Измена. ZRA DA made in Ukraine

Це тривало ще місяць. Але коли вона врешті решт віддалася йому оголеною, то відразу віддала й усе, що відкладала на кооперативну квартиру.

Тепер таких жінок уже немає. Тепер почалася доба Великого Блуду. Для цих нових молодих жінок зв’язок з мужчиною вже не є подією! В першу ж ніч ведe до себе, якщо має куди, і віддається так пристрасно, що здається: вся твоя.

Але на ранок виставляє геть, іноді без сніданку, бо поспішає до офісу на восьму.

Невже теплота в стосунках між чоловіком і жінкою назавжди пішла в минуле разом із портретами Брежнєва та переписаною від руки Анною Ахматовою? Він знав Ахматову напам’ять, оскільки ще якихось п’ять шість років тому шлях у ліжко до інтелігентних жінок ішов через поезію. В останні роки перед падінням того життя йому траплялися націо нально налаштовані панії, для роботи з якими не вистачало російського Срібного віку. Тут уже було не обійтися без Ліни Костенко. Довелося опанувати найпопулярніші зразки її лірики. Власне, свій останній притулок, де він затримався на кілька років, він зорганізував собі в домі такої національно просунутої дами. Вона жила з того, що примудрялася зоргані зовувати якісь елітні акції широкого спрямування, а його тримала при собі для солідності. Відростила йому бороду, зробивши його невпізнаваним для попередніх, цінувала його високу духовність і чоловічі чари. Але потім та сорокарічна мадам відчула в собі сили для тридцятилітнього адміністра тора і вигнала підстаркуватого коня просто на вулицю. Він важко пережив її зраду. От уже два роки він тиняється по друзях і по найнятих хатах, звідки тікає, не заплативши, безнадійно шукаючи аналогічне місце, де можна було б пристати надовго. І нещодавно пригледів гніздечко, але варто було йому спитати про ціну того гніздечка в середмісті, як йому сказали, що то не його справа. Такого приниження він давно не знав. Він не здавався, носив квіти, намагався декламувати сонети Шекспіра - занадто спокусливе трапи лось гніздечко. Але все даремне. Іноді він навіть ночує в машині, у цьому «Рено» кольору гнилих вишень, який має шикарний вигляд хіба що для власників «Жигулів». Або для тих, хто взагалі не має коліс.

Але треба щось робити. Здаватися ніколи не можна. Ще буде свято й на його вулиці - до речі, дуже актуальне прислів’я, оскільки нині він знову залишився На в у л и ц і в прямому значенні цього cумного вислову.

Дмитро попросив Катерину, якщо вона нікуди не поспі шає, підкинути його до лікарні, де померла Вероніка. Він вирішив довідатись про графік чергування баби Зосі - наві що відкладати на потім, якщо майже все вже зрозуміло?

Вони мовчки їхали проспектом Перемоги. Сніг більше не йшов. У повітрі висіла сіра імла. Було незрозуміло, чи морозно надворі, чи тепло.

– Ось тут зупини будь ласка.

– Я можу тебе почекати. А потім підвезу тебе далі.

– Не варто, Катю. Я можу бути довго.

– Гаразд, дзвони! Щасти тобі в розшуку! А як надумаєш, можемо піти разом у те кафе на Подолі!

Він знайшов той корпус і той вхід, куди заходив ввечері - це було, так, це було всього навсього минулої неділі. У вестибюлі, як і тоді, баба в білому халаті миє підлогу, б’ючи відвідувачів шваброю по ногах. Тільки відвідувачів нині менше, ніж було тоді. Як і тоді, висить об’ява про епідемію грипу і про те, що відвідувачі до хворих не допускаються, тільки талончики на відвідини у комерційному віконечку - вже не за три сорок, а за п’ять двадцять. Як і тоді, він спитав санітарку зі шваброю про бабу Зосю, і та відповіла:

– Вам до кого? Тільки краще трохи пізніше, зараз іще є врачі.

– Мені не до хворих. Мені треба побачити бабу Зосю.
– Її немає.

– А ви не підкажете, коли її зміна?

– Не скажу, - сердито відповіла санітарка, знову схи лившись над своєю шваброю. Тоді Дмитро витяг гаманця, побачив, що найменші купюри були тільки по п’ять гривень, - з цієї баби вистачило б і двох. В нього виникла думка розмі няти в касі комерційного віконечка п’ятірку. Але вирішив не бути скнарою. Що вже ті п’ять гривень, як пропало життя.

Він простягнув бабі зі шваброю блакитну купюру і попросив дати інформацію про бабу Зосю.

– Вона тут більше не працює! Чесне слово! Можете в кого завгодно спитати! Із минулого понеділка! Після смерті від грипу! Вона тут раніше жила!

– Як жила?

– А отак! Просто в лікарні!

– А може, ви ще скажете, який лікар був у тої жінки, яка померла минулого понеділка?

– А в якій вона була палаті?

– У дев’ятій.

– Ходімте зі мною.

Знову санітарка ретельно замикала відро і швабру. Потім вони пішли тими самими сходами, якими його вели до Веро ніки минулої неділі. Увійшли до смердючого лікарняного коридору. Далі, щось спитавши в іншої особи в білому халаті, санітарка підвела його до дверей ординаторської зі словами:

– Ольга Павлівна. Тільки не кажіть, хто вас сюди привів.

Ольга Павлівна за довгі роки роботи з людьми засвоїла, що наступ є найкращою обороною.

– Хто вам дозволяв сюди приходити? У нас епідемія, навіть передачі заборонені! У вас є талон? Покажіть його мені!

– Якщо я куплю і знову повернуся до вас, ви мене прий мете?

– Що вам треба?
– послабила напругу лікарка.

– Я щодо Вероніки Стебелько, яка померла в ніч на минулий понеділок…

– Хто ви їй?

– Я її чоловік.

– Чоловік? І де ж ви були раніше? Де ви були, коли в неї була температура сорок і марення? Чогось я вас не бачила біля ліжка дружини! Я вас питаю, чому ви прийшли тільки зараз? Де ви були раніше?

– А де ВИ були, коли вона помирала? Старих людей виводять із того стану, з якого не вивели її!

– Дозвольте вас спитати, яка у вас освіта?

– Вища, не хвилюййтеся!

– Вища медична?

– Ні, не медична.

– Ото й воно! То звідки ви знаєте, кого з якого стану можна вивести, а кого не можна? Якщо я почну з розумним виглядом говорити щось за вашею спеціальністю, то що ви мені на те скажете? А ви мені краще скажіть, де ви були, коли треба було купувати ліки?

– Наскільки мені відомо, всі ліки були для Вероніки придбані. Скажіть конкретно, чого тоді не купили, що могло б її врятувати? А ще скажіть, де баба Зося, яка працювала у вас у вечір напередодні загибелі Вероніки?

Згадка про бабу Зосю, певне, дуже розсердила Ольгу Павлівну - Дмитро не відводив очей від обличчя лікарки, розмовляючи з нею.

– До чого тут баба Зося? І навіщо вона вам?

– А чого ви не хочете сказати, де зараз та жінка?

Ольга Павлівна зітхнула і вирішила поміняти тактику.

– Я перепрошую, як ваше ім’я і по батькові?

– Дмитро Миколайович.

– Отже, Дмитре Миколайовичу, баба Зося звільнилася минулого понеділка. Ми дуже шкодували за нею, бо вона добросовісно працювала. Але, певно, десь їй запропонували кращі умови. І вона пішла від нас шукати іншого пристано вища в цьому неспокійному житейському морі… - І ви не знаєте, де вона?

– А звідки я можу знати?

– Скажіть, а вона жила у вас в лікарні?

– Звідки ви це взяли? Так, у нас не вистачає санітарок, але ми не можемо селити їх у нас. Баба Зося була нещасна жінка, нічого не скажеш. І добра серцем, хоча й страшна зовні.

«Знаємо ми її добре серце», - подумав Дмитро, а вголос сказав:

– Тобто ви не можете нічого сказати, де тепер ця сані тарка?

– На жаль, ні. А… можна дізнатися… навіщо вона вам?

– Це вже моя справа. А тепер, скажіть мені, що могло стати причиною смерті Вероніки? Я був у неї напередодні, і вона не справляла враження смертельно хворої.

– А ви б побачили, як їй погано було за кілька днів до того! Чи ви тоді приходили до неї?

– Ні, не приходив. Ми були посварені з дружиною, і я навіть не знав, що вона в лікарні. А потім мені хтось подзво нив, ніби вона хоче зустрітися зі мною. Між іншим, ви не скажете, хто б то міг бути?

– Я вам не дзвонила. Вона могла попросити когось із хворих.

– Тут усе дуже незрозуміло з її смертю.

– Послухайте, коли була б якась найменша підозра, тут були б і слідчий, і медексперт. Вам видали довідку про смерть за підписами керівництва лікарні, а ви думаєте, ніби ми тут недогледіли вашу дружину. Для нас кожна смерть - велика неприємність!