Космiчний Гольфстрiм (на украинском языке)

Астроном трiшечки зiщулився, губи його витягнулись в нiякову посмiшку.

– Я про фiлософськi концепцiї, а ви... До чого тут особисте життя? Я не бачу зв'язку...

– А я бачу, - лагiдно, але трохи зверхньо сказав Нескуба.
– Ваша схема обмiну живої матерiї занадто похмура...

– Запевняю вас...

– Не треба, Лойо Майо. З того, який колiр домiнує у ваших уявленнях, можна поставити безпомилковий дiагноз. Ну, та на це я не маю права i не буду цього робити.

– А що ж ви скажете по сутi моєї гiпотези?

– Та що ж... Цю схему, - Нескуба навмисне повторював це слово i вимовляв його з помiтним притиском, - ви могли б використати у фантастичному романi... якби вона була не така безрадiсна. Ви ж астроном, Лойо Майо, а не побачили, що Всесвiт пройнятий свiтлом... Та, власне, i саме органiчне життя - це витвiр свiтла, дiяльнiсть променя... Згадайте хоча б процес фотосинтезу, без якого не було б i самого гумусу. Як дивовижно влаштований свiт! I звести всю його складнiсть до якогось одного елемента...

Їхня дискусiя точилася досить довго, аж Нескуба втомився, проте кожен з них так i лишився при своїй думцi. Об'єднувала їх лише мрiя про полiт, мрiя, що ятрила серце капiтановi, нестримно вабила i водночас вiдлякувала своєю фантастичнiстю. Нескуба слухав розмiрковування Лойо Майо, а сам думав: чи погодиться Еола? Як її переконати? Як побороти її незрозумiлу жiночу впертiсть? Вона вiдтягує вирiшення до родiв. Хитрує... От лисиця!..

– Так, сонця, галактики...
– провадив своє Лойо Майо, - це прекрасно, тому ж я й прагну космосу... В кожному разi, тепер ви знаєте мої мотиви. Хiба я для того втiк вiд одного гумусу, щоб потрапити в лапи iншому? Якщо ми не полетимо, я, звичайно, працюватиму на орбiтi, а помру - то щоб попiл з мого тiла розсiяли в космосi.

– Все одно випаде на планету, - криво посмiхнувся Нескуба.

Лойо Майо знизав плечима, спитав нетерпляче:

– Ну, то як - чи засурмить нам стартова сурма?

Нескуба - колись такий вольовий, рiшучий i часто навiть прямолiнiйний зараз вагався. Обличчя його морщилось, неначе вiн силкувався щось пригадати, очi обмацували стелю, нiби сподiвалися знайти там вiдповiдь.

– Я... напевне ще не знаю...
– нарештi вiн спромiгся на вiдповiдь. Розумiєте, Еола...

– Розумiю, - зiтхнув Лойо Майо.
– Не Еола i не майбутнiй син тримають вас, капiтане. Це гумус не хоче випустити здобич, гантелянський гумус...

– Та йдiть ви до дiдька зi своїм гумусом!
– незлобиво буркнув капiтан.
– Гумус та гумус...

Втомлено заплющив очi, а коли розплющив - Лойо Майо в палатi не було. "Вiн i справдi тут, на цiй планетi, наче риба, викинута на пiсок, спiвчутливо подумав про астронома.
– Його стихiя - космос... От i не може вгамуватися його дух. А я? Хiба мiй дух не нуртує?"

16

Перший гантелянець!

Народився вiн рано-вранцi, коли теплi променi Свiтила пофарбували в густо-червоний колiр навколишнi гори, що скидалися на велетенськi копицi сiна, нечутно спустилися нижче та й вихопили з чорноти ночi округлi пластиковi дахи селища. Немовби вивчаючи цi новоутворення, Свiтило почало мацати стiни, заглядати в чотирикутнi вiкна... Саме тiєї митi малюсiнький Нескуба голосним криком сповiстив про свою появу на свiт, про який вiн ще нiчогiсiнько не знав. Свiтило м'якими доторками обмацало i його бiленьке тiльце, з яким трохи нервово поралась молода жiнка, i одразу ж зробило його рожевим.

– Ув-ва! Ув-ва!

– Ого, який горлатий!
– вигукнула лiкарка, i в її голосi бринiла радiсть.
– Ану, давай ще, кричи, гукай свого татуся!

– А що, Гордiй тут?
– пiдвела голову породiлля.
– То впустiть його! Ренато, поклич...

– Лежи, Еоло, заспокойся. Чи ти забула, що вiн на "Вiкiнгу"? Його ще не сповiстили.

Еола знесилено опустила голову на подушку:

– Скажи, щоб негайно передали... Це дуже важливо...

– Скажу, скажу, не треба хвилюватись, от зараз ми трiшки загорнемось, щоб наше тепло не втiкало.., Це ж тiльки подумати - первiсток на Гантелi! Як ви його назвете?

– Побачимо. Ще не думали.

– Ув-ва! Ув-ва!

Хоча роди пройшли добре - Еола майже не вiдчувала болю, проте втрата кровi знесилила молоду матiр, i тяжкiсть у животi чомусь не втихала. їй хотiлося тишi, спокою, хотiлося вiдiтхнути пiсля того циклону, що спустошив її тiло, зараз їй зовсiм не до балачок. А на Ренату, завжди таку стриману, неначе щось найшло, говорила, говорила не вгаваючи.

– Може, Гордiйчик.

– Може.

– Ув-ва!..

– Ох ти ж бутузик!

– Треба сповiстити Гордiя... Чуєш, Ренато... Ой...

– Тобi погано, Еолочко? Заспокойся, моя люба, радiограма долетить миттю. От ми вже й укутанi, вже й не плачемо, тепер наш органiзмик досяг теплової рiвноваги...
– Рената Павзевей спритно поклала малюка на лiжечко, присунуте до постелi матерi.
– Отак, лежи собi, Нескубенятко, набирайся сили для життєвої мандрiвки...

– Ренато...
– простогнала Еола.
– Пiди вже... радiограму...

– Бiжу, вже побiгла!

Рената швидким кроком вийшла, причинивши за собою дверi. Еола повернула голову на подушцi у бiк свого малого, поглянула на його дрiбнесеньке обличчя i чомусь подумала про батька - учора, як тiльки їй довелося лягти в родильне вiддiлення, вiн поквапливо вiдлетiв разом з Лойо Майо на "Вiкiнг". На прощання похапцем поцiлував її в чоло, для годиться, кинув якiсь заспокiйливi слова та й був такий. Щось непокоїло Еолу, з'явилося невиразне, як густа мла, важке передчуття. В ньому втонула радiсть, натомiсть була сама тривога i бiль. Як було б оце добре, коли б Гордiй сидiв тут, бiля дитячого лiжка...

Дивилася на свою крихiтку i, замiсть радiти, вiдчувала тiльки подив. От вона стала матiр'ю... Вiд неї вiддiлилась малесенька iстота.... Яка тайна Природи! А справдi, як же ми його назвемо? Довго не повертається Рената... А бiль, здається, посилюється... Червоний серпанок... На Землi рожевi лише свiтанки та ще надвечiр'я, а тут - цiлiсiнький день руда мла застилає очi. Невже що-небудь сталося з Гордiєм?

Рiзкий бiль наче ножем полоснув низ живота. Еола скрикнула, в нестямi шарпнула з себе ковдру, звивалася, корчилась, благаючи полегшення, та бiль невiдступно краяв тiло, душив за шию, аж в очах стало темно.

– А-а-а...

Отямилась, почувши приглушенi голоси - вони нiби пробивались крiзь товщу води.

– Уже опритомнює...

– Як же ви могли залишити її саму?

– Треба було дати радiограму. А цю...

– Ш... ш... вона розплющила очi. Як вам, Еоло? Мовчiть, мовчiть, вам уже легшає. Глибокий шок уже минув. Дайте їй попити.

Через кiлька хвилин Еола зовсiм опритомнiла.

– Що це було?
– спитала, ледве ворушачи пересохлими губами.

– Бачте, нiхто ж не сподiвався близнят, - почувся густий баритон головного лiкаря, - i обезболювання...

– Що ви кажете?
– шарпнулась Еола.
– Якi близнята?

– А ось якi!
– Рената показала їй другий завинутий кокон.
– Дiвча! Тепер маємо двох Нескубенят...

Зморщене личко донечки нiчим не вирiзнялося, було таке самiсiньке, як i в малюка, проте Еола затримала свiй погляд на ньому довше. Це створiння з'явилося несподiвано, самовiльно, завдавши їй страшного болю. Кутиком ока Еола одночасно дивилася i на Ренату, що тримала дитину над нею. Обличчя у Ренати було усмiхнене, а очi якiсь невеселi.