Коли впаде темрява

І її, з біса, так багато.

Може, ми закінчимо на сьогодні? Я розумію, ще рано, але я дуже втомився.

[Я йому кажу, що, якщо він бажає, я можу виписати йому рецепт на седативний засіб — не дуже потужний, але надійніший за амбієн і лунесту. Якщо не перевищувати дози, ці пігулки допомагають. Він відповідає мені вдячною посмішкою.]

Гарно, це було б дуже гарно. Але, якщо ваша ласка, можу я вас про дещо попросити?

[Я кажу йому, що, звісно, він може.]

Прошу, випишіть мені тоді двадцять, сорок або шістдесят. Це вельми гарні цифри.

* * * * *

[Наступний сеанс]

[Я кажу йому, що вигляд у нього покращав, хоча це далеко від правди. Насправді він скидається на чоловіка, якого ось-ось замкнуть у спецзакладі, якщо він терміново не віднайде способу повернення на свою персональну трасу №117. Розвернутися чи здавати задом, не має значення, але він мусить забратися з того поля. До речі, і я також. Мені вже було наснилося це його поле, котре, якби захотів, я б і сам легко знайшов. Не те щоб я насправді збирався — це вже було б занадто схоже на співучасть у манії пацієнта, — але, якби схотів, знайшов би. Якось серед ночі в минулий вікенд (я теж тоді не міг заснути) мені спало на думку, що я мав би проїжджати повз нього, і не раз, а сотні разів. Бо я сотні разів проїжджав по мосту Бейл Роуд Брідж і тисячі разів повз кладовище «Безтурботні пагорбки» — у шкільному автобусі, який возив нас з сестричкою Шейлою до початкової школи імені Джеймса Ловелла [58] . Тож звісно, що я міг знайти його. Якби схотів. Якщо воно існує.]

58

Джеймс Ловелл (1819–1891) — американський поет-романтик, критик, видавець і дипломат; походив з Нової Англії.

[Я питаю, як йому спалося, чи допомогли прописані ліки. Темні кола в нього під очима кажуть мені, що ні, але цікаво, що відповість він.]

Набагато краще. Дякую. І з моїм СНС також трохи краще.

[При цьому його руки — від яких надходить правдивіша інформація — машинально розміщують вазу й коробку з серветками на протилежних кутках прикушеткового столу. Сьогодні Сенді поставила троянди. Він розташовує їх так, що вони утворюють зв’язок між вазою й коробкою. Я питаю, що було після того, як він з’їздив на Акерманове поле з позиченою камерою. Він знизує плечима.]

Нічого. Якщо не рахувати того, що я виплатив тому хлопцю з фотосалону компенсацію за його «Нікон». Невдовзі дійсно почався мисливський сезон, тож у тих гаях насправді небезпечно перебувати, навіть якщо ти вбраний з голови до ніг у щось яскраво-помаранчеве. Хоча мені не віриться, щоб у тих місцях було багато оленів, вважаю, вони тримаються подалі звідти.

Моє СНС-лайно спливло, і я почав знову нормально спати вночі.

Тобто… майже кожної ночі. Траплялися, звісно, сновидіння. У снах я завжди опинявся на тім полі, намагався витягти камеру з трави, але трава її тримала. Чорнота розпливалася з кола, мов олія, а коли я дивився вгору, бачив небо, розколене зі сходу до заходу, і з тієї тріщини лилося жахливе чорне світло… живе якесь світло. І голодне. В цю мить я зазвичай прокидався, весь залитий потом. Іноді з криком.

Потім, на початку грудня, до мене в офіс надійшов лист. На конверті був напис ПЕРСОНАЛЬНО, а всередині — якась маленька річ. Я розірвав конверт, і звідти мені на стіл випав ключик з брелоком. На ньому — літери А.П. Я зрозумів, що це таке, що означають ці літери. Якби там був лист, у ньому було б написано: «Я намагався віднадити тебе. Не моя вина, а може, й не твоя, проте ось тобі ключ, і все, що ним відкриється, — тепер твоє. Ретельно дбай про все».

У той вікенд я знову поїхав до Моттона, але не став залишати машину на стоянці біля «Безтурботних пагорбків». Розумієте, в цьому не було потреби. Портленд та інші маленькі містечка, які я проїжджав, уже були прикрашені до Різдва. Стояв колючий холод, але снігу ще не було. Ви ж знаєте, як воно завше холоднішає перед тим, як випасти снігу? Отак було й того дня. Але небо було обкладене хмарами, і сніг таки пішов, почалася справжня хурделиця саме тієї ночі. Ви пам’ятаєте?

[Я кажу йому, що так. Маю власну причину, щоб пам’ятати (і але цього я йому не кажу). Ми з Шейлою тоді залишилися в занесеному снігом нашому старому домі, до якого приїхали подивитися, що там треба відремонтувати. Ми випили і танцювали під старі записи «Бітлз» і «Роллінг Стоунз». Було приємно.]

Ланцюг так і висів поперек дороги, але ключ А.П. підійшов до замка. А повалені дерева було стягнуто на узбіччя. Я ніби знав, що так і буде. Блокувати дорогу більше не було сенсу, бо це поле тепер стало моїм полем, ті камені стали моїми каменями і, що б вони не оточували, відповідальність за нього тепер було покладено на мене.

[Я питаю його, чи було йому лячно, впевнений, що прозвучить відповідь — так. Але N. мене дивує.]

Ні, майже ні. Бо місце стало іншим. Я зрозумів це ще на розвилці, де ґрунтовий шлях відгалужується від дороги №117. Я відчув це. І ще я чув каркання ворон, коли відмикав замок своїм новим ключем. Зазвичай їхні крики мені видаються гидкими, але того дня вони звучали вельми ніжно. Хай це здасться претензійним, але ці крики звучали як спокута.

Я знав, що на Акермановому полі мусять стояти вісім каменів, і мав рацію. Я знав, що вони не стоятимуть правильним колом, і тут я також мав рацію. Вони знову мали вигляд безладно розкиданих скельних виходів, що виткнулися над геологічною платформою в результаті якогось тектонічного зсуву, або вісімдесят тисяч років тому їх оголив відступаючий льодовик, або якась повінь у більш недавній минувшині.

Я зрозумів також дещо інше. А саме: я активізував це місце всього лише тим, що подивився на нього. Людські очі прибирали геть восьмий камінь. Об’єктив фотокамери ставив його назад, але не міг утримати на місці. Я мусив відновити захист символічним актом.

[Він робить паузу, замислюється, а коли знов починає говорити, схоже, змінив уже тему.]

Ви знаєте, що знаменитий Стоунхендж — це комбінація годинника й календаря?

[Я відповідаю, що десь читав про це.]

Люди, які збудували його та інші подібні місця, мусили розуміти, що для визначення часу їм достатньо сонячного годинника, а щодо календаря — нам відомо, що доісторичні мешканці Європи й Азії визначали дні, просто роблячи позначки на стінах своїх печер. Тож якщо Стоунхендж — усього лише гігантський годинник-календар, то навіщо він? А я гадаю — це пам’ятник синдрому нав’язливих станів, гігантський СНС-невроз, що височіє посеред Солсберійського поля.

Якщо він окрім визначення годин і місяців не служить ще й захистом від чогось. Тримає на замку вхід до якогось божевільного універсуму, що сусідить з нашим. У мене траплялися дні — багато, особливо минулої зими, коли я почувався майже так само, як колись, — коли починав вважати, що все це маячня, що все, що я, як мені здавалося, бачив на Акермановому полі, відбувалось лише в моїй голові. Що все це моє СНС-лайно — не більш як ментальний спотикач.

Потім мене повернуло на інше — це почалося цього року навесні, — коли я сповнився віри в те, що все було насправді: я таки щось активізував. І, зробивши це, став останнім учасником довгої-предовгої естафети, початок якої, либонь, сягає праісторичних часів. Я розумію, це відгонить божевіллям, — але, з іншого боку, навіщо б я про все це розповідав психіатру? — і трапляються доволі довгі періоди, коли я не сумніваюсь у тому, що це таки справжнє божевілля… навіть коли рахую речі, блукаючи вночі по хаті, торкаючись вимикачів і конфорок на плиті, я певен, що це просто… ну, ви мусите розуміти… та хімічні реакції в моєму мозку відбуваються такі, що навряд чи правильні пігулки поправлять.

Я багато думав про це минулої зими, коли мені велося гарно. Чи, принаймні, покращало. А тоді, у квітні цього року, знову все пішло навскоси. Я більше рахував, більше торкався і розміщував ледь не все, що було можливо, колами й діагоналями. Моя дочка — та, яка вчиться в тутешньому коледжі, — знову зробила зауваження щодо мого зовнішнього вигляду і явної нервозності. Вона спитала, чи це через розлучення з її матір’ю, і, коли я відповів, що ні, вона мені, схоже, не повірила. Вона спитала, чи не варто мені «звернутися до когось», і, бачить Бог, ось я тут.