Гра в бісер

Якось, коли вони пасли череду недалеко від міста, один пастух, повернувшись звідти, розповів, що там готуються до великого свята: старий володар Равана зовсім підупав на силі й призначив день, коли його син Нала заступить його і буде проголошений раджею. Дасі закортіло побувати на тому святі, глянути на місто, про яке в нього з дитинства майже не збереглося спогадів, послухати музику, подивитися на святкову процесію та на змагання юнаків із вельможних родин, захотів хоч раз опинитися в незнайомому світі городян і можновладців, про який так часто розповідалося в легендах та казках і який начебто — чи це, може, теж була тільки легенда, казка або й просто вигадка — колись давнимдавно був і його світом. Пастухам наказано привезти до палацу масла для святкової жертви, і, на радість Дасі, старший пастух доручив йому та ще двом хлопцям вирушити до міста.

Вони надвечір прибули до палацу, і брахман Васудева прийняв у них масло, бо це під його наглядом приносили жертви, проте юнака він, звичайно, не впізнав. Потім троє пастухів жадібно кинулись у вир святкових розваг, уже з самого ранку побачили, як під проводом брахмана почався жертовний обряд, як підпалили цілу купу золотавожовтого масла і вгору, в безмежжя, знялися довгі омахи полум’я і хмара масного диму, на втіху трьом десяткам богів. Бачили вони й святкову процесію слонів з позолоченими балдахінами над кріслами, де сиділи їздці, бачили прибрану квітками колісницю раджі й самого Налу, чули оглушливу барабанну музику. То було чудове, розкішне видовище, але трохи й кумедне, принаймні таким воно здалося молодому Дасі. його запаморочив, зачарував, сп’янив галас, оздоблені колісниці й коні, вся ця розкіш і чванькувате марнотратство, захопили танцівниці, що танцювали перед колісницею раджі, стрункі та гнучкі, мов стеблини лотоса, приголомшило велике, гарне місто, а проте захват і радість не завадили йому глянути на все це досить тверезо, очима пастуха, що, властиво, зневажав жителів міста. Про те, що насправді це він первородний, що в нього перед очима помазали, освятили і проголосили володарем його брата по батькові Налу, якого він зовсім забув, а насправді він, Даса, мав би їхати на оздобленій квітками колісниці, він не думав. Але молодий Нала нітрохи не сподобався Дасі, здався йому нерозумним і недобрим, надто розпещеним, огидним у своєму марнославстві й самозакоханості, він залюбки встругнув би якусь штуку цьому коронованому блазневі, провчив би його, але не мав такої нагоди, та й скоро забув про нього, — тут і без Нали було на що подивитись і що послухати, було з чого посміятись і потішитись. Городянки були дуже гарні і вміли так зухвало глянути, так повести плечем чи сказати слово, що в наших пастухів кров закипала в жилах; того дня всі троє наслухалися такого, що воно потім ще довго дзвеніло їм у вухах. Щоправда, жінки озивалися до них глузливо, бо городяни, ставилися до пастухів так само зневажливо, як і пастухи до них. Проти гарні й дужі, вигодовані молоком і сиром хлопці, що майже цілий рік перебували на повітрі, дуже сподобались городянкам.

З того свята Даса повернувся вже не хлопцем, а досвідченим юнаком і почав бігати за дівчатами, не раз через них встряючи в запеклі бійки з іншими юнаками. Невдовзі вони перейшли з чередою в іншу місцевість, де були широкі луки і багато озер, зарослих очеретом та бамбуком. Там Даса зустрів дуже гарну дівчину, на ім’я Праваті, й шалено закохався в неї. Вона була дочкою одного орендаря, і Даса так покохав її, що забув про все на світі, від усього відмовився, щоб тільки її здобути. Коли через деякий час пастухи погнали далі череду, він не послухав їхніх застережень і порад, попрощався з ними і з життям пастуха, яке досі йому дуже подобалося, осів на місці й домігся того, що таки одружився з Праваті. Він сіяв і жав на полі в свого тестя просо й рис, допомагав йому в млині і в лісі, збудував для своєї дружини хижу з бамбука, обмастив її глиною і нікуди не випускав звідти Праваті. Яку величезну силу має кохання, коли воно змушує юнака зректися своїх колишніх радощів, товаришів і давніх звичок, змінити своє життя і змиритися з жалюгідним становищем приймака серед чужих людей! Лице і постать Праваті променіли такою вродою, такою обіцянкою радощів кохання, що Даса, крім неї, нічого не бачив, цілком їй віддався і справді зазнав великого щастя в її обіймах. Кажуть, начебто жінка причаровувала навіть декотрих богів і святих, вони не. випускали її з своїх обіймів днями, місяцями, роками, зливалися з нею, цілком віддавшись насолоді, і забували геть про все. Такої долі й такого кохання бажав собі й Даса. Та йому судилось інше, і щастя його тривало недовго, навіть не цілий рік, та й той рік був заповнений не самим тільки щастям. Дасі довелося спізнати багато чого іншого — дошкульних докорів тестя, ущипливих жартів братів Праваті і примх її самої. Та щоразу, коли він ішов до неї на постіль, усе це забувалося, здавалося нічим, так його чарувала її усмішка, так йому солодко було пестити її струнке тіло, так розквітав тисячами квіток, вабив тисячами запахів і прохолодою препишний садок її молодого тіла.

Ще й року не тривало щастя Даси, як у тій місцевості раптом зчинився галас і неспокій. Спершу з’явилися верхи посланці із звісткою, що туди прибуває молодий раджа на полювання, а тоді приїхав і сам раджа Нала з мисливцями, кіньми й цілим табором, служники поставили намети, всюди іржали коні, лунали мисливські роги. Дасу той гармидер не цікавив, він працював у полі, в млині і намагався не зустрічатись із мисливцями й людьми раджі. Та коли він одного разу повернувся додому й не застав там дружини, якій суворо заборонив у ці дні виходити надвір, серце його стислося, і він здогадався, що надходить якась біда. Він побіг до тестя, але й там не знайшов Праваті, і ніхто начебто її й не бачив. Дасі стало ще тяжче на серці. Він обшукав весь город, поле; день, два тільки те й робив, що бігав від своєї хижі до житла тестя й назад, очікував на неї в полі, спускався до криниці, благав, гукав її, манив, проклинав, шукав її сліду. Врешті найменший брат Праваті, ще хлопчина, признався, що вона в раджі, живе в його наметі, хтось бачив, як вона їхала верхи на його коні. Даса прихопив із собою пращу, що лишилася в нього ще з тих часів, коли він був пастухом, подався до табору раджі й засів на дереві, чекаючи слушної хвилини. Як тільки йому здавалося, що намет Нали на мить лишався без охорони, чи вдень, чи вночі, він скрадався до нього, та щоразу надходив вартовий, і йому доводилось відступати. І ось одного разу Даса побачив зі своєї засідки, як раджа, — він знав його в лице і не злюбив ще від того свята в місті, — сів на коня й кудись поїхав, а коли згодом повернувся, сплигнув на землю й відкинув запинало намету, Даса встиг помітити, що його привітала там молода жінка, і, впізнавши в ній свою дружину Праваті, мало не впав з дерева. Тепер він уже впевнився, що дружина зрадила його, і на серце йому ніби наліг камінь. Великого щастя зазнав він у коханні з Праваті, але тепер платив за нього не меншою, а може, ще й більшою мукою; він бачив, що втратив своє щастя, і душу йому пекло почуття гніву і образи. Так воно й буває, коли хтось спрямує всю свою любов на щось одне, бо, як він утратить його, навколо все завалиться і він залишиться сам серед руїни.

Цілий день і цілу ніч блукав Даса навколишніми лісами, і тількино спинявся перепочити, як нестерпне горе знов гнало його, виснаженого, далі, він не міг не рухатися, мусив кудись бігти, хоч би й на край світу, хоч би й з цього життя, що втратило для нього всю свою вартість і красу. Проте він не побіг далеко, світ за очі, а все кружляв поблизу того місця, де спіткало його лихо, неподалік від своєї хижі, млина, поля і намету раджі. Кінець кінцем він знов сховався в кроні дерева, що здіймалося над наметом і, сповнений жалю й палючої жадоби помсти, причаївся там, наче голодний хижак у засідці серед листя. Так він просидів до тієї хвилини, задля якої зібрав останні свої сили: поки раджа вийшов з намету. Тоді він обережно зсунувся з дерева, крутнув пращу і поцілив ненависного ворога камінцем просто в лоб. Той упав горілиць і так і лишився лежати, навіть не ворухнувшись. Навколо начебто не видно було нікого; бурю пристрастей і солодкої помсти, яка шаленіла в серці Даси, на мить заступила глибока тиша, дивна й страхітлива. На той час, коли біля вбитого заметушилися слуги й зчинився галас, Даса вже вибрався з табору і зник у зарослому бамбуком видолинку.

Поки Даса злазив з дерева, поки, немов у трансі, крутив пращею, посилаючи смерть, йому здавалося, ніби він знищує і своє власне життя, ніби з нього виходить остання сила, ніби разом із смертоносним камінцем і сам він летить у прірву, ладний загинути, аби тільки ненависний ворог упав хоч на мить швидше за нього. Але тепер, коли після його вчинку несподівано настала миттєва тиша, жадоба до життя, яка була зовсім згасла в ньому, відтягла його від краю прірви, повернула його розумові й тілові первісний інстинкт, що звелів йому шукати лісу та бамбукових заростей, наказав утікати й ховатись. І, тільки вже сховавшися, вже уникнувши першої небезпеки, він усвідомив, що сталося. Коли він, знеможений до краю, сп’янілий від свого вчинку, опустився на землю, хапаючи ротом повітря, голова його проясніла, і, протверезівши, він найперше відчув огиду й розчарування, що сам залишився живий. Та тількино він відсапався, тількино минуло запаморочення від швидкого бігу, як те прикре почуття млявості змінилося впертістю, жадобою до життя, і знов його опанувала нестямна радість від того, що він зробив, Скоро неподалік від нього зчинилася метушня, почалися пошуки й гонитва за вбивцею, яка тривала цілий день, і його не знайшли тільки тому, що він не ворушився в своїй схованці, а шукачі, боячись тигрів, не дуже хотіли заглиблюватись у гущавину. Даса трохи поспав, тоді прокинувся, полежав, дослухаючись до галасу, потім поплазував далі, знов перепочив, а третього дня після свого вчинку вже перебрався через пасмо перших пагорбів, без упину підіймаючись дедалі вище в гори.

Бездомне життя кидало Дасу по всіх усюдах, він почерствішав, збайдужів, але й став розумніший і покірніший долі, а проте часто вночі йому снилася Праваті, його колишнє щастя чи те, що йому здавалося щастям, часто снилося також, що його переслідують, що він тікає. То були страшні, тяжкі сни, наприклад, такий: він тікає нетрями, а позаду б’ють у барабани й сурмлять у мисливський ріг переслідувачі, він мчить через ліс, через мочар, через колючі кущі, через хисткі, трухляві містки і щось несе, якийсь тягар, пакунок, щось загорнене, сховане, таємниче, він тільки знає, що нізащо не повинен випустити з рук цю коштовну річ, що це щось дуже цінне й крихке, якийсь скарб, може, вкрадений і завинений у клапоть барвистої тканини з брунатночервоним і синім візерунком, як на святковій сукні Праваті, — і от він з цим пакунком, скарбом чи здобиччю тікає, змучений повсякчасними небезпеками, продирається крізь густе гілля, скрадається попід навислими скелями, повз гадючі кубла, перебирається по страхітливо вузеньких кладках через річки, що кишать крокодилами, і нарешті, зацькований і виснажений, зупиняється, смикає за шнурок, яким зв’язано пакунок, розплутує один за одним вузлики, розмотує тканину, дістає звідти тремтячими руками скарб, і виявляється, що то його власна голова.

Він жив ховаючись, весь час у дорозі, вже, властиво, не тікав від людей, але уникав їх. І ось одного дня мандри завели його на зелені пагорби, що здалися йому особливо гарними й веселими, вони ніби вітали його, наче були його давніми знайомими: ось лука з буйною, вкритою цвітом травою, що легенько погойдувалась на вітрі, ось острівець верболозів серед неї, — Даса впізнав їх, і вони нагадали йому про ті веселі, невинні часи, коли він ще не знав кохання, ревнощів, ненависті й жадоби помсти. Це були місця, де він колись пас череду з товаришами; найкраща пора його молодості дивилася на нього з далеких глибин безповоротності. Солодким смутком відповіло його серце тим голосам, що привітали його тут: свіжому вітерцеві, який перебирав сріблясте листя плакучої верби, бадьорій похідній пісеньці веселого потічка, пташиному щебетові й басовитому гудінню золотавих джмелів. Усе тут звучало рідним притулком, домівкою, і для нього, звиклого до кочового життя пастухів, ще жодна місцевість не здавалася такою своєю, рідною.

З цими голосами в серці, які вели його, ні на мить не кидаючи самого, з почуттями, схожими на почуття людини, що повернулася додому, Даса мандрував тим благословенним краєм, уперше за ці моторошні місяці не як чужинець, не як переслідуваний, засуджений на смерть утікач, а з відкритим серцем, ні про що не думаючи, нічого не бажаючи, цілком віддавшись тихій радості цієї хвилини й цього оточення, захоплено вбираючи його в себе, щасливий, але й трохи здивований самим собою і тим новим, незвичним, уперше і з таким захватом пережитим ста3ном душі, цією безкорисливою відкритістю, позбавленою нетерпіння радістю, цією уважною і вдячною готовністю втішатися всім побаченим. Із зелених луків його потягло до лісу, в затінок дерев, у пронизаний сонячним промінням присмерк, і тут почуття, що він повернувся додому, ще зміцніло й повело його стежечками, які ноги немов знаходили самі, аж поки він, перейшовши високу папороть, що густим підліском здіймалася під деревами, опинився біля маленького куреня і побачив перед ним йога, що непорушно сидів на землі, того самого, якого він колись крадькома спостерігав і якому носив молоко.

Даса стояв, ніби щойно прокинувся від сну. Тут усе лишилося таким самим, як було, час тут не спливав, тут ніхто не вбивав і не страждав, тут, здавалося йому, і час, і життя застигли, затверділи навіки, мов кристал. Він дивився на старого, і до його серця вернулися подив, любов і туга, які він відчував, коли побачив його вперше. Він оглянув курінь і подумав, що його треба було б трохи полагодити, поки почнуться дощі. Потім він зважився обережно підступити ближче, зайшов до куреня, озирнувся й побачив, що там майже порожньо: постіль із листя, сулія з сухого гарбуза з водою і порожня ликова торба. Даса взяв торбу, подався в ліс і нашукав там трохи плодів та їстівного коріння. Тоді взяв сулію і набрав у неї свіжої води. Оце й усе, що тут треба було робити. Так мало людині потрібно для життя. Даса сів на землю й поринув у мрії. Він був задоволений цим тихим відпочинком, мріями в лісі, задоволений самим собою, голосами своєї душі, що привели його сюди, де він колись іще хлопцем дістав невиразне уявлення про душевний спокій, щастя й домівку.

Так він і залишився в мовчазного йога. Міняв йому постіль з листя, вишукував у лісі поживу для них обох, потім полагодив курінь старого й заходився неподалік споруджувати другий, вже для себе. Старому він начебто не заважав, хоч, властиво, не можна було зрозуміти, чи той його взагалі помітив. Підводячись після самозаглиблення, йог або йшов до куреня й лягав спати, або щось їв, або вирушав на коротку прогулянку до лісу. Даса жив біля святого, як служник живе біля великого пана чи, швидше, навіть як домашня тварина — свійський птах або мангуста — поруч з людиною, даючи якусь користь, але майже не впадаючи в око. Дасі, який довго був утікачем, ховався, жив у непевності, з нечистим сумлінням і з думкою про переслідувачів, це спокійне існування, легенька праця й сусідство іншої людини, що начебто зовсім не помічала його, якийсь час були дуже корисними: вночі йому вже не снилися страшні сни, і часом він на півдня або й на цілий день забував, що з ним сталося. Про майбутнє він не думав, а якщо, бувало, й прагнув чи просто хотів чогось, то тільки одного: залишитись тут, перейняти від йога таємниці самітницького життя, стати самому таким самітником, спізнати науку йогів і їхню гордовиту невразливість. Він дедалі частіше почав наслідувати позу старого, так само непорушно сидів, схрестивши ноги, так само дивився кудись у невідомий, позареальний світ, не сприймаючи того, що його безпосередньо оточувало. Але він швидко втомлювався, руки терпли, спина боліла, йому не давали спокою комарі або починала свербіти, аж ятритись, шкіра, він тоді совався, чухавсь, а нарешті й зовсім підводився. Проте часом бувало й інакше: тіло його неначе ставало порожнє, невагоме, він ніби ширяв, як іноді ширяєш уві сні, коли досить тільки легенько відштовхнутися від землі, і ти вже летиш, мов пушинкаВ такі хвилини Даса передчував, як воно буває, коли ширяєш отак довгий час, коли тіло й душа скидають свій тягар і линуть, підхоплені подихом більшого, чистішого, осяйного життя, підносячись і зливаючись із потойбічним, позачасовим і незмінним. Проте хвилини так і лишалися хвилинами, а передчуття — тільки передчуттями. Розчарований, знов повертаючись до звичного свого життя, Даса думав, як було б добре, коли б старий узяв його в учні, втаємничив його в свої вправи і в своє мистецтво, зробив з нього йога. Але як досягти цього? Здавалося, старий ніколи не помітить його, ніколи не перемовиться з ним жодним словом. Здавалося, він був не тільки по той бік днів і годин, лісу й куреня, а й по той бік слів.