитися.

— Та я ж не дивилася. Мені раптом здалося, що зараз станеться лихо.

— Нічого не станеться, не бійся. Кароліна вміє вгорі ходити чи то пак літати. Ходімо вип'ємо чогось прохолодного.

— Ге, я мала на оці інше лихо, — мовила Геленка по дорозі до буфету й зупинила мене. — Недавно в школі ми страхали одне одного, що було б, якби на нас раптом упала воднева бомба. Тільки бух — і в одну мить нам каюк, від нас геть нічого не зостанеться. Про ваші промені ще ніхто не знає. А мені там у ложі раптом здалося, що зараз упаде бомба або що вже летять ваші промені. Цілий світ закам'яніє, як у «Сплячій красуні», Кароліна повисне за п'яти, той, хто п'є пиво, закам'яніє з кухлем біля уст, ми на. цих оксамитових стільцях, а може, лишимось живі, але закам'яніємо і все закам'яніє, і все закам'яніє — ху, мені знов робиться недобре.

З зали долинули гучні оплески, і здалеку здавалося, що там лопотить дощ. Геленка зблідла, їй підігнулися коліна. Я відніс її на ослінчик під стіною й не відходив од неї ані на крок, утішав, гладив по голові.

— Не бійся, — повторював я, — не бійся, Геленко. Ти носиш у своєму серці багато доброти, як і всі люди. Не станеться, не може цього статися, щоб загинув світ; Усе жорстоке щезає з землі, діти завше мають більше розуму й радості в житті, ніж їхні батьки, отож світ стає дедалі розумніший і безпечніший. Твоя земля не допустить цього, справедливі держави не допустять цього. Не бійся нічого, Геленко, століття минатиме за століттям і мільйони століть цей світ обертатиметься між сонцем і зірками, ясний, теплий і живий. Ти теж проживеш свій час, зазнаєш, що таке сльози і страх за життя, що таке надія й одчай. Усього звідаєш, і хтозна, може, іще діждешся, коли люди стануть безсмертні.