Коштовний камінь

Рік-півтора тому я випадково зустрівся з картографом Делчо Єневим, і він одразу мене впізнав, як це не дивно. Наберіться терпіння, я розповім, коли й де ми познайомились того літа. Цікаво, що він з першого погляду впізнав мене, хоч спочатку і не міг згадати, хто я і де ми зустрічались. Я належу до тих людей, яких раз побачиш і запам'ятаєш на все життя. Дивно, що мої знайомі дуже ніяковіють, коли я починаю з ними розмову, ніби не розуміють відразу, хто я і де вони мене бачили. Я пояснюю це звичайною людською неуважністю. Адже ми живемо в дуже напружену, динамічну епоху.

Так от зупиняю я Делчо Єнева, привітно тисну руку і посміхаюсь.

— Як ся маєте? — питаю. — Як справи?

— Дякую, — відповідає він. — Я здоровий, і на роботі все гаразд.

— В наших краях буваєте? — і вигукую: — Які там зміни!

Він ніяково посміхається.

— Пробачте, — каже, — які це краї ви маєте на увазі?

Я пояснив йому, і він вдарив себе по лобі:

— Так, так! Ясно! Тепер пригадав! Щось я став дуже неуважним. Вибачте!

Я сказав, що вибачатись нічого, бо час, звичайно, йде, ми змінюємось і таке інше. Він слухав мене, посміхаючись, і навіть затягнув у закусочну, що напроти Народних Зборів.

— До речі, — сказав він, — це добре, що ми зустрілись. Давай вип'ємо слив'янки на честь тих добрих часів.

Я не люблю пити, та коли зайшла мова про «ті славні часи», то, зрозуміло, без будь-яких вагань вирішив зрадити свої принципи.

— Гаразд, — погодився я. — По одному келиху з охотою!

Ми зустрілись о шостій годині, а розійшлись о дев'ятій, коли офіціантка люб'язно порадила нам більше не замовляти напоїв. Власне, ця порада стосувалась Делчо Єнева, який бив кулаком по столу.

Ми багато дечого пригадували з того, що було в те літо, і кожну пригоду відзначали цоканням келихів. Найбільше говорили про лаборантку, але я вам передам тільки ту частину спогадів Делчо Єнева, яка є продовженням моєї перерваної розповіді про Андрія.

«Ми вийшли з табору мовчазні, навіть трохи незадоволені. Ти повинен мене зрозуміти — я мав підстави бути в кислому настрої, бо ніс на спині великий вантаж. Причому більша його частина належала не мені. Я ніс ті речі, що призначались для Андрія, і стогнав під тягарем плаща й ковдри, якими закохана жінка хотіла зберегти здоров'я свого любимого. Любимим був не я, і це найбільше мене мучило. Ти, певно, мене розумієш? Взагалі гадаю, що не знайдеться чоловіка, який почував би себе щасливим у такій ролі! Безсумнівно, немає такого. Отож, настрій у мене був поганий, і я йшов похмурий, час від часу крадькома поглядаючи на свого супутника й дивуючись: невже і йому тяжко? Рюкзак? Дійсно, він був набитий різними речами, з нього стирчали якісь держаки, кілки, та для його широких плечей це була дрібниця. Ясно, що не рюкзак обтяжує його. «Щось ятрить йому душу», подумав я і відразу догадався: адже позавчора начальник лаяв його за той ескіз із форелями? Нелегко, коли тобі зробить нагінку такий, як Спиридонов. На мене гримали часто, і тому я співчував Андрію. «Хоч він заслуговує, — думав. — Вигадав, що знайшов смарагдову жилу, а начальникові показує план місцевості, де водяться форелі». Одначе думав і інше: «Ну, гаразд, полаяли його. З ким не буває? Визнай свою вину, як належить. Пройде день, настане новий, все забудеться. Якщо все пам'ятати, то до чого можна дійти? Чи не так? Є гріх, буде й прощення, правда? Навіщо так переживати? Молодий, здоровий, дівчата зітхають по ньому, все життя попереду — чого там сумувати? Та я б на його місці ще й підсвистував!» — так я собі думав ї крокував, намагаючись не відставати від Андрія. Сонце вже піднялось над лісом і, хоч не було ще дев'яти годин, припікало не на жарт. Мені стало так прикро, що я, не кажучи ні слова, цілком свідомо намацав пляшку Зюмбюлева, відкрутив корок і ковть-ковть — надпив трошки. І знаєш, повеселішав! Немов вітерець обвіяв мені душу. А мій супутник став дибки! «Віддай!» кричить. І вирвав пляшку з моїх рук. Розмахнувся, — і вона описала параболу над верховіттям. Я й незчувся, як вона зникла.

— Але чому? — питаю його. — Адже ж тут нема ні Папазова, ні навіть його тіні. Чому, кажу, ти розбив пляшку? Чи знаєш ти, що це подарунок від Зюмбюлева, і цей подарунок зроблений тобі? Хіба так можна робити?

А він дивиться і навіть не моргне.

— Можна, — каже. — Я не маю потреби в таких подарунках.

Я скипів:

— Ах, так? — питаю. — Не маєш потреби! Ану стривай! — зняв рюкзак, розв'язав його і почав кидати під ноги Андрію ковдру, плащ-палатку, термос, пакунки і пакуночки. Все. Цукор висипався, яблука розкотились. — Це, — кажу, — не моє. Це, — кажу, — лаборантка дала мені, щоб ти загортав свою ліву ніжку, бо маєш ревматизм. Щоб вкривався від дощу. Щоб варив собі кофе. Зажди! Ось і варення. Щоб солодив ротик, коли буде гірко. А яблука від Марка Маринова. А напій — я вже сказав тобі — від Зюмбюлева. Ось так. Давай тепер збирай свій багаж: він твій.

А він дивиться на мене, ніби вперше побачив.

— Ти не жартуєш? — питає мене, а голос такий м'який, наче шовковий.

Він нагнувся, взяв одне яблуко, та не вкусив, а потримав у руці, немов вимірював його вагу. Обличчя в нього полагіднішало, стало аж наче ніжним.

Я зав'язав свій рюкзак. Він став куди легшим!

— Ну, — говорю йому, — кожен носитиме своє. Ходімо.

Сказав, і щось мене заїло. Якесь особливе почуття. Так зі мною буває завжди, коли розкаююсь.

Він згорнув ковдру, плащ-палатку, взяв і термос. Інші речі сховав під кущем і всміхнувся до мене, наче між нами нічого не сталося!

— Треба було мені зразу сказати, я б не допустив, щоб ти носив мої речі. — Сказавши так, він додав: — Ти ж слабший за мене. Якщо тобі буде важко, не соромся, скажи. Я допоможу. Я можу носити на спині втроє більший тягар. Така моя комплекція. Ти вибач мені, я не знав.

Я не відповів йому нічого.

Якийсь час ми йшли мовчки, і кожен дивився поперед себе. Коли дорога вийшла на полонину, він вийняв карту району і сіпнув мене за руку:

— Приготуй блокнот і візьми компас, — сказав мені. — Звідси розпочнемо.

Ну… І почали.

Я й раніше був в експедиціях, і потім — це ж моя професія. Але те, що я пережив у ті дні, — це, кажу тобі, неповторна річ, фантастична.

Я знав, що він наполегливий дослідник. Для нього ніяких перешкод нема. З усякого становища знайде вихід, — на животі буде повзти, лізтиме, але добереться куди потрібно. Важко, коли ти його супутник, та ще й незграбний! Розіб'єшся об каміння і ще, чого доброго, шубовснеш у якусь криницю. Може, ти не дуже терплячий? То зіпсуєш собі нерви, дивлячись, як він перебирає камінці, ніби кожен з них — рідкісна дорогоцінність, діамант.

В ці дні, як кажуть, він перевершив самого себе, мабуть, аршинів на десять. Спочатку все йшло тихо, мирно, доки він не натрапив на першу жилу, доки не намацав першу жовто-зелену грудку. І з цієї миті він перетворився на живу геометричну прогресію. Друга жила розпалила його вчетверо більше і так далі, поки він не став схожий на невгамовну, несамовиту стихійну силу, що не знає ні сну, ні відпочинку.

Рив землю — і не до присмерку, а до справжньої, безпросвітної ночі. Тоді розкладав багаття і при його світлі упорядковував свої проби, нумерував їх, записував у блокнот. Заставляв мене називати точні координати кожного місця, де ми знаходили руду. Від ранньої зорі до пізньої ночі він лічив і перелічував градуси та кути, креслив ескізи й карти, наносячи на них пласти і схили, а коли засинав, з його уст сипались цифри і формули. І сон у нього був не сон, а кошмар. Правду кажу тобі: вранці я вставав з почуттям людини, яка повинна вирушати в безконечні мандри по всіх колах пекла.

Прошу тебе, май на увазі й інше. Сухої їжі вистачило тільки на три дні. В навколишніх селах ми без особливих труднощів дістали собі провізію. На третій день він сказав мені: потерпи, завтра ми повинні зробити ще це. На четвертий — те. Ввечері він навіть не їв, віддаючи все, що лишилось, мені. П'ятий і шостий день ми просиділи на сухарях та воді.

Тепер я питаю себе: навіщо він так несамовито працював у ті дні? Що то був за божевільний поєдинок з часом? Вилю Власев розрахував строк дуже економко: чотирнадцять днів. А ми завершили дослідження і картографування району за сім. В останній вечір я спитав його:

— Ну хіба такі темпи не божевільні? Ти що? Жити тобі набридло, чи що?

А він мовчав і мовчав, якось сумно посміхаючись.

— Якщо тобі тяжко, — то лишайся тут, — сказав зрештою. — Або повертайся в табір. Я, — каже, — і сам справлюсь з ескізами. Як хочеш, я не примушую тебе!

Ось так мені говорив. А обличчя змучене, витягнуте. Він немов старів щодня на кілька років. Тільки очі блищали, палаючи, ніби в лихоманці.

Як його залишити? Адже і я маю якусь гідність? Серджусь на нього, аж лаятись хочеться, і в той же час шкодую. Таке складне почуття, що не можна й уявити.