Коштовний камінь

У цю мить скоба, на якій він стояв, покривилась, зігнулась, і я від жаху заплющив очі. Почув тільки, як вона задзвеніла. Коли ж глянув, то побачив, що Андрій висів на вірьовці, тримаючись за неї одною рукою. У другій він стискав той шматок, який відколупав від плити. Нарешті він намацав ногою нижчі східці і, притримуючись одною рукою, зліз і почав посуватися по тій же вузенькій кромці.

Я бачив, як Андрій щось ховав у кишеню. Потім повільно, не поспішаючи, він поповз назад, до мене.

Не кажучи ні слова, він засунув руку в кишеню і розкрив долоню. Під променем ліхтаря я побачив два блискучих зернятка — два зелених камінчики, такі крихітні, наче той бісер, яким у нас обшивають святкові хустинки.

— Кришталевий польовий шпат, — прошепотів Андрій. Рука в нього тремтіла.

— Що це таке? — питаю.

Він відповів:

— Напевно, смарагд.

Я дивився на нього приголомшений, не вірячи своїм очам.

Андрій усміхнувся.

— Зернинки такі маленькі, що тільки через сильну лупу можна встановити, чи це частинки смарагду, чи звичайного берила. Мені здається, що вони прозорі, а прозорий берил — смарагд. Правда ж, вони прозорі?

Я тільки мовчки кивнув головою, а він схвильовано продовжував:

— Пліній Старший сказав: «Ніщо інше не має такого незвичайного зеленого кольору». Так?

— Так, — відповів я.

Андрій загорнув зернятка в носову хустинку, зав'язав вузлик і поклав у ліву кишеню біля серця.

Після цього ми безцільно блукали біля озера, знічев'я розглядаючи щілину у скелях. А за двадцять кроків далі ми знову набрели на сталактити. І тут кінчалась підземна галерея.

— Тепер для мене картина ясна, — сказав Андрій. — Колись у цьому руднику добували смарагдову руду. У східній частині середземноморського басейну, на думку істориків, було багато таких рудників. Наш рудник уже вичерпаний, вичерпаний до дна. Лишився тільки камінь, з якого я видовбав мізерні зернятка. Тоді був звичай — останній камінь лишати в дар богам.

Андрій довго дивився на зелену плиту. Ти собі уявити не можеш, якими очима він дивився на неї! Неначе там сиділа наймиліша, найчарівніша істота в світі і кликала його до себе, махаючи рукою.

Потім у раптовому пориві схопив мене за плечі і трусонув.

— Але ми не залишимо богам ані порошинки, адже так? Ми не боїмось їх гніву. Ми видобудемо цей камінь, на зло всім богам, і подаруємо нашому природничо-історичному музею. Хай він прикрашає найкращий мінералогічний стенд!

Він провів рукою по чолі і нахилився наді мною.

— Ти легший і прудкіший. Може, підеш до табору бригади?

— Чого ж не піти? — відповів я.

— До табору рівно п'ятнадцять кілометрів. Дорога йде все лісом, лісом, прямо на схід. Власне, це не дорога, а напрямок, і ти йтимеш, орієнтуючись по компасу. Я дам тобі свій на спогад про мене. Коли доберешся до табору, спитаєш лаборантку Рашеєву. Скажеш їй так: Андрій тебе вітає і просить дати йому ще чотири скоби. Хай чотири, для певності…

Ти вже знаєш, що я рушив у дорогу незадовго перед заходом сонця. А ви лишились ночувати вгорі, на горбі. Зайвим буде говорити тобі, що я не йшов, не біг, а летів. Андрій дав мені свій компас з позначками, що світилися в темряві. Він подарував його мені. Ось він, — правда, гарний?

Отже, я мчав лісом.

Ще не зовсім смеркло, як я наблизився до шляху. І відразу переді мною виріс високий чоловік з кудлатими, закрученими донизу вусами. Одягнений у куртку, він мовчки стояв під дубом.

— Добрий вечір! — привітався я. — Ви, товаришу, з бригади?

Він оглянув мене з ніг до голови і якось неохоче відповів:

— З бригади. А що?

— Чи далеко до табору?

— Два-три кілометри.

— Дуже приємно, — сказав я. — Ваш товариш Андрій Андрєєв направив мене до лаборантки Рашеєвої.

— Невже? — стрепенувся він. І зразу ж запитав: — А що він хоче?

— Нічого особливого, — засміявся я. — Тільки чотири залізні скоби. — І, наче біс лоскотав мені язика, я в кількох словах пояснив йому, для чого потрібні скоби.

Незнайомець відразу якось переплів ноги, ніби спутаний. Ні слова не сказавши, він витяг портсигар, дістав цигарку і прикурив. Сірник освітив його руку, — мундштук цигарки був золотий. До того ж я помітив, що вуса в нього фальшиві, бо під носом грим відділився і створив складку.

Моє серце йокнуло, і земля ніби провалилась під ногами.

А той сказав:

— Ти йди в цей бік, — і показав рукою напрям, — скоріше прийдеш. А я перетну ліс тут, — я так звик.

— Дякую, — кивнув я йому.

Трохи пробіг, доки зник з його очей, і глянув на компас: напрям, вказаний незнайомцем, вів просто на північ.

«Не перехитриш мене, лисице!» подумав я і повернув на схід.

Вибравшись на дорогу, я побачив вогні табору. Озброєний чоловік, певно, Стаменко, родич Теменужки, — провів мене прямо до лаборантки. Не можна було гаяти часу. Вона справила на мене враження дуже приємної серйозної людини. Я розповів їй усе — від початку до кінця. Нічого не приховав.

Вона кудись вибігла з палатки, і за півгодини в таборі зчинився великий галас. До мене прибігли геологи, всі без кінця розпитували подробиці. З Софії прибув начальник геологічного відділу — ти його бачив, — цей старий дуже жвавий і строгий. Він двічі розпитував мене про ту зелену плиту в руднику, і я двічі повинен був пояснювати одне і те ж: що вона зелена, і такої-то довжини, ширини тощо. Він слухав мене, похитував головою і сварився пальцем на якогось огрядного чоловіка:

— Бачиш, — каже, — товаришу Власев, як небезпечно для геолога бути стопроцентним скептиком? Скільки разів я говорив тобі, що твій скептицизм — шкідлива і страшна іржа.

А далі звернувся до інших геологів:

— Наш товариш у небезпеці, — сказав він. — Треба йому допомогти, і негайно. Хто піде зі мною?

Лаборантка перша вигукнула:

— Я!

Ти знаєш, що пішли всі. Навіть огрядний чоловік —; і той пішов з нами. Через ліс, уночі, назустріч невидимому, але страшному ворогові — це не жарт і зовсім не скидається на прогулянку. Адже так? У таборі лишився тільки сторож з села Цвят.

Я детально описав місце, дорогу, напрямок. Геологи взяли компас, ліхтарі, лопати — і всі як один кинулись до лісу рятувати Андрія і його зелений смарагд.

Спочатку всі йшли разом, потім група розпалась. Не всі були однаково витривалі в дорозі.

Попереду всіх бігла лаборантка — спритна, рухлива, наче сарна. Правда, вона часто спотикалась, але ні разу не поскаржилась, ні разу не сказала: відпочиньмо, зупинімось. Бідна дівчина…

Ми з нею так далеко всіх випередили, що скоро перестали чути їх голоси. Не видно було і вогників ліхтарів. Світився тільки фосфор мого компаса.

І ти знаєш, ми перші прибули до вас в той дивний й страшний зал».