Господар

Ця темрява змушувала до божевільних вчинків. Я увімкнув світло, знайшов у шафі рушницю, якою полюють птахів. Наклав повні кишені патронів, уважно перечитав інструкцію. Треба було гідно завершити день народження.

Я поліз на дах, на свій скляний дах. Став на світлому квадраті наче на порожнечі. Дивно, як я не провалився.

Вгорі були зірки, Селія і, може, Земля. Я підняв рушницю й вистрелив не цілячись. Довго стріляв у небо, відчуваючи, як здригається приклад і німіють руки.

То була добра рушниця. Стріляла беззвучно, не полохала птахів.

IV. Похорон джеля

Тут, на висоті десять тисяч метрів, немає вітру. Його створюють спеціальні пристрої, але це не рятує від головного болю. Мій сусід, которому десь під сімдесят, впав у паніку. Йому таки кепсько, аж позападали очі. Він вирвав у мене з рук кисневий апарат, який я приніс з аптечки, наче це був еліксир молодості.

Я дивився в ілюмінатор на мишачого кольору хмари і намагався думати про Міранду, вчителя, траву й дерева. Мені мало доводилось літати. Здебільшого це траплялось уві сні — та й то зовсім низько над землею. Мабуть, моїх Предків на Землі недовго доводилось переконувати в необхідності переселення. Вони б залюбки пішли пішки на Ерідан, якби це було можливо. Я чув, що тоді в усіх кінотеатрах Землі крутили фільми з чудовими пейзажами нашої планети, де на зелених луках паслися прегарні створіння — ласки з ніжним м’ясом (вказувався вміст білка, жирів та вуглеводів). У землян, мабуть, слинка текла: самі вони їли казна-що. За п’ятсот років, ясна річ, не збереглися ті фільми, де про кожен кадр багатозначно говорилося: «Тут іще не ступала нога людини». Може, й тепер є отакі місцини.

Я б узяв з собою Міранду, і ми жили б там. Ми б дуже рбережно поводилися: не ламали гілок, не смітили, не бруднили б воду. Міранда не боялася б і жорстоких людей. Я боявся б за неї і за себе. Ми навчилися б розуміти одне одного, навчилися б розуміти мову квітів, риб, птахів. У нас ще так їх багато. Лише п’ятсот років ми живемо на цій планеті.

Вчитель лише б посміявся. Авжеж, я тільки-но закінчив школу і з моєї голови ще не вивітрився той оптимізм, який нам уперто й наполегливо прищеплювали. Наша педагогіка ніяк не вженеться за реальним життям. Колись перших переселенців найбільше хвилювало, чи не народяться їхні діти потворами й недоумками, а може, взагалі не народяться. Тому кожну новонароджену дитину зустрічали з шалелою радістю. Існував культ дитини, ще такий сильний двісті років тому, коли з’явився Сава.

Ми вже почали приземлятись, точніше — падати. Я вже зараз не дуже схильний до мандрів, завжди кваплюся додому, наче хтось там чекає. Але я ніколи не допущу, щоб мене чекали. Це — нестерпно. Колись настане час, що всі, кого я любитиму, будуть зі мною і ми ніколи не розлучимось. Міранда збожеволіла від чекання. Їм мало було мене одного.

Господи, як же не хочеться вилазити!

Я допоміг вийти старому. Йому вже полегшало, і він іронічно спитав:

— Чи не до Оракула, юначе?

— Ще не знаю, — здвигнув я плечима. — А… ви там були?

Старий зайшовся якимось дерев’яним сміхом:

— Балаган!

Я подивився услід старому. Назустріч йому поспішала худенька, маленька бабуся. Вони поцілувалися, взялися за руки й повагом рушили до аеровокзалу.

День чудес почався. До центру я доїхав пневматичним поїздом. У нашому місті не було такої гігантської кишки, всередині якої мчали вагони, підстрибуючи на зупинках, наче кролики. Люди видались мені якимись переляканими. Мабуть, всі вони знали наперед власну долю й не мали права її міняти. Це мене трохи спантеличило, і я вирішив поблукати. Поснідав у кафе просто неба, де тихо грала музика, і тут же надумав піти в Музей Пам’яті. Мені легше буде уявити собі Саву, коли побачу речі тієї епохи ї хоч крадькома помацаю.

Я був у цьому Музеї ще зовсім дитиною. Ми їздили туди з учителем. Він розповідав такі дивовижні речі, що я слухав з роззявленим ротом. Можливо, через те невдовзі його примусили покинути викладання. Я ще мало тоді тямив, був просто закоханий в учителя. Однокласники шуміли, сміялись. Пам’ятаю, як учитель, блідий, з краплями поту на чолі, не розповідав, а наче молився. Він не міг уявити, що комусь байдуже до історії нашої планети й історії Землі.

Мені довелось питати, де Музей. Це охоче пояснила якась літня жінка в скверику, відкритому всім вітрам. Вона сиділа без будь-якого заняття, наче чекала мене.

— Ви з провінції?

Я трохи знітився, але ствердно кивнув.

— В провінції люди не такі зіпсовані.

Жінка зітхнула.

— Це не місто, а дім розпусти. Головне, що уряд навіть заохочує різні паскудства. Вважають, що вони сприяють народжуваності. Аякже! Дітками піклується держава. Якби держава ще сама їх робила. Колись так і буде…

Я почервонів, але не посмів утекти.

— Вибачте, хлопчику, я стара жінка і вільна говорити прямо. То тобі, кажеш, в Музей Пам’яті? Либонь, і я піду з тобою.

Вона обсмикнула сукню лілового кольору, поправила потріпаний капелюшок з новенькою стрічкою, і ми пішли.

— Слухай, а навіщо він тобі здався? Я не знав, як відповісти їй простіше.

— Ну, мене цікавить те, що було триста років тому…

— Як-то, що було? Сава. Я ще тоді мріяла полетіти на Селію, щоб допомогти йому садити квіти й дерева. Але батьки не пустили, вважали, що непристойно молодій дівчині жити поряд з чоловіком, з яким вона навіть не заручена. Зараз з такого б сміялися. До того ж Сава мав роман з якоюсь аристократкою. Вона втекла з дому ради нього. Ти ж не повіриш, що я була четвертою в екіпажі Артура Сігайра?

— Але ж це було п’ятсот років тому! — не витримав я.

— Хіба я такою старою виглядаю? — посміхнулася жінка.

Справді, вона непогано збереглася. Мала всі зуби, волосся майже не сиве. В молодості вона, напевно, була дуже гарною.

— Та ні… - промимрив я.

— От бачиш! Що мені п’ятсот років! Все, що в книжках пишуть, то брехня. Я була четвертою, і ласків помітила вперше теж я. Артур любив тримати нас в лещатах, але на мої вибрики заплющував очі. Вони ж, коли прилетіли, боялись носа з корабля висунути і пояснювали, що охороняють його від шпигунів. Я одразу збагнула, що тут людей чортма. Все так і дихало чистотою. Мені закортіло одягнутись в біле плаття й прогулятись до моря. Але у космос таких речей не беруть. Я просто казилась, доки не здогадалась спорожнити аптечку. Всілась шити плаття, й більше мене нічого не обходило. Артур аж пінивсь од люті, але знав мій характер. Я не боялась ніякого суду на цій планеті, а на Землю вертатись не збиралась. Стефан єдиний мене розумів, проте не суперечив командирові. Чоловіки звикли до муштри. Я робила, що заманеться. Ходила в гості до ласків, малі ласенята тулились до мене, ми бавились разом… А потім Артур і Дмитро заткнули мені рота і силоміць потягли в корабель, зачинили в коморі і не випускали доти, доки корабель не стартував. На Землі мене віддали під суд, звинуватили в егоїзмі й чаклунстві і спалили на вогні…

— Але ж тоді вже не спалювали на вогні!

— Звідки ти можеш знати? Хіба ти там був? — згорда відказала стара.

Справді, звідки я можу знати, що діялось півтисячі років тому?

— Синку, я стільки всього пам’ятаю, а мене називають божевільною. В кого є хоч трохи клепок в голові, того мусять лікувати. Ходімо, я тобі покажу тих, кого теж хотіли лікувати свого часу!

Вона так несподівано сказала «синку», що в мене боляче стиснулось серце. Я відчинив перед нею важкі двері. Будинок був старовинний, прикрашений вітражами, але занедбаний. Видно, сюди рідко приходили. Я б сам не піднявся по тих вогкуватих, темних сходах, що вели на горішні поверхи. Йшов слідом за жінкою, не спускаючи очей з її кістлявої. спини. На другому поверсі були картини й скульптури, вивезені колись з Землі. Жінка спинилась на мить перед різьбленими дверима, наче вагалась. Тоді я перший переступив поріг. Вона засміялася. Спалахнуло світло у великій старовинній люстрі з кришталевими підвісками, від чого кімната одразу стала просторою. В нас не малювали таких наївних картин, де все було як насправді, здається, інших теж не малювали. Я принаймні ніколи не чув про художників, які б володіли пензлем. У нас конструювали об’ємні зображення, схожі на привидів, котрі з’являлись, коли комусь того хотілось. Я стояв, не насмілюючись підійти до жодної з картин. Звідкись полинула музика, яка ставала щораз голоснішою. Це була дуже стара музика, дуже сумна і неймовірно повільна. Під її впливом я нарешті почав рухатися. Картини були затулені чорними завісами з товстої тканини. Я підійшов до найбільшої, заплющив очі і смикнув завісу. А коли розплющив їх, все навкруги було залите червоним сяйвом. Перед старим з довгою білою бородою і дивовижно лагідним лицем стояв на колінах хлопець у дранті, з порепаними п’ятами. Плечі в нього здригались від ридань. Та хіба я спроможний описати цю картину?! То швидше було вікно, заглянувши в котре уранці, забуваєш найпрекрасніший чи найстрашніший сон. Картина означала так багато, що, здавалось, не означала нічого. Старий був богом, а босий нещасливець — Савою. Жінка проказала твердим голосом:

— Цій картині більш як півтори тисячі років. Називається вона «Повернення блудного сина». Намалював її Рембрандт… Один чоловік мав сина. Той пішов з дому ще в юності, витратив гроші, здоров’я, молодість. І, коли повернувся, батько простив йому все. Глянь, сонце уже заходить…

Вона лагідно взяла мене за плечі й повела з кімнати. Я ще раз озирнувся — і тоді не витримав, кинувся назад, одну за одною відсмикуючи завіси. Кімната повнилася людьми з неспокійними обличчями, повними страждання й радості, людьми, які жили дві тисячі років тому, «в епоху дикості й варварства». Ті самовдоволепі людці, що їх я зустрічав кожного дня, — оце було виродження, деградація.