Господар

— Нехай, — казав Сава. — Нехай.

Він дивувався, що діти знали більше за нього, тобто їм була відома таємниця народження з безформного шмаття вологої червоної глини чоловічка, чи ласка, чи ще когось дивовижного. Глина оживала під їхніми пальцями. Створивши щось, діти не берегли його, а легковажно м’яли, щоб зліпити іншу річ. Вони ліпили подобу світу, однакового в кольорі, але розмаїтого в формах. І цей світ гинув. Якби дати їм силу, діти б зруйнували всесвіт і створили його заново. Сава цього боявся. Він знав ціну часові й роботі. Все мало приносити плоди. І водночас тішився, бо таким чином діти пізнавали світ, руйнуючи його. А він пізнавав — будуючи.

Сава зрозумів це тоді, коли врятував кілька фігурок, підсушив їх і випалив у печі, щоб вони стали довговічний ми. Їх уже не можна було зім’яти і не так легко розбити, але вони не цікавили дітей, бо ті не могли уже нічого додати. Сава приніс фігурки Вітерниці, і та поставила їх на полицю, і вони стояли там багато років поруч з білою чашкою.

Після буднів наставали свята, а після свят будні. Найменша дочка уже збирала яблука і складала їх у кошик, а Сава ніяк не міг дочекатися, коли заб’ється під серцем дружини інше маленьке серденько. Він почав менше звертати уваги на дітей і більше думав про Вітерницю. Кликав її гуляти, але вона брала дітей з собою. Сава мучився від того, проте мовчав, тільки дивився на дружину, наче побитий. Як він хотів, щоб вона знову стала неповороткою, трохи дратівливою, щоб він виконував усі її забаганки, щоб ночами він прокидався від дитячого плачу, першим кидаючись до колиски!.. Та Вітерниця прудко бігала, пораючись по хаті, і стан її лишався тонким, а поцілунки не пахли молоком.

Досі вона народжувала дітей, бо так хотілося їм обом, а тепер цього хотів один Сава, і хотів страшенно, однак всі його спроби переконати Вітерницю розбивались об її впертість. Вона не відштовхувала Саву, не ухилялась від його пестощів, але не народжувала дитини. Може, вона захворіла? Сава ледь не занедбав роботи, добре, що старші діти уже допомагали. Сушив собі голову, як допомогти цій жінці, котра замкнулась у собі, а може, чекала чогось страшного. Його неспокій передався і їй: навіть коли вона спала, Сава чув, як нерівно й голосно б’ється її серце. Він цілував її там, де воно билося. Намагався заснути, але й уві сні чув те биття, наче по вимощеній камінням стежці бігли ласки. Тоді чоловік вставав, підхопив до вікна, чекаючи, доки розсіється темрява.

В одну з таких ночей йому спало на думку перехитрити Вітерницю: вкрасти її від дітей на якийсь час, щоб вона знову відчула в ньому опору.

Треба було скласти план і подбати про лад на час їхньої відсутності. Сава повеселів: робота горіла в його руках. Він не відчував утоми і понавигадував дітям повно казок, в яких розповідалося про зачарованих дівчат і хоробрих лицарів, які звільняли їх з-під чар. Він сміявся, жартував, діти липли до нього, як мухи.

«Ага, — думав Сава, хитро посміхаючись у бороду, яку тепер щотижня підрізав. — Вони можуть без тебе обійтися».

Стояли м’які, лагідні дні теплої осіні, котра тривала якийсь тиждень ї сонячно намагалась втримати землю при допомозі павутиння. Діти ловили сріблясті ниточки, рвали їх, тільки трава не могла вирватись з павутинного полону.

Одного вечора Сава з Анастасом довго шепотілись у кутку саду. Потім взялись за ручки кошика з яблуками і статечно пішли в дім. Пізніше Сава приготував теплий відвар з трав окремо для дітей і окремо для Вітерниці. Він трохи почував себе злочинцем. Коли дружина міцно заснула, Сава трохи походив по подвір’ю, востаннє наводячи лад. Зірки йому присвічували, деякі з них падали за темною хмарою саду і гасли там.

Ох і розсердилась вранці Вітерниця, коли прокинулась у солом’яній хатинці в горах коло джерела!

— Хіба ти забула, що сьогодні свято? — сказав Сава. — У свято треба відпочивати… Бери їж яблука…

Сава затуляв спиною вхід, і Вітерниця збагнула, що потрапила в пастку.

— Який ти хитрий, боже мій милий! Але я все одно за тебе хитріша.

— Чому?

— Тому, що я жінка.

Саву не вдовольнило це пояснення.

— Ходімо погуляємо, — запропонував він нарешті.

Вони вибрались з хатинки, оточеної скелями.

— Давай виліземо на скелю. Звідти видно все як на долоні.

Але Вітерниця, ступнувши кілька кроків, задихалась. Сава вніс її на вершину скелі ще й пожартував:

— Відвикла? Все внизу та внизу.

Він обняв її, щоб підтримати, і вони глянули в той бік, де мав бути їхній дім. У долині клубочився туман, але верхівки дерев уже світились від сонця.

Більше Сава не дозволив Вітерниці дивитись туди, повернув її лицем на північ, де сріблився степ, порожній і сумний. Жінка здригнулась:

— Як страшно, що ми самі й такі беззахисні. Ти знаєш, як це зветься?

— Як?

— Самотність.

— Самотність? — перепитав Сава. — Звідки ти знаєш це слово?

— Знаю.

— Більше не кажи його, а уяви собі, що колись цей степ наші діти засадять деревами і засіють зерном.

— Ти в це віриш?

— Звичайно.

— Мене іноді мучить заздрість, що ти такий спокійний.

— Заздрість?

— Заздрість схожа чимось на самотність: і тоді, і тоді відчуваєш власне безсилля.

— Ми сильні, Вітернице.

– «Сильні»… Я, мабуть, скоро помру…

— Я це не раз чув.

— Це правда, Саво.

Сава обережно почав зносити Вітерницю донизу і тут посковзнувся, і вони ледь не звалились на гостре каміння. Сава злякався ще більше, ніж дружина. Ноги враз обм’якли і серце спинилось.

— Я хотів тебе трохи злякати, — через силу посміхнувся він, — щоб ти не казала дурниць.

Наступного дня, вранці, вони повертались додому. Вітерниця йшла трохи смутна.

— Мені соромно перед дітьми… Вони ж усе розуміють.

— Зі мною ніколи такого не було, — сказав Сава і додав: — Але ще буде!

— Ні, не буде.

— Ти уже одного разу казала «ні», - поцілував Сава дружину в сплутане волосся.

Діти грались на подвір’ї і не одразу їх помітили, так захопились грою. Саві хотілось спати, але після сніданку він набрав соломи, пішов з нею у майстерню і до обіду плів нову колиску.

Все частіше він сідав на спочинок і дрімав. Втім, йому стало менше роботи. Сини підростали й допомагали: чистили стайні, косили траву, поралися коло городини… Найстарший, Анастас, силою вдався у батька, але робив тільки те, що йому казали. Тітус понад усе любив майструвати: вічно длубався в майстерні, доки не здивував усіх пристроєм, що викопував картоплю. Все, що Сава робив досі сам, мали поділити між собою його діти. Він терпляче очікував, що кожен з них вибере. Дівчатка допомагали матері. Це найбільше тішило Саву, бо Вітерниці вкрай був потрібен відпочинок. Вона носила це дитя не так легко, як інших. Сава примушував її спати довше, посилав гуляти, але дружина далі річки не заходила. Сідала десь на камені, і останні промені сонця золотили їй волосся. В її постаті, ході з’явилось щось надто спокійне, аж до приреченості. Сава зрозумів, що це буде остання їхня дитина, осіння їхня дитина, зачата там, де найперший син: серед нестерпної тиші й запаху сухої трави, серед невимовної ніжності й сліз. Вітерниця вдруге плакала перед ним — і на цьому коло замкнулося. А що буде далі — Сава не хотів думати. Він сміявся, посміхалась і Вітерниця, не заводячи про це мови. Завжди між ними була таємниця, і тому вони жили так довго разом, ніколи не набридаючи одне одному. Сава не знав інших жінок, крім Вітерниці. Його дочки не мали в собі нічого таємничого. Тепер вони жили в окремій кімнаті, яку прибрали на свій лад, і без кінця шили й перешивали собі одежу. Дивлячись на це, Вітерниця сумно зітхала. Чому? Він став приносити квітки не тільки для Вітерниці, бо бачив, як приємно це дівчаткам.

Він чекав, коли в його домі пролунає перший крик новонародженого, коли Вітерниця потребуватиме тільки його, а Сава клястиме те, що спричиняє їй стільки болю.

А коли усе скінчиться і дружина засне, він знову хотітиме її мук, бо життя мусить народжуватись у муках, інакше ніхто не знатиме йому ціни.

Настала весна. Сава брав Вітерницю з собою і змушував її ходити, бо це було конче потрібно в її стані. Вона йшла неохоче, воліла сидіти коло теплої груби й дрімати. Якось навіть розплакалась.