Координати чудес
Шрифт:
— А мені дозволяє.
— Що ви! Чому б не перебратися на канапу?
— Зручно і в кріслі.
— А на канапі зручніше. Ну спробуйте, будь ласка, Кармоді. Кармоді?
— Га? Що сталося?
— Канапа. Я переконаний, що вам слід відпочити на канапі.
— Гаразд! — сказав Кармоді, з зусиллям зводячись на ноги. — Де ця канапа?
Його вивели з ресторану, провели по вулиці і за рогом завели в будинок з вивіскою «Дрімота». Там стояло з десяток канап. Кармоді попростував до найближчої.
— Не на цю, — спинив його Бельветтер. — У ній пошкоджена
— Біс із нею. Ляжу боком.
— Що ви! Зіпсуєте поставу.
— Господи! — простогнав Кармоді, стаючи на ноги. — На яку ти пропонуєш?
— Ось на цю, ззаду. Великогабаритна, найкраща в закладі. Прогин матраца підібраний за науковими рекомендаціями. Подушки…
— Правильно, чудесно, добре, — лягаючи на вказану канапу, бурмотів Кармоді.
— Бажаєте якусь спокійну мелодію?
— Не турбуйся.
— Як хочете. Тоді я вимкну світло.
— Прекрасно.
— Може, ковдру? Температуру я, звичайно, регулюю, але тому, хто спить, деколи здається, що холодно.
— Мені все одно! Дай мені спокій!
— Добре! — сказав Бельветтер. — Знаєте, не для себе ж стараюся. Я особисто ніколи не сплю.
— О-кей, даруй, — вибачився Кармоді.
— Нема, нема за що.
Запала тривала тиша. Потім Кармоді сів на канапі.
— Що сталося? — запитав Бельветтер.
— Тепер не можу заснути.
— Попробуйте заплющити очі і подумки розслабити всі м’язи вашого тіла, починаючи з великого пальця ноги і йдучи догори до…
— Я не хочу спати! — зарепетував Кармоді.
— Може, вам не дуже хотілося з самого початку? — висловив припущення Бельветтер. — Але ви принаймні могли б заплющити очі і трошки відпочити лежачи. Зробіть це задля мене.
— Ні! — вперся Кармоді. — Не хочу ні спати, ні відпочивати.
— Впертюх! — зітхнув Бельветтер, — Робіть що хочете. Я старався як міг.
— Авжеж — крикнув Кармоді, звівшись на ноги і вийшовши з «Дрімоти».
Кармоді стояв на вигнутому місточку і милувався блакиттю лагуни.
— Це копія венеціанського мосту Ріальто, — пояснив Бельветтер. — У зменшеному масштабі, звичайно.
— Знаю. Прочитав на табличці.
— Досить чарівний, не правда?
— Еге ж, гарний, — погодився Кармоді, запалюючи сигарету.
— Ви забагато палите, — зауважив Бельветтер.
— Знаю. Не можу без курива.
— Як ваш медичний консультант мушу зауважити, що зв’язок між тютюном і раком легенів доведений остаточно.
— Знаю.
— Якщо ви перейдете на люльку, то шанси захворіти зменшаться.
— Не люблю люльки.
— А сигари?
— Не люблю сигар. — Кармоді запалив нову сигарету.
— Третя сигарета за п’ять хвилин, — констатував Бельветтер.
— Хай йому біс! Я палитиму, скільки захочу і коли захочу! — спересердя крикнув Кармоді.
— Звісно, аякжеГ — поспішив запевнити Бельветтер. — Я лише старався для вашого ж добра. Чи вам хочеться, щоб я просто стояв збоку й мовчав, як риба, поки ви самі себе знищуєте?
— Саме так.
— Не можу повірити, що ви кажете щиро. Тут уже набирає ваги етичний імператив.
Людина часом діє собі на шкоду, але такого збочення машина собі дозволити не може.— Не тримай мене за карк! — похмуро попросив Кармоді. — Не тикай мене скрізь носом!
— Тикати вас носом? Дорогий Кармоді, чи я хоч десь колись вас до чогось силував? Чи дозволяв я собі щось більше, ніж поради?
— Мабуть, ні. Але ти говориш забагато.
— Може, я говорю замало, — сказав Бельветтер, — бо ж наслідків, бачу, ніяких.
— Ти забагато говориш, — повторив Кармоді й запалив чет-
— Це вже четверта сигарета за п’ять хвилин.
Кармоді розкрив було рота, щоб вилаятись, та передумав і подався геть.
— Що це? — запитав Кармоді.
— Кондитерський автомат, — пояснив Бельветтер.
— Не схоже.
— Все ж таки це автомат. Удосконалений силосний агрегат Сааріномена. Звичайно, я мініатюризував його і…
— І все ж таки він не схожий на кондитерський автомат. Як ним користуватися?
— Дуже просто. Натисніть червону кнопку. Почекайте. Натисніть на одну з тих літер в ряду А, тепер натисніть зелену кнопку. Ось маєте! Шоколадка «Бейб Рут» ковзнула на долоню Кармоді.
— Ото! — вихопилося в Кармоді. Він надірвав обгортку і надкусив шоколадку.
— Справжня «Бейб Рут» чи підробка?
— Справжня. Змушений був дати концесію кондитерській фірмі, бо самому несила було впоратися.
— Ого! — повторив Кармоді, випускаючи з пальців шоколадну обгортку.
— Отак воно, — настановчо почав Бельветтер, — приклад недбальства, яке я спостерігаю повсякчас.
— Якийсь клаптик паперу! — сказав Кармоді, повертаючись і дивлячись на обгортку, що лежала на бездоганно прибраній вулиці.
— Звісно, це лиш клаптик паперу, — сказав Бельветтер. — Але помножте на сто тисяч мешканців і що матимете в результаті?
— Сто тисяч клаптиків паперу, — не задумуючись, відповів Кармоді.
— Нічого смішного! Запевняю вас, що вам не захотілося б жити у всьому тому папері. Ви перший нарікали б на захаращену сміттям вулицю. А ви доклали до чогось рук? Ви хоч за собою прибираєте? Звичайно, ні! Полишаєте на мене, хоч я маю дбати про все місто, день і ніч, навіть у святу неділю не маю спочинку!
— І треба стільки вичитувати? Я підніму.
Кармоді нахилився, щоб підняти обгортку, та перш ніж його пальці торкнулися її, від найближчої урни для сміття блискавично метнулася залізна клешня, схопила папірець і зникла.
— Все гаразд, — сказав Бельветтер. — Я звик прибирати за людьми. Ввесь час доводиться.
— Отакої!
— І не чекаю від них подяки.
— Дуже вдячний, дуже вдячний! — подякував Кармоді.
— Ні, не вдячні, — заперечив Бельветтер.
— Нехай буде по-твоєму, може, й не вдячний, А що маю робити?
— Припинити розмову. Вважатимемо інцидент вичерпаним.
— Наїлися? — запитав Бельветтер після обіду.
— Донесхочу, — сказав Кармоді.
— А з’їли небагато.
— Я з’їв, скільки хотів. Дуже смакувало.