Коли впаде темрява
Шрифт:
Тепер він у гаражі. Чує запах мастила. І ще долітає ніжний запах сіна. Газонокосарка стоїть у кутку, мов якийсь божок передмість. Він бачить прикручені до верстата лещата, старі, потемнілі, навкруг них тирса й трісочки. Далі шафа. Ковзани його дівчат лежать купою внизу, шнурки їхні білі, як ванільне морозиво. По стінах на гачках, акуратно один до одного, висять його інструменти, здебільшого знаряддя для роботи у саду й дворі, його дворі…
(Карлос. Я — Карлос.)
На верхній полиці, подалі від дітей, його рушниця 0.410 калібру, багато років не вживана, майже забута, і при ній коробка набоїв, така потемніла, що мало хто розбере на ній слово «Вінчестер», але ти розбереш, прочитаєш, і отут Сіфкіц дотямив, що перебуває в мозку потенційного самогубця. Він енергійно завовтузився, намагаючись або зупинити Карлоса, або самому вирватися з нього, однак бракло сил, хоча він й
Тепер він знову був біля лещат, у них було затиснуто рушницю, і коробка з набоями лежала на верстаті поряд із лещатами, і ножівка, він відпилював дуло рушниці, бо так легше зробити те, що він надумав, і, коли він відкрив коробку з набоями, їх там лежало дві дюжини, товстенькі зелені курдупелі з мідними задками, і, коли Карлос зарядив і заклацнув рушницю, пролунало не «кляск», а КЛАК! А в роті в нього був смак мастила й пилу, смак рушничної олії на язиці, пилу на піднебінні та зубах, а спина йому боліла, і боліла вона, як Ч’ЇБУ, так вони обзивали покинуті будинки (а інколи й ті, де хтось іще мешкав), коли він підлітком у Покіпсі шастав по них з вуличною ватагою, члени якої називали себе Диякони, це було скорочення від ЧОРТИ ЇХ БИ УЗЯЛИ, ось як боліла йому спина, але тепер, коли всі його заощадження закінчилися і Джимі Берковіц не може платити йому, Карлос Мартинес не може більше собі купувати ліків, котрі трохи вгамовували біль у спині, і не може більше дозволити собі візити до хіропрактика, котрий також трохи вгамовував біль у спині, і виплати за будинок — ай, карамба, як то кажуть, жартуючи, але він, звісно, не жартує зараз, ай, карамба, вони втратять дім, а залишилося ж менше ніж п’ять років, але вони втратять дім, сі-сі, сеньйор, і в усьому винний цей сраний Сіфкіц з його сраним ентузіазмом щодо підтримування порядку на шляху, а вигин курка під пальцем, мов півмісяць зведеного ока собаки з його невимовною тугою.
Тут уже Сіфкіц прокинувся, весь в сльозах, ним теліпало, ноги ще трималися на ліжку, але голова звісилася, волосся майже торкалося підлоги. Він виповз зі спальні і, так само повзком, рушив через вітальню. На півдорозі він віднайшов сили підвестися й дійти до мольберта під світловим люком.
На мольберті все ще стояла картина з зображенням порожньої дороги, краща, детальніша версія тієї, що була намальована внизу, на стіні в підвальному закутку. Не затримавшись на картині поглядом, він пожбурив її геть і натомість встановив шмат картону розміром два на два фути. Вхопив перше, яке йому потрапило до руки, придатне для малювання знаряддя (ним виявилася ручка «Юніболл Віжин Еліт») і почав малювати. Малював він кілька годин. У якийсь момент (як потім йому неясно пригадувалося) він захотів помочитися і одразу відчув, як гаряча рідина біжить униз по нозі. Він не переставав плакати, аж поки не закінчив картину. Аж тоді, витерши нарешті сльози з очей, відступив назад і подивився на те, що зробив.
Картина зображувала гараж Карлоса в жовтневому надвечір’ї. Перед гаражем, наставивши вуха, стояв Пепе. Собака прибіг на звук пострілу. На картині не було видно Карлоса, але Сіфкіц точно знав, де лежить його тіло, ліворуч, поряд із верстатом, до якого прикручені лещата. Якщо його дружина вдома, вона мала б почути постріл. Якщо ні — можливо, пішла на закупи, хоча, радше, на роботу — мине ще пара годин, поки вона повернеться й знайде його.
Під зображенням було криво нашкрябано: ЧОЛОВІК ІЗ РУШНИЦЕЮ.
Він не пам’ятав, як писав ці слова, але почерк був його, і ця назва для картини годилася. Ні чоловіка, ні рушниці на ній не було видно, але назва була правильна.
Сіфкіц відійшов і, сівши на канапі, сховав обличчя в долонях. Права рука страшенно боліла від довгого стискання незвично крихітного рисувального знаряддя. Він намагався переконати себе в тому, що йому наснився банальний кошмар, що картина — всього лише наслідок того сну. Що не існувало ніколи ні Карлоса, ні «Ліпід Компані», що все це — вигадки його власної уяви, розбурханої безвідповідальною метафорою доктора Брейді.
Та сни забуваються, а ці образи — бежевого кольору телефон з тріщиною на корпусі, мікрохвильова піч, таріль з бананами, собаче око — не вицвітали. Залишалися яскравими.
Єдине, що в цьому істотне, мовив він собі — це те, що я мушу покінчити з тим чортовим велотренажером. Занадто близько вже підібрався до божевілля. Якщо так триватиме й далі, то скоро дійде до того, що я відріжу собі вухо і пошлю його поштою, ні, не своїй дівчині (в мене її нема), а доктору Брейді, який винен у цьому всьому.
— Годі вже з мене того велика, — промовив він, не
відриваючи долонь від обличчя. — Либонь, краще записатися до тих «Фітнес Бойз» чи ще до якогось клубу, але з тим довбаним велотренажером покінчено.От тільки до «Фітнес Бойз» він так і не вступив і, проживши тиждень без справжнього навантаження (він ходив пішки, але це було зовсім не те — забагато народу на хідниках, а він скучав за тишею дороги на Геркимер), довше не міг протриматися. Він затримався зі здачею останньої роботи, ілюстрації в манері Нормана Роквела для кукурудзяних чіпсів «Фрітос», і йому вже телефонували і його агент, і той хлопець, що займався в рекламній агенції справами компанії «Фрітос». Такого з ним раніше ніколи не траплялося.
А ще — він не міг спати.
Яскравість отого сновидіння трохи поблякла, тож він гадав, що тільки зображення Карлосового гаража, та бісова картина, що дивиться на нього з кутка, освіжає його переживання, як дощик з розбризкувана зволожує напівзасохлу рослину. Він не міг примусити себе знищити картину (надто гарною вона була), але повернув картон і тепер зображення дивилося просто на стіну.
Того вечора він спустився ліфтом до підвалу й осідлав велотренажер. Той ледь не вмить перетворився на старенький трьохшвидкісний «Рейлі», щойно він звів очі на стінну проекцію; так знову було продовжено його поїздку на північ. Він намагався переконати себе, що його відчуття, ніби за ним щось женеться, правдива фікція, просто залишки емоцій із того сну, а після цього — навіжених годин перед мольбертом. Це подіяло на якийсь час, хоча в глибині душі він знав правду. Були ознаки того, що подіяло. Головні з них полягали в тому, що він знову почав спати вночі і поновив роботу над замовленням.
Він закінчив картину, на якій хлопці на бейсбольному майданчику пригощалися з пакета чіпсами «Фрітос» посеред ідилічного пейзажу передмістя, відіслав її з кур’єром, а наступного дня отримав від свого агента Баррі Касселмена чек на десять тисяч двісті доларів і записку. «Дорогенький, ти трохи налякав мене» — було написано в ній, а Сіфкіц подумав: «Ти не один. Дорогенький».
Наступного тижня його неодноразово відвідувала думка, що слід комусь розповісти про свої пригоди під червоним небом, але кожного разу він її відганяв. Він міг би розповісти Труді, але, якби Труді залишалася з ним, до такого б ніколи не дійшло. Сміховинною була думка розповісти про це Баррі; а розповісти про це доктору Брейді він боявся. Доктор Брейді порекомендує йому гарного психіатра раніше, ніж встигне сказати «Мінесотське багатопрофільне».
Того самого вечора, коли він отримав чек за «Фрітос», Сіфкіц помітив зміни в підвальному зображенні. Він поставив ще не заведений будильник і підійшов до стіни (з бляшанкою дієт-коки в одній руці і надійним настільним будильником «Брукстон» в іншій, вівсяні коржики з родзинками безпечно стирчать з кишені старої сорочки). Щось на картині змінилося, еге ж, з’явилося щось нове, але спершу він ніяк не міг второпати, що саме. Полічив до п’яти, заплющивши очі (давній трюк для провітрювання собі самому голови), і різко їх розплющив, так широко, що аж став схожим на людину, яка бурлескно пародіює жах. І вмить побачив зміни. Шатровидна яскраво-жовта пляма понад дверима до бойлерної зникла, зникла й купка пивних бляшанок. І небо над деревами потемнішало, набувши глибокого червоного відтінку. Сонце чи то вже низько схилилося, чи майже зайшло. На дорогу до Геркимера сходила ніч.
Треба це діло припиняти, подумав Сіфкіц, а потім: завтра. Мабуть, уже завтра.
Із цими думками він виліз на сідло й почав крутити педалі. Він чув, як у лісі, що обступив його з усіх боків, вмощувалися на ніч птахи.
І наступні п’ять чи шість днів поїздки Сіфкіца на велотренажері (і трьохшвидкісному велику з його дитинства) видавалися йому чудовими й водночас жахливими. Чудовими, бо він ніколи не почувався краще, тіло було в суперовому стані для чоловіка його віку, і він це розумів. Професійні спортсмени, вважав він, у кращій формі, але, якими б вони не почувалися щасливими від ідеальної роботи свого організму, в тридцять вісім уже наближаються до кінця своєї кар’єри, і згадка про це неодмінно отруює всю радість. А з іншого боку, Сіфкіц зможе творити комерційне мистецтво ще років сорок, якщо це йому не набридне. Хай йому чорт, навіть п’ятдесят. Ще цілих п’ять нових поколінь футболістів і чотири покоління бейсболістів з’являться і щезнуть, поки він мирно стоятиме біля свого мольберта, малюючи обкладинки для книжок, автомобільні продукти чи П’ять Нових Логотипів для Пепсі-Коли.