Коли впаде темрява
Шрифт:
Але їх там було вісім. Вісім каменів на Акермановому полі. Гарна цифра. Безпечна цифра. Я знав це. І вже не мало значення, дивлюся я на них крізь видошукач камери або просто голими очима; після того як я їх торкнувся, вони зафіксувалися. Темнішало, над обрієм сиділа вже лиш половинка сонця (я, либонь, хвилин двадцять ходив цим нерівним колом, діаметром ярдів сорок), але ще було доволі видно — повітря там було напрочуд чистим. Мене ще не відпустив переляк — щось там було таке непевне, про це там усе просто волало, відсутність пташиних голосів волала про це, — але разом з тим я відчув полегшення. Непевність я, принаймні почасти, виправив, торкнувшись каменів… і тим, що знову подивився на них. Зафіксувавши кожний на його місці у себе в пам’яті. Це виявилось не менш важливим за доторки.
[Пауза на роздуми.]
Ні,
Утримує її від того, щоб не просочилася крізь шпарини, не поглинула нас. Гадаю, кожен з нас про це знає, в глибині душі. Отже, я пішов і майже дійшов до машини — мабуть, я вже навіть торкнувся її дверцят, — аж тут щось змусило мене озирнутися. І от тоді я побачив.
[Він надовго замовкає. Я помічаю, як він тремтить. Його проймає піт. Піт блищить у нього на лобі, мов роса.]
Там виднілося щось між каменів. Усередині того камінного кола, створеного випадково або з чиєїсь примхи. Воно було чорне, як небо на східному обрії, і зелене, як трава. Воно оберталося дуже повільно, але не відриваючи від мене своїх очей. Воно мало очі. Бліді рожеві очиці. Я розумів — раціональна частка мого мозку розуміла, — що я бачу лише відблиск світла на небі, але в той же час я знав, що там є щось інше. Воно використовує те небесне світло. Використовує вечірню зорю, щоб дивитися крізь неї, і дивиться воно на мене.
[Він знову починає плакати. Я не пропоную йому «Клінекс», бо не хочу порушувати чари. Хоча я не певен, що взагалі зміг би запропонувати йому серветки, бо він і мене причарував. Те, що він описує, — навіяна маячня, і в глибині душі він сам це розуміє — «тіні, як обличчя» і тому подібне, — проте потужна маячня розповсюджується, як вірусна інфекція з чханням.]
Мабуть, я задкував, я зовсім цього не пам’ятаю; пригадую лише, як думав про те, що бачив голову якогось гротескного монстра з потойбічної темряви. І ще — якщо там є один, то мусять бути й інші. Вісім каменів ще можуть їх утримувати в облозі — ледь-ледь, — однак, якщо каменів тільки сім, вони просочаться з потойбічної темряви в реальність і поглинуть цей світ. Мені здавалося, я дивився на найдрібнішого, найслабшого з них. Мені здавалося, що воно — з його рожевими очицями на сплюснутій зміїній голові й отим, схожим на великі довгі жальця, що росло в нього з морди, — дитинча.
Воно помітило, що я дивлюся на нього.
Ця огидна істота шкірилась до мене, а зуби в неї були головами. Живими людськими головами.
Тоді я наступив на суху гілку. Вона луснула голосно, мов петарда, і заціпеніння минулося. Гадаю, нічого неможливого нема в тому, що та істота, котра вигулькнула серед кола з каменів, мене загіпнотизувала, як змія, що начебто може гіпнотизувати пташок.
Я повернувся й побіг. Кофр з об’єктивом лупив мені по нозі, і кожний його удар ніби промовляв: Прокинься! Прокинься! Геть звідси! Геть звідси! Я смикнув дверцята своєї «тойоти» і почув дзеленькіт дзвоника, котрий нагадує вам, що ви залишили ключ у замку запалювання. Мені згадався старий фільм, де Вільям Павелл і Мірна Лой [56] стоять у вестибюлі шикарного готелю, і Павелл калатає взятим зі стійки дзвоником, викликаючи портьє. Правда ж, кумедно, які дивні речі спливають у голові в такі хвилини? У кожного з нас у голові також є щось на кшталт шлюзових воріт — ось що я думаю. Вони стримують божевілля, щоб ним не затопило розум. А в критичні моменти ці ворота розчахуються і нас затоплює всяке потойбічне лайно.
56
Йдеться про шестисерійну кримінальну комедію 1934–1947 років «Худорлявий» за однойменним романом класика «крутого детективу» Дешила Геммета (1894–1961); Вільям Павелл (1892–1984) грає у фільмі роль приватного детектива Ніка Чарлза, а Мірна Лой (1905–1993) — його жінку Нору.
Я завів двигун. Ввімкнув радіо на максимальну звучність, і з гучномовців загримів рок. Грали «The Who», я це добре пам’ятаю. І ще пам’ятаю, що ввімкнув фари. Коли зробив це, ті камені, здалося, плигнули до мене. Я ледь не заверещав. Але їх було вісім, я порахував, а вісім — безпечна цифра.
[Тут знову довга пауза. Майже на цілу хвилину.]
Наступне, що пам’ятаю, — я знову на дорозі №117.
Не знаю, як я туди виїхав, чи розвернувся десь, чи здавав задом. Не знаю, скільки на це пішло часу, пісня «The Who» вже закінчилася, і тепер грали «Дорз». Господи помилуй, вони співали «Повернення у потойбіччя» [57] . Я вимкнув радіо.57
«Повернення у потойбіччя» — перша пісня з першого альбому групи «Дорз».
Гадаю, мені більше нема чого вам розповісти, доку, не сьогодні. Я виснажився.
[Так, судячи з його вигляду.]
[Наступний сеанс]
Я гадав, що враження, що його справило на мене те місце, поблякне дорогою додому — усього лише якийсь неприємний випадок серед безлюддя, авжеж? — і щойно я сидітиму у своїй вітальні, з ввімкнутим телевізором, то прийду цілком до тями. Але трапилося інше. Навпаки, відчуття катастрофи — від того, що я торкався якогось іншого, неприязного до нашого, всесвіту, — схоже, посилилося. Залишалася переконаність у тому, що я бачив обличчя — гірше того, тінь величезного рептильного тіла — посеред того камінного кола. Я почувався… інфікованим. Інфікованим власними думками, що роїлися в моїй голові. А ще я відчував себе небезпечним — так, ніби міг покликати сюди ту істоту, просто забагато думаючи про неї. А вона ж з’явиться не сама. Весь той потойбічний космос просочиться до нас, як блювотиння крізь мокре денце паперового пакету.
Я обійшов хату, позамикав усі двері. Тоді з’явилася впевненість, що, деякі я забув замкнути, і я знову їх перевірив. Цього разу я рахував: передні двері, задні двері, двері до комори, двері до підвалу, верхні гаражні двері, задні гаражні двері. Усього шість, і мені майнуло в голові, що цифра ця гарна. Не гірша за гарну цифру вісім. Це дружні цифри. Теплі. Не холодні, як п’ять або… ну, ви знаєте, сім. Я трохи заспокоївся, але ще раз усе обійшов наостанок. Так само шість. «Шість — це гаразд», — пам’ятаю, сказав я. Гадав, що після цього засну, але не зміг. Навіть прийнявши амбієн. Перед очима мені так і стояв захід сонця над Андроскоггіном, вечірня зоря, що обертається червоною змією. Туман піднімається з трави, мов язики. І істота в каменях. Оце найважче.
Я встав і порахував усі книжки у шафці в спальні. Їх виявилося дев’яносто три. Погана цифра, і не тільки тому, що непарна. Поділіть дев’яносто три на три, й отримаєте тридцять один; тринадцять ззаду наперед. Тож я приніс одну книжку з маленької полиці у вітальні. Але дев’яносто чотири лише трохи краще число, бо дев’ять плюс чотири дає тринадцять. Док, ці тринадцятки повсюди в нашому світі. А ви й не знали. Атож, я приніс ще шість книг до спальні. Ледь розпихав по полицях. Сто — це добре. Фактично це чудова цифра.
Я вже хотів був лягти, аж тут занепокоївся про полицю у вітальні. Ну, розумієте, так, ніби я обікрав Пітера, щоб заплатити Полу. Тож я порахував книжки там, їх була гарна кількість — п’ятдесят шість. Якщо скласти дві цифри, виходить одинадцять, непарне число, але не найгірше з непарних, і п’ятдесят шість ділиться на двадцять вісім — гарна цифра. Після цього я зміг заснути. Гадаю, мені снилися якісь кошмари, але, що саме, я не запам’ятав.
Минали дні, а я подумки повертався до Акерманового поля. На моє життя ніби впала тінь. Тоді я вже почав рахувати різні речі і торкався різних речей — щоб упевнитися, що розумію їхнє місцеположення у світі, в реальному світі, в моєму світі, — також я почав розміщувати речі. Завжди парно, і зазвичай колом або по діагоналі. Бо кола та діагоналі оберігають від вторгнення.
Зазвичай так воно і є. Проте не завжди. Якийсь дріб’язок може чотирнадцять перетворити на тринадцять або вісімку в сімку.
На початку вересня до мене в гості завітала моя менша дочка і зауважила, що я маю дуже втомлений вигляд. Вона спитала, чи не забагато я працюю. Також вона відзначила, що всі ті дрібнички, сувеніри, що її мати, виїжджаючи після нашого розлучення, так і залишила у вітальні, тепер розміщені, як вона це назвала, «польовими колами». Вона спитала: «Тату, щось ти на старість стаєш трохи дивакуватим, еге ж?» Ось тоді я й вирішив, що мені треба знову відвідати Акерманове поле, але цього разу при повноцінному денному світлі. Я гадав, якщо побачу все вдень, просто побачу кілька каменів, що без будь-якого сенсу стирчать кружком на некошеному лузі, я усвідомлю всю безглуздість цієї справи, а мої нав’язливі ідеї відлетять, мов пух з кульбабок під різким подувом вітру. Я бажав цього. Бо рахування, торкання і розміщення — це серйозна праця. Велика відповідальність.