Измена. ZRA DA made in Ukraine
Шрифт:
Надворі падав зрадливий млявий сніг, який принесе не білу красу на деревах і дахах, яку нібито обіцяє, а чорну грязюку на асфальті, заляпані ноги, огидну вологу всюди.
Але поки що мерехтіння дрібного снігу заворожує і зваблює шукати якийсь додатковий вимір у сірому просторі знайо мих вулиць. Дмитро повільно рушив у бік кав’ярні, де призначено зустріч. Він прийде раніше, їй іще треба доїхати з лівого берега, можна не поспішати. Кав’ярня тільки почала працювати. Bін сів біля вікна з чашечкою кави, насолоджую чись ранковим спокоєм,
Терміновими замовленнями його поки що не завантажують.
Дуже людяно. Раніше саме він мав розбиратися з тими клієнтами, які хотіли за свої гроші протягом трьох днів зро бити з громадської вбиральні віллу зі скульптурами. А між іншим, уперше подумав він, яка аґенція приводила до ладу колишнє приміщення Івана Раєвського? Ох і роботи в них було! А ще, може, там і справді якесь згубне місце…
– Привіт!
– на якусь мить йому стало боляче від перерваних думок.
– Ти так швидко?
– Ой, дуже повільно, на мосту Патона була пробка!
– Катерина вказує йому на срібний автомобіль за вікном кафе, який вона, мабуть, придбала за гроші, привезені з за океану.
– Вітаю! Ти тепер зовсім сучасна жінка нового типу!
Як виявилось, перебуваючи за океаном, Катерина не лише в теорії, але й на практиці вивчала життя й побут жінок працівниць там і тут, підробляючи у двох родинах приби ральницею і розписуючи півнями та соняхами скрині й стіни у хатах особливо патріотичних представників української діаспори.
– Дмитре, прийми мої співчуття! Не знаю, помирилися ви з Веронікою чи ні…
– Не помирилися… - він мало не сказав Катерині, що розпочав примирення вже після її смерті, але стримався.
– Я думаю, тобі зараз дуже погано! Не раз згадувала, як ми шукали її рік тому…
– Так, ти була одна з небагатьох, з ким я міг спілкуватися тоді…
– Дмитре, чому померла Вероніка?
– Від грипу. Якесь ускладнення. Набряк гортані.
– І у вас нема підстав вважати, що… - Є підстави вважати…
– Тоді слухай, що я тобі розповім. Cкажи мені, ти не навідуєшся до того місця, де жив твій тесть? Там тепер ресторан і зал ігрових автоматів.
– Я там нічого не забув…
– А я саме там була після повернення.
– До речі, як тобі їздилось?
– Ну от же ж, от!
– Катерина знову показує на срібне авто за вікном на знак того, що їздилося їй добре.
– Радий за тебе. Хай хоча б комусь буде добре в цьому світі. То яким вітром тебе занесло в колишній дім мого, як ти висловилася, тестя?
– Дмитро відзначив, що сам уперше вжив слово «тесть» стосовно Івана Раєвського.
– У мене була мрія продати свою «бетонку» на лівому березі і купити невеличку хатку біля Дніпра. І коли я ходила дивитися квартиру, я завітала до того кафе, яке відкрилось у тому приміщенні. Випила чашечку кави, згадала все, що ти мені розповідав про те подвір’я і про те підворіття, і вирішила поспілкуватися
з офіціантом чи з буфетницею, мовляв, ви тут недавно, як вам ведеться… І мені сказали, що колишні мешканці квартири твого тестя частенько навідуються до них бити вікна, вимагають, щоб їх поселили в їхнє законне помешкання, а один тип навіть показував форму номер три, де він записаний. Той тип себе іменував сином ґенерала Раєвського.– Ґенерала Раєвського?
– Так! Я запам’ятала те гучне ім’я. Шляхетне прізвище в алкогольно кримінальному контексті - такого не забудеш.
– Дякую, що ти розповіла мені про це.
– Я подумала: а що як це тобі в чомусь допоможе. Адже все на світі пов’язане між собою. І особливо в цьому місті.
Коли мене запросила одна жінка розписати для неї скриню півнями, виявилося, що то рідна сестра однієї з моїх гіпоте тичних свекрух, я ще раз подумала про плутанину київських зв’язків і згадала тебе…
– Так, Київ - велике село. І моя братова Лариса Лаври ненко - теж твоя давня знайома?
– Так! І вона тобі щось переповідала про мене?..
– Кате рині стало трішки незручно. Дмитро відчув це, і змінив тему:
– Я хочу сказати тобі, що санітаркою в лікарні, де померла Вероніка, також була жінка з компанії мого… цього самого… тестя. А Вероніка і Вікторія, як виявилось…
– Вікторія - твоя дочка?
– Так. Вони, коли пішли від мене, то примудрились налагодити стосунки з дідом.
– Себто з Раєвським?
– Так, з ним. Потім продали оті його апартаменти чи то фірмі, чи то власникові кафе, який купив їм трикімнатну квартиру неподалік від Львівської площі.
– Молодці! Розібралися в ситуації! А діда кинули?
– Як це - кинули?
– Ну… залишили на вулиці?
– Ні, діда вони забрали з собою, але невдовзі він помер.
– Відірваний від рідного Подолу, від милого серцю середовища. Це й призвело до передчасної кончини…
Вже вдруге він чує сьогодні цей протокольно мелодра матичний штамп. І взагалі, він саме думав про дім Раєвського на Подолі, коли прийшла Катерина і розповіла про загадко вих мешканців, які мали там свій жалюгідний притулок. До з’яви двох нахабних паній, котрим мало було «бетонки» на околиці. Котрим захотілося в центр міста - за чийсь рахунок.
– Тобто, Дмитре, твоя дружина стала власницею нерухо мості в Києві?
– Саме так.
– І потім загинула, як тобі здається, не своєю смертю?
– Так.
– Ну то ти можеш бути певним! Це тобі НЕ здається, а так воно і є! За нерухомість люди підуть на будь який гріх! І на зраду, і на вбивство!
– Тобто ти вважаєш, Вероніка знайшла передчасну смерть - він мало не сказав «кончину» - через те, що заволо діла квартирою, на яку мали право ще й інші люди…
– Може, вони й не мали ніякого права, але, як то кажуть, претендували. Вони собі там пили гуляли і горя не знали…
– Горе вони, мабуть, знали…