Коштовний камінь

Я міркую так: якби Андрій по своїй природі справді був позитивною людиною, розсудливою і врівноваженою, він би здався і хоча б тимчасово покінчив з своєю манією берила. Цифрам і богам поклоняються, адже ж так? А ви знаєте результати його розрахунків: два негативних проти одного позитивного. Два проти одного! Кожна розсудлива людина відмовилась би закласти навіть носову хустинку, коли все так ясно: два проти одного.

Але Андрій, як ви побачите далі, не відмовився від гри, рискнув навіть партквитком і своїм життям. Таку людину я не можу вважати серйозною, які б хороші почуття не викликала вона в мене. З моєї розповіді ви, напевно, помітили, що я поважаю тільки розсудливих, врівноважених людей. Може, тому, що сам я дуже розсудливий і врівноважений. На жаль, Андрій не був таким. Гравцем він був спокійним, — не заперечую. Та в житті (ви переконаєтесь у цьому) опинився в? полоні своєї, я б сказав, божевільної пристрасті. Я говорю «божевільної», бо об'єктом цієї пристрасті є каміння. Так, каміння, як це не дивно… Правда, і я під час прогулянок збираю гладенькі кольорові камінці; вони мені дуже до вподоби, інколи ховаю деякі з них в кишеню. У мене вдома є одна коробка з скляною кришкою; вона лежить на видному місці, на верхній поличці моєї етажерки, наповнена різними гарними камінцями. Прозорі, як краплини роси, червоні, наче обкипілі кров'ю, синюваті, як вечірні присмерки в полі… Я милуюсь ними, люблю їх, вони будять у мені спогади, часто дають розраду в смутні хвилини, навіваючи спокійні мрії… Але я не романтик, ви, очевидно, вже пересвідчились у цьому. Я ніколи не став би ризикувати життям заради неживої речі. Пристрасть до каменів (ви це, певно, знаєте) приводила не одну людину до загибелі…

Та повернімось до Андрія.

Він сів праворуч, неподалік від шосе, і розмірковував, куди завів його невідомий противник. В ньому боролися дві сили, кожна з них намагалась взяти гору, скерувати його поведінку. Пристрасть до каменів посилала під три чорти міщанську розсудливість, штовхала до негайних дій, вселяла віру в успіх цієї відчайдушної рискованої справи. Але розум не мовчав, — він хитро зайняв найвигіднішу позицію. Він не мав нічого проти каменів, але нагадував про різні неприємні речі, які зустрінуть Андрія, коли він уперто шукатиме їх.

«Все-таки я піду їх шукати, але розумно!» наполегливо вирішив Андрій, якому набридла ця гамлетівщина.

Він хотів був підвестись, але почув поблизу кроки — легкі, певно, не чоловічі.

— Ледве наздогнала тебе, — посміхнулась лаборантка, важко дихаючи. — Видно, що ти центральний нападаючий. Усе вперед і вперед! В мене серце мало не вискочить. Можна біля тебе сісти?

— Постій трохи, поки віддишешся, — порадив Андрій.

Він пригадав, як вночі, в найтяжчі для нього хвилини, тільки ця дівчина зважилась підійти до нього. Вона сказала йому співчутливі хороші слова; вони підбадьорили, вселили віру в перемогу. Звичайно, він вийшов би з скрутного становища і без цих слів, бо не був слабкодухим, але вчора ввечері він був іншим — почував себе більш нещасливим і вперше в житті — одиноким.

— Тепер уже можеш сісти, — сказав їй нарешті.

Дівчина вийняла з рюкзака ковбойку, розстелила і сіла.

— Треба йти по цій стежці, — показав він. — І все лісом, лісом… десять кілометрів звідси.

Рашеєва ще не бувала в цих місцях.

— Як тут гарно! — вигукнула вона. І додала, лукаво посміхнувшись: — Я постараюсь не відставати від тебе.

Але Андрій не слухав. Він не відводив погляду від вершини гори на заході, за якою ховалось сонце. Почувши, що він зітхнув, дівчина докірливо похитала головою:

— Знову ти піддаєшся сумним думкам! Ти схожий на героя сентиментального роману. А сентиментальні романи давно вийшли з моди, як мереживні комірці моєї тьоті. Таких комірців тепер ніхто не носить.

— Звичайно, — погодився Андрій ї відразу пожвавішав: — Знаєш, я герой детективного роману. Ти читала детективні романи? Ні? Жаль! Тоді ти мене не зрозумієш!

— Спробую, — відповіла вона.

— А будеш мені вірити?

— Якщо розповідатимеш про себе — так. Усьому повірю.

— Навіть якщо це буде схоже на казку з «Тисячі І одної ночі»?

— Повірю.

Юнак глянув їй у очі. Вони були ясні й чисті, наче сапфіри. Таким очам можна довіритись.

— І нікому ні слова не скажеш?

Дівчина глянула здивовано.

— А парторгові?

— Навіть йому. В усякому разі поки що не можна!

Така відповідь її збентежила. Що за таємниця?

Вона поклала на його руку свою.

— Невже ти зробив якийсь злочин?

Андрій посміхнувся.

— Хтось дійсно зробив злочин, але цей «хтось» — не я. Він невидимий, бродить по світу в шапці-невидимці!

Він повинен був розказати комусь про цю дивну підміну ескіза. Випадок був таким неймовірним, таким фантастичним, що кожний міг розсміятись йому в лице. «Що це ти вигадуєш?» скажуть йому. А Павел Папазов може навіть образитись.

Тільки ця дівчина повірить йому, бо певна, що він не обманщик, що він не може брехати.

Вони пішли по звивистій стежці, пробираючись між чагарниками. Андрій розповів дівчині, як він накреслив свій геодезичний план і як сталася з ним «метаморфоза». Лаборантка мовчки напружено слухала його. «Невже й вона не вірить?» на мить засумнівався Андрій.

— От і все, — закінчив він.

Вони вийшли на галявинку.

— На твоєму місці я б не блукала одна в такому глухому місці, — прошепотіла Рашеєва. — Одна куля із засідки, — і цього досить, щоб покінчити з твоєю загадковою історією. Адже ніхто, крім тебе, не знає того місця, де, як ти гадаєш, є поклади берила?

— Досі ніхто не знав, — сказав Андрій. — Але тепер, мабуть, знають. «Невидимий» знає.

— Якщо ти продовжуватимеш своє і шукатимеш мінерал, — вона підняла палець, — то цьому можуть покласти край пострілом.

— Можливо, — промовив Андрій. Він трохи помовчав, потім посміхнувся. — Що ж ти мені порадиш? Здатись, скласти зброю?

— Але ж вони тебе вб'ють, — схвильовано прошепотіла Рашеєва. — Я певна, що вб'ють. Люди, які не хочуть, щоб у нас говорили про берил, не зупиняться ні перед чим, аби закрити тобі рот. Вони вже спробували скомпрометувати тебе і свого добились. Але це їх перша і найменша спроба.

— Хоч і вб'ють, — сказав Андрій, — нічого! Я все-таки їх перехитрю. — Він подивився дівчині в очі і довірливо поклав їй руку на плече. — Я накреслю поверховий план тієї місцевості і дам його тобі, щоб ти зберігала. Якщо зі мною щось трапиться, ти продовжиш пошуки. Згода?

Рашеєва нічого не відповіла, тільки мовчки потиснула тонкими пальцями його руку. Потім почала розпитувати Андрія про хазяїв його квартири, про сусідів, що живуть на верхньому поверсі, про розташування його кімнати і чи можна залізти до нього через вікно.

— Я теж подумав про вікно, — сказав Андрій. — Цілу ніч думав про це вікно. «Невидимий» проник через нього — це факт. Я замкнув двері, ранком відімкнув, — ключі лежали на тому ж місці. Замикаюсь я тому, що у мене в столі — службові матеріали, які не для чужих очей. Папазов кілька разів попереджав мене. А якось навіть сказав: «Ось прийду колись уночі перевірити, і тобі добре перепаде, якщо двері будуть незамкнені!» Він не знає, що я живу на першому поверсі, інакше й вікно заборонив би відчиняти! Пам'ятаєш, як він вичитував картографу Делчо Єневу за те, що ящик письмового столу в нього був увечері відкритий. Наскільки він хороший і добродушний в особистих стосунках, настільки суворий і вимогливий, коли йдеться про роботу. Ось чому я замикаюсь, а не через хазяїв… А вікно… Так, вікно тієї ночі було відчинене до ранку. Але як можна залізти у вікно, коли воно на висоті двох з половиною метрів над землею? У мене зріст майже два метри, і то я ледве дістаю до нижньої рами. Треба підскочити, щоб добратись до вікна, дертися по стіні, і знявся б такий шум, що й глухий би прокинувся… Але так чи інакше, «невидимий» проліз через вікно… Якщо це не якийсь дух, — усміхнувся Андрій.

— Тепер уже немає значення, як злодій забрався в кімнату. — Вона глянула навколо і підійшла до нього ближче. — Важливо інше — хто цей «невидимий»?

— Ах! Звідки ж я знаю? — зітхнув Андрій.

— Він десь поблизу, — стиха промовила дівчина. — Він стежить за тобою, не зводить з тебе очей.

Андрій інстинктивно озирнувся.

— Бережись! — в її очах світились і тривога, і благання. В цю хвилину вони були подібні до тих дивних кристалів, у прозорій глибині яких темніє, наче привид, тінь другого невидимого кристала. — Бережись, — повторила дівчина. — Роби те, що підказує тобі совість і серце, але будь обережним. Я не раджу тобі складати зброю, здаватись. Я б зневажала себе все життя, якби малодушно порадила: «Забудь про цей берил!» Але я боюсь… Мені здається, що трапиться щось лихе.