Голубий пакет

— Ясно, — відповів Дмитрієвський, підсідаючи до стола.

Бакланов відсунув папери та книги вбік і розгорнув карту.

— Пам'ятаєте, про що повідомляв Чорноп'ятов у передостанній телеграмі? — спитав він.

— Приблизно. Щось про новий ворожий аеродром.

— От-от. Сьогодні над Горєловим літав наш розвідник, — Бакланов розгладив карту ребром долоні, підвівся і схилився над нею, — Він блискуче провів аерофотозйомку. Дані Чорноп'ятова підтвердились. Отут (він показав кінчиком олівця) вони спорудили фальшивий аеродром. На ньому близько сорока диктових макетів літаків. А ось тут (кінчик олівця перебрався ліворуч) приховано справжній аеродром. До нього прокладають вузькоколійку. Це дуже цікаво. Колії на станції Горєлов забиті составами…

Дмитрієвський з належною увагою слухав свого начальника, але не розумів, яке відношення мають дані повітряної розвідки до поставленого перед ним завдання.

Бакланов догадувався про це, але не хотів починати розмови з кінця.

— Ясно? — спитав він.

Дмитрієвський кивнув, але погляд його виказував нерозуміння.

— Командуючий наказав, — вів далі Бакланов, — викинути вашу групу в момент серйозної обробки з повітря горєловського аеродрому і залізничного вузла. Поєднати, так би мовити, дві корисні справи: під гуркіт бомбардування в загальній метушні німці не помітять, як вас викинуть.

Дмитрієвський схопився.

— Чудово. Це найкраще, про що можна мріяти! — вигукнув він. — Ви знаєте, як я тепер зроблю?

— Догадуюсь.

— Я стрибну перший, а люди приземлятимуться на мої сигнали. Група сконцентрується в одному місці.

— Гаразд, — зробив висновок полковник. — У вашому розпорядженні, вірніше в розпорядженні пілота, досить буде часу, щоб зробити не один, а кілька заходів на викидання.

— Цілком правильно.

— І німці навряд чи стануть на перешкоді. Їм буде не до вас. Командуючий посилає одинадцять бойових машин. Вони там влаштують такий фейєрверк!..

— Уявляю!

— А тепер — до роботи. Де ви маєте намір приземлитися?

Капітан потягся до карти, придивився і показав на контури великої галявини в лісному масиві. Бакланов побарабанив пальцями.

— Там, де спустилась Юлія Василівна? Відставити! Не годиться. Проторені стежки не завжди приводять до мети. Що ви втрачаєте, коли спробуєте приземлитись ось тут, на п'ять кілометрів південніше?

Дмитрієвський, не відриваючи від карти очей, неквапливо згодився.

— Вирішено. Ваші дальші дії?

Капітан доповідав:

— Як тільки зберу групу, радирую вам, а діяти почну з ранку. Підшукаю надійне місце для базування групи, для прийому літака, потім перевірю підступи до міста. За моїми розрахунками, на це піде весь завтрашній день. Надвечір спробую пробратися до міста. — План непоганий, — схвалив Бакланов. — Але поміркуйте ось над чим: чи не можна, перш ніж іти до міста, захопити «язика»? Хоча б з місцевих. Через нього треба точніше вияснити обстановку в місті. Зробити це не так уже й складно. Шосе не охороняється, рух по ньому невеликий. Але, — він підняв палець, — «язика» не відпускати від себе аж до кінця операції.

— Розумію!

— Далі?

— Спробую зв'язатися з Готовцевим.

— Відставити! — сердито заперечив Бакланов і ляснув долонею по столу. — Тут особливо повторюватись не можна. На Готовцева йшла Юлія Василівна… Хай Готовцев навіть благополучний — все одно. Ідіть на Чорноп'ятова.

— Слухаю…

— Особливо уважними будьте в лісі. Сигнал тривоги Юлія Василівна подала з лісу. Не виключена можливість, що гітлерівці обплутали його засідками, секретами. А може, десь поблизу від її висадки розташована секретна резиденція чи офіцерська школа або склади. Все може бути. І ніякої гарячки, ніякої поспішності. Зрозуміло?

— Так точно.

Бакланов вийшов із-за стола.

— А зараз ходімо поговоримо з вашими людьми…

47

Тюрма знаходилася в північно-західній частині міста, на самому кінці жилих кварталів, напроти колишнього лісоторгового складу. За тюремною стіною лежав пустир, а ще далі, на колишньому дослідному полі, стояла зенітна батарея.

Два тюремні корпуси, розташовані паралельно один одному й спотворені маскувальним камуфляжем, ледве виділялись на фоні зоряного неба. Територію тюрми оточував п'ятиметровий цегляний мур, посипаиий зверху осколками скла й обнесений колючим дротом. По кутках височіли сторожові вишки з прожекторами.

Об одинадцятій годині вечора у дворі тюрми коротко рявкнув глухий сигнал автоцистерни. Важка залізна брама повільно розчинилась. Мигнувши щілинами замаскованих фар, дві арештантські машини викотилися з двору і помчали до міста.

Від тюрми до гестапо було не більше як три кілометри. За чверть години машини з'явились на центральному міському майдані, пересікли його і завмерли біля сірого кам'яного будинку…

Вартовий біля дверей натиснув кнопку дзвінка в стіні. Ворота негайно розчинились навстіж, впустили машини у двір і зачинились.

Автоматники оточили машини і, коли конвоїри відчинили дверці кузовів, почали викликати арештованих на прізвище.

Першою викликали Готовцеву. Юля швидко стрибнула на землю, жадібно вдихнула повітря, глянула на тихе чорне небо, всіяне зірками, і, заклавши руки за спину, попрямувала до приміщення.

Після ранкової розмови з Герцем суперечливі думки ще й досі хвилювали її. Вчинок Герца здавався їй неприродним. Навіть коли він справді антифашист, коли він зв'язаний з німецьким або партизанським підпіллям, він не повинен ставити на карту своє становище і своє життя заради однієї російської дівчини, про яку йому майже нічого не відомо. Він не повинен піти на таку небезпечну авантюру, не маючи уявлення про важливість її бойового завдання. Адже він жодним словом не натякнув, що знає про мету її приїзду до міста. А якщо так, то заради чого він рискує власною головою? Куди він гне? Що він робитиме тепер, одержавши її згоду?

— Стій! — скомандував вартовий, і Юля здригнулась. — Обличчям до стіни!

Вона послухалась.

Автоматник кашлянув, підтягнувся і постукав у масивні двері.

48

Об одинадцятій годині десять хвилин ночі заревли мотори літака. Група Дмитрієвського піднялася в повітря. Зробивши коло над аеродромом, літак ліг на бойовий курс і незабаром зник у пітьмі. Бакланов провів його поглядом, закурив і звернувся до командира авіаполку:

— Скоро?

Командир глянув на годинника з світним циферблатом і відповів:

— Хвилин через п'ятнадцять.

— Почекаю, — вирішив Бакланов, і вони вдвох повагом пішли прогулятися полем.

Аеродром, укутаний нічною темрявою, оживав. То там, то тут виникав рокіт моторів, і незабаром усе злилося в суцільний важкий гул, від якого дрижала земля.

— Зараз бомбардувальники підуть, — сказав командир полку.

Над аеродромом злетіла вгору синя довгохвоста ракета, на мить освітила все навколо і, розсипавшись на дрібнесенькі зірочки, згасла. Перша приземкувата машина, пригинаючи траву, промчала мимо, за нею друга і через однакові проміжки часу — решта дев'ять. Від гулу дзвеніло у вухах. Потім він почав слабшати, розчинятися в пітьмі.